Коли у квітні цього року вперше було введено індикатори ризику, які визначають рівень митної вартості товару, наказ №308 Державної митної служби став одним із найпопулярніших нормативних актів на урядових сайтах. Ці індикатори було введено на хвилі боротьби з контрабандою і, як не дивно, не викликали особливих дискусій ні у ЗМІ, ні в підприємницькому середовищі. Не вдалося навіть ініціювати електронний форум на цю тему — на наказ не було відгуків.
ПЛУТАНИНА
Дискусій не було, але проблем названий наказ створив предостатньо. Головна — митниця часто «плутала» індикатори ризику, покликані бути сигналом про можливе заниження митної вартості, тобто про «сіру» контрабанду з індикативними цінами, які визначає Кабмін, з якими вже точно не посперечаєшся. У липні 2005-го тогочасний голова Державної митної служби України Володимир Скомаровський видав наказ №716, яким було внесено зміни до наказу ДМСУ від 19.04.2005 р. і викладено в новій редакції перелік товарів, на які при ввезенні до України введено індикатори ризику. Наказ було введено без узгодження з Суспільною колегією при ДМСУ та Радою з питань зовнішньоекономічної діяльності при Кабміні, і навіть всупереч його численним дорученням.
Тоді ж Рада з питань ЗЕД звернулася до Прем’єра з проханням зобов’язати ДМСУ призупинити дію наказу №716 до узгодження розмірів індикаторів ризику з Радою. Але проблему так і не вдалося вирішити: індикатори діють, хоч механізм їх використання до кінця не прописано.
Індикатори ризику, які встановлюють мінімальну митну вартість, по суті, є антиринковим інструментом і суперечать вимогам СОТ, оскільки замінюють собою фінансовий моніторинг у країнах-виробниках імпортованого товару. Однак за нинішніх умов вони потрібні, адже у держави поки немає механізму, здатного остаточно перекрити «сірий» імпорт, який фактично легалізований і проходить через структури офшорних зон з наданням усіх необхідних документів. У результаті холодильники у нас можуть ввозитися за ціною $30, кондиціонери по $3, а мобільні телефони за ціною гарячих пиріжків. І це ні для кого не секрет.
Індикатори ризику — один із реальних засобів контролю за «сірою» контрабандою. Розуміючи це, в Раді з питань ЗЕД, на яку перетворено Раду імпортерів при КМУ, завжди підкреслювали: ми проти такого механізму визначення митної вартості, але на даному етапі він необхідний. Тільки вводити його треба грамотно, радячись і з імпортерами, і з виробниками подібної продукції в Україні. А втім, нові списки індикаторів були введені ДМСУ без узгодження з громадськістю. На митниці не вдалося отримати відповіді на запитання: виходячи з чого визначено індикатори ризику на ту чи іншу групу товарів. Самого ж наказу не знайти серед офіційних документів на жодному урядовому сайті. Виявляється, він належить до розряду таких нормативних актів, з якими не обов’язково знайомити громадськість і навіть підприємців, бізнес яких напряму залежить від зазначеної в наказі мінімальної митної вартості.
Не раз я чула зітхання бізнесменів, коли намагалася розговорити їх на «індикаторну тему». Це йшло від безнадійності спроб пояснити і з’ясувати все з ДМСУ. Не вдаючись до деталей, митниця ставить єдину ціну на один, як їй здається, товар, з наміром «накрити» контрабандні схеми, але накриває при цьому сотні людей, які стараються працювати «по- білому» і тому будують свій бізнес на нюансах та деталях у тій «вилці», яка відділяє контрабанду від вдало і легально ввезеного імпорту.
ІЗ ЖИТТЯ ІМПОРТЕРА
Що звичайна людина і навіть чиновник ДМСУ знає про віскозу? Тканина та й годі. Запитайте у імпортера, і він розповість, що вона буває платтяна, підкладкова, костюмна, з добавками вовни та лавсану, її везуть із Індії, Індонезії, Німеччини… І ціни в кожному конкретному випадку будуть різні. До того ж, можна купити тканину другого ґатунку з незначними пошкодженнями (десь не профарбована, десь «затяжки»), але використати при шитті лише якісні шматки, відділяючи брак під час кроєння. Будь-який нормальний бізнесмен постарається вибудувати схему так, щоб його товар був конкурентоспроможним на ринку за співвідношенням «ціна — якість» і оптимальним з погляду вкладення- прибутку. І якою має бути його реакція, коли він, який везе другосортну віскозу в неповних рулонах з усіма можливими підтвердженнями від виробника, раптом на митниці дізнається, що повинен платити за неї як за перший сорт за індикаторами, не зрозуміло ким і як прорахованими, та ще й у кілограмах замість погонних метрів? Як же за цих умов будувати чесний бізнес? Ще два- три подібнi ввезення — і втратиш своє місце на ринку, поступаючись ним тому, хто придумає контрабандну схему.
Таких прикладів можна навести чимало. Саме вони переконують у тому, що справедливі індикатори ризику передбачають ретельне опрацювання всіх нюансів. Але ще не ставши інструментом боротьби з «сірим» імпортом, індикатори вже стали предметом маніпуляцій та інструментом лобіювання інтересів окремих фірм, як імпортерів, так і виробників. Звідки, наприклад, взято мінімальну митну вартість ламп розжарювання (код 8539229010) у розмірі 0,14 центів? Імпортер лампочок знає, що в Китаї їхня вартість — 5—7 центів, а у київських представників львівського заводу «Іскра» можна придбати лампи розжарювання за оптовою ціною 50 коп. за штуку. Індикатор ризику в розмірі близько 80 копійок за лампочку вже не є таким: він не свідчить про контрабанду, він усуває конкуренцію на ринку, лобіюючи інтереси вітчизняного монополіста. Але якби мінімальну митну вартість ламп було визначено з урахуванням цін країни-виробника, імпортерам не довелося б порушувати митні правила, подаючи на лампи розжарювання документи люмінесцентних, а митниці не довелося б ловити їх на цьому порушенні, про що вона гордо повідомляє у своїх релізах.
По суті, механізм введення митницею нових індикаторів ризику руйнує ті перші довірчі угоди між бізнесом та владою, коли бізнес з розумінням поставився до ініціативи «Контрабанда — стоп!» і погодився на низку жорстких заходів. Він тоді запропонував: раз індикатори неминучі, то давайте зробимо їхнє введення максимально прозорим і мотивованим. При цьому митній службі пропонувалося встановити контакти з митними та урядовими органами головних країн-експортерів до України і налагодити канал інформації про реальні ціни на імпортований товар до нашої країни. І при Кабміні, і при Держмитслужбі працюють громадські ради, здатні взяти на себе відповідальність за визначення індикаторів на низку товарних груп. Крім того, є доручення спільно з ДМСУ розробити порядок їхнього застосування.
При всій своїй простоті і навіть незначності (судячи з резонансу в суспільстві), питання про індикатори ризику та механізм їхнього застосування ставить у глухий кут службу. І якщо прискіпливі журналісти захочуть з’ясувати причину, то виявиться, що й це у нас питання «політичне». І поки «політики» домовляються, бізнес прогнозує не один і не два локальнi вибухи на дуже різних сегментах ринку, які так чи інакше зав’язані на імпорті.
ДВА ШЛЯХИ
Ситуація, яка склалася, парадоксальна і одночасно типова. Структури, покликані виконувати загальні завдання (боротися з контрабандою, створювати сприятливі умови для експортно-імпортних операцій), не вміють розмовляти один з одним або говорять різними мовами. Комунікативний вакуум заповнюють стереотипи. Від митників чуєш, що немає такого підприємця, який би не «контрабасив» або не мріяв про це. А підприємці впевнені, що митниця існує, щоб створювати їм проблеми і успішно їх вирішувати (за помірну плату).
Заявлений понад півроку тому діалог влади та бізнесу вкотре втілюється в поки що єдино можливій у нас формі — протистояння. Але бізнес не збирається миритися з тим, що йому нав’язують. Виходів із ситуації всього два: або вперед — до діалогу та роботи з урахуванням думок усіх зацікавлених сторін, або назад — до винаходу нових «схем» та засобів боротьби з ними.
