Відтоді як існує людство, робилися, робляться і, без сумніву, робитимуться спроби довести, що війни — з усіма неминучими катастрофами, що їх супроводжують, — є неминучим супутником людського роду, а причина воєн коріниться глибоко в самій природі людини. I дійсно, історична практика, схоже, підтверджує справедливість такого погляду: в письмових джерелах, які піддаються облікові та аналізу, за останні шiсь тисяч років зафіксовано приблизно 1700 воєн (це — мінімальне число!). Отже, винищувати собі подібних властиво людині, незважаючи на всі заповіді великих світових релігій, прокльони тих, хто гине, і заборони міжнародного права? I краще свідчення цьому — дві згубні світові війни минулого сторіччя, сотні «локальних» (як правило, нелюдськи кровопролитних) воєн наших днів!
Але правда і в тому, що в усі віки кращі уми в усіх країнах на різних континентах прославляли свій голос проти людожерства війни і, головне, шукали конкретні, практичні шляхи досягнення справді великої мети — Вічного Миру на Землі. Найцікавішою пам’яткою політичної та філософської думки людства, що виступила проти мілітаристського безумства, був і залишається знаменитий трактат великого німецького вченого Iммануїла Канта «До вічного миру», опублікований 1795 року. Ця праця, на жаль, мало відома в нас; а тим часом вдумливий читач знайде там безліч глибоких ідей, що аж ніяк не втратили своєї актуальності й зараз. Більше того, особливу цінність трактатові Канта додає та обставина, що ми можемо (і повинні!) проаналізувати його під новим поглядом: йдеться про пошуки шляху до вічного (чи порівнянного з вічним) миру не між державами, а всередині країни . Тобто до внутрішнього, громадянського миру в Україні. Сьогодні й у майбутньому.
ГОЛУБ МИРУ: ПОЛIТИКА I МИРОТВОРСТВО
До моменту написання трактату 71-річний Кант був уже визнаним усiм свiтом філософом, автором геніальної «Критики чистого розуму» (1781), сотень інших книг і статей із найрізноманітніших галузей знань, аж до фізики та астрономії. Цей, за оцінками сусідів — кенігсберзьких бюргерів, — відлюдник і дивак (уникав жінок і ніколи не був одружений; практично не покидав рідного Кенігсберга; вів досить замкнутий і розмірений спосіб життя) був наділений однією унікальною рисою, нечастою навіть серед маститих філософів: він звик все додумувати до кінця . Не зупинятися перед «загальноприйнятими», «безперечними», «священними» істинами; навпаки, піддавати їх сумніву. У трактаті «До вічного миру» цей дар великого мислителя виявився в повній мірі.
Головне питання, якому, власне, і присвячено саму працю, Кант ставить не зовсім у звичній площині. Для нього суперечності між державами — це об’єктивна даність, більше того, — причина, а не гальмо прогресу (так само, як у внутрішньому житті, додамо ми — суперечності між партіями та соціальними групами). Але шлях до вічного миру, за Кантом, можливий, і прокладе його сама історична необхідність . Бо війна долає себе сама, стаючи непосильним тягарем для держав, навіть найбагатших (сказано 210 років тому!). I взагалі, робить висновок філософ, існує лише дві можливості встановлення вічного миру: або буде розроблений, укладений і виконаний договір, який забороняє війни, або «вічний мир» настане, нарешті, на всесвітньому цвинтарі людства після винищувальної війни.
Умови вічного або хоча б тривалого, стабільного миру (в тому числі й внутрішнього, можна зазначити), за Кантом, такі: По-перше, «жоден мирний договір не повинен вважатися таким, якщо при його укладенні таємно зберігається основа нової війни» (цікаво оцінити з цього погляду новітні внутрішньополітичні пакти і договори про консолідацію та співпрацю, підписані на вищому рівні й названі історичними. Наскільки вони відповідають критерію Канта?).
По-друге, «жодна самостійна держава (велика чи мала, це байдуже) ні за спадщиною, ні внаслідок обміну, купівлі чи дарування не повинна бути придбана іншою державою». Як прикладається ця теза до сфери зовнішньополітичних вiдносин, більш чи менш зрозуміло. А ось що стосується внутрішньої політики, де очевидні численні випадки купівлі та перепродажу партій і фракцій, то тут є тема для серйозної розмови... Далі Кант вказує, що, по-третє, «постійні армії згодом повинні повністю зникнути», і, по-четверте, «державні борги не повинні використовуватися для цілей зовнішньої політики» (вельми актуально!). Нарешті, по-п’яте, «жодна держава не повинна насильно втручатися до політичного устрою та управління іншої держави».
Головний же рецепт великого філософа-миротворця: необхідний світовий рівноправний союз держав (не єдина держава!) на засадах всесвітнього громадянського суспільства. «Це був би союз народів — стверджує Кант — який, проте, не повинен бути державою народів». I далі: «Вічний мир (кінцева мета міжнародного права) є, зрозуміло, нездійсненна ідея. Але політичні принципи, спрямовані на те, щоб вступати в такі міжнародні зв’язки, які служили б постійному наближенню до стану вічного миру, цілком здійсненні». Замінімо «міжнародні зв’язки» на «міжпартійні», а «вічний мир» на «громадянський» — і отримаємо дуже актуальну зараз формулу...
ЗАКОН СОВIСТI: ПОЛIТИКА ТА МОРАЛЬ
Зрозуміло, що такий геніальний мислитель, як Кант, не міг обійти увагою і актуальну в усі часи проблему співвідношення політики й моралі. Бо розв’язувати злочинні війни можуть лише правителі, позбавлені будь-яких етичних гальм.
Можновладців кенігсберзький філософ умовно поділяє на дві категорії: політичних моралістів, які вправно пристосовують мораль до вузькоегоїстичних цілей своєї політики (при цьому охоче вдаючись до довгих, абстрактних розмов про моральність!) і моральних політиків, які дійсно стурбовані тим, щоб політика керувалася моральними принципами. Важливо мати на увазі, пише Кант, що «мораль вже сама по собi є практика в об’єктивному сенсі як сукупність законів, що, безумовно, повелiвають, відповідно до яких ми повинні поводитися; безглуздо твердити, що це неможливо після того як визнано авторитет цього поняття» (тобто моралі. — I.С. ). I, отже, вважає автор трактату «До вічного миру», «не може бути спору між політикою як практичним ученням про право і мораллю як теоретичним ученням про нього». Однак, попереджає філософ, не слiд розуміти під мораллю «загальне вчення про розсудливість, тобто теорію максим, що дозволяє вибрати найбільш відповідні засоби для особистих, розрахованих на вигоду цілей, — що рівносильно запереченню моралі взагалі».
А найнадійніший засіб нерозривно з’єднати політику і мораль — це право . Абсолютним імперативом для Канта була необхідність «влади законів, а не людей» (ця теза взагалі мала особливу популярність в ХVIII сторіччі). Повага до закону, права, найсуворіше його дотримання, а не порожні, лицемірні слова про мораль — це і є єдино реальний шлях до етичного суспільства. Кант пише: «Хоча положення «чесність — найкраща політика» містить у собі ідею, якої практика, на жаль, дуже часто суперечить, однак точно так само теоретичне положення «чесність краща за всяку політику» , будучи нескінченно вищою за всякі заперечення, є навіть неодмінна умова істинної політики взагалі».
ВЛАДА МУДРИХ: ПОЛIТИКА ТА ФIЛОСОФIЯ
Канту належить глибока, актуальна й донині формула, оформлена у вигляді блискучого афоризму: «Володіння владою неминуче спотворює вільне судження розуму» . Це — діагноз суспільної хвороби, характерної не лише для ХVIII сторіччя, коли жив філософ... Які ж ліки пропонує великий німецький мислитель для лікування «курячої сліпоти» правителів, що досягли вершин політичного Олімпу — сліпоти, що часто робить їх рабами власних ілюзій і штовхає їх на війни проти інших держав чи проти власного народу?
Одна з порад (сам автор ставився до неї з дуже доречною в цьому випадку іронією, чудово бачачи, якими є політичні реалії Європи тих днів, але «посилав її в майбутнє», можливо, в ХХI сторіччя): думки філософів із актуальних питань державного життя (в тому числі й війни, і миру) мають бути обов’язково враховані царями, що перебувають при владі. Звичайно, пише Кант, «не можна чекати, щоб королі філософствували чи філософи стали королями. Та цього не потрібно й бажати... Але королі чи самодержавні (самоврядні за законами рівності) народи не повинні допустити, щоб зник чи замовкнув клас філософів, а повинні дати їм можливість виступати публічно. Це необхідно і тим і іншим для внесення ясності до їхньої діяльності».
Сказано понад 200 років тому... Утопія залишається утопією (особливо, враховуючи сьогоднішню українську політичну дійсність). Тобто виступати філософи (і, ширше кажучи, видатні представники інтелігенції) виступають, але хто їх слухає... Адже Кант мріяв саме про це. Та все ж перед нами не мрійник, а в найточнішому значенні слова тверезий реаліст. Неважко пересвідчитися, що віра Канта в ясність людського розуму — незважаючи на страшний досвід ХХ сторіччя, що відкинув розум взагалі, — залишається рятівною дороговказною ниткою в майбутнє. Зокрема й для нас.
