«Посада чесних вождів народу нелюдськи важка». Ці слова класика містять у собі споконвічну мудрість історії. І суть справи, очевидно, тут саме у слові «чесних». Виконати зобов’язання, дані народові, — ноша справді тяжка для політиків, яких ми бачимо на авансцені історичного театру. Хочеться скинути iз себе цей хрест; чи полегшити його, «забувши» про зовсім ще недавні обіцянки. Отже, перед нами, якщо вдуматися, певна закономірність історії (не абсолютна!): зворотна залежність пам’яті, честі і — займаної посади.
Але ця закономірність дійсно не абсолютна. Бо ми маємо великі винятки з наведеного правила (яке діє, проте, досить неухильно). Були й чесні лідери нації — не янголи, не герої міфічних подвигів, але живі люди, в яких вистачало совісті, мудрості та мужності виконати свій обов’язок до кінця. Історія знає (на нещастя) дуже небагато таких прикладів. Розповімо про один із них — про життя й політичний портрет 16-го президента США Авраама Лінкольна (1809—1865), прозваного ще «Дроворубом» та «Чесним Ейбом».
На батьківщині його майже канонізовано і давно вже визнано одним із найбільших політичних лідерів нації, нарівні з «батьками-фундаторами» країни. Багато його крилатих висловлювань стали класичними й увійшли навіть до хрестоматій для середніх шкіл. А ось чи пам’ятають наші політики такі слова Лінкольна (до речі, одного iз засновників нині правлячої в США Республіканської партії і першого американського президента, обраного саме від цієї партії), сказані ним у вересні 1857 року: «Можна деякий час обдурювати весь народ. Можна тривалий час обдурювати частину народу. Але не можна весь час обдурювати весь народ».
Ці слова 48-річний колишній конгресмен Лінкольн вимовив у момент, коли його ім’я не було ще широко відоме за межами рідного штату Іллінойс і коли він, за власним визнанням, ще не думав про висунення своєї кандидатури на посаду президента. За три роки його було обрано главою держави, 1864 року — тріумфально переміг на нових виборах (вже як всесвітньо відомий лідер боротьби свого народу за скасування рабства, яке глибоко вкоренилося на Півдні США), а в квітні 1865 року загинув від руки вбивці-фанатика при досі не зовсім ясних обставинах, у момент звитяжного для Півночі завершення Громадянської війни. Лінкольн увійшов до історії як президент-мученик; але якби він і залишився живим, його велич не потьмяніла б.
У чому ж ця велич? Цей колишній лісоруб і син небагатого землероба — першопрохідця з Кентуккі, чиї перші 20 років життя пройшли в маленькій дерев’яній хатині із земляною підлогою, колишній матрос на річковому кораблі на Міссісіпі, потім власник крамницi, фермер, землемір, поштмейстер... і, нарешті, дуже відомий у своєму штаті адвокат, потім конгресмен (1847— 1849 рр.), Лінкольн iз честю (давно, на жаль, забуте слово!), бо був чесний, пройшов усі щаблі державної драбини, аж до найвищого. Що допомогло йому вибратися з незбагненних політичних лабіринтів? Здоровий глузд, відсутність низьких, егоїстичних амбіцій і особливо незрівнянне вміння вчитися й слухати інших.
Так, він був у юності дроворубом, людиною фізичної праці (може, звідси його інтуїтивне вміння визначати, яке «дерево» прогнило, і як потрібно його рубати, а яке — здорове і стоятиме, уміння, притаманне і Лінкольну-політикові!). Але буквально кожну вільну хвилину, за розповідями рідних, він проводив з книжкою. До кінця життя великий президент повторював: «Кращий мій друг — це людина, яка дала мені книжку, яку я ще не читав». І абсолютно мали рацію його прихильники, які ще на виборах 1860 року представляли Лінкольна як «людину гострого й дуже сильного інтелекту» (при тому, що перед нами — самоук, який три роки із «завзятістю бізона» щодня вивчав юридичну літературу, щоб отримати патент адвоката! Жодних університетів він не закінчував!) Як пише один із біографів Лінкольна, «проходило розумове і моральне дозрівання цієї людини, повільне й неухильне, як дозрівання зерна в родючому грунті». А девізом його життя було: «Коли тобі важко, коли переслідує горе, кращі ліки — робота!». І ще він говорив про себе: «Мій мозок як шматок сталі. На ньому дуже важко щось надряпати чи намалювати, але й стерти це потім неможливо».
Лінкольн безсмертний як людина, яка звільнила мільйони американських рабів, для чого довелося провести країну через полум’я найжорстокішої Громадянської війни, що забрала сотні й сотні тисяч життів. Війна не була вибором Лінкольна; загалом, свою політичну платформу на виборах 1860 року він формулював так: рабство — зло, але оскільки в багатьох штатах Півдня США воно узаконене, ми, вільні північани, не маємо права втручатися до їхніх справ. Але ми вимагаємо двох речей: законодавчо заборонити поширення рабства на новоосвоєні штати Далекого Заходу (де його ніколи не було) і заборонити вихід південних штатів зі США у випадку, якщо влада у Вашингтоні якісно зміниться на користь жорстких противників рабовласництва. Цікава етична позиція: Лінкольн не був радикалом, однак пристрасно вимагав не покласти негайно край рабству (це було 1860 року неможливо), але покласти край поширенню цього зла, позначити межу, далі якої це зло поширюватися вже не може — і захищати цю межу за будь-яку ціну! Подумаймо: а можливо, ця позиція (і реалістична, і радикальна) застосовна і до нашого зла, наприклад, корупції?
Цей президент, який зіграв у історії своєї країни справді революційну роль, був у той же час рідкісним прагматиком. Після розгрому південців 1865 року, за сiм днів до загибелі, Лінкольн писав: «Ми не можемо взяти на себе призначення урядів у всіх південних штатах. Їхні люди повинні самі це зробити... хоча я вважаю, що спочатку деякі з них не справляться зі своїми справами». До речі, ось істинно демократичний погляд і справжня турбота про єдність країни, не просто розколотої, але такої, що пережила (не з волі Лінкольна!) Громадянську війну. Загалом, демократія і свобода були улюбленими темами виступів «чесного Ейба» (а оратором він був блискучим!).
Наведемо одну думку з його промови 1856 року. «Наш порятунок у збереженні духу свободи, яку ми цінуємо як спадщину всіх народів, усіх країн світу. Знищіть цей дух, і ви посієте насіння деспотизму біля дверей власного дому. Свобода неподільна: звикаючи до ланцюгів рабства для інших, ви готуєте їх для власних рук і ніг. Звикнувши топтати права оточуючих вас людей, ви втрачаєте власну свободу і стаєте підходящим підданим будь-якого підступного Тирана, що з’явився у вашому середовищі. І дозвольте мені вам сказати, що вам це визначене самою логікою історії».
Коли 1860 року після обрання Лінкольна президентом численні «друзі», які внесли фінансовий вклад до його перемоги, заможні люди, «власники заводів, газет, пароплавів» (бізнесмен Фел, суддя Девіс, залізничний магнат Кнап; навіщо вони допомагали колишньому лісорубу — окреме дуже цікаве запитання) спитали Лінкольна, в чому полягатиме його «вдячність» після виборів, письмова відповідь була такою: «Я не збираюся зараз чи потім зв’язувати себе з будь-ким — із людиною, клікою чи фракцією; і коли я посяду довірену мені високу посаду, я з задоволенням виконаю свій обов’язок і поводитимуся розумно й неупереджено з усіма. Я гадаю, що мені потрібна буде допомога всіх. І навіть, якби в мене виявилися друзі, що мають право на нагороду, чи вороги, яких потрібно було б покарати — а ворогів у мене немає, — я не можу дозволити собі розкіш відмовитися від талановитих людей чи піти проти громадської думки населення будь-якого району країни».
Він дотримався свого слова.
