Скандали та розкол у владній команді, свідками яких стала країна минулого тижня, ознаменували не тільки початок політичної кризи, а й зміну цілої низки принципів, установок і моделі функціонування влади в Україні загалом. А також докорінно змінили передвиборний політичний ландшафт. Таких висновків дійшли провідні вітчизняні політологи, які зібралися позавчора в Російському медіа- центрі для обміну думками з приводу причин і наслідків зміни уряду в Україні. Крім того, експерти спробували спрогнозувати основні інтриги, хід і результати майбутньої парламентської кампанії. А також протранслювали через ЗМІ багато «корисних порад» як для учасників конфлікту, так і для тих політичних сил, які поки що виступають лише в ролі пасивних спостерігачів подій.
МІЖ «ЮЩИЗМОМ» І «ПАРТИЗМОМ»
Вадим КАРАСЬОВ , директор Інституту глобальних стратегій:
— Була бінарна модель влади — тепер буде бінарна модель виборів. Однак не за лінією «Ющенко — Янукович», а за лінією «Тимошенко — Ющенко». Навколо боротьби двох лідерів, двох тенденцій Майдану (майданників-революціонерів і майданників-еволюціонерів) і розгортатиметься вся інтрига та драматургія передвиборної кампанії. Решта учасників кампанії — це статисти, масовка, політичні сили, які будуть вимушені приєднуватися до цієї основної гри.
Із відходом прем’єр-міністра Тимошенко у відставку фактично завершилася кучмістська модель президентської влади, що спиралася насамперед на адміністративні важелі. А з її самостійним походом у виборчу кампанію фактично ліквідується передвиборний проект влади — створення «блоку трьох». Якби реалізовувався «блок трьох» — це була б перемога владного начала в структурі влади над партійним. Оскільки це була б партія влади, завдання якої на виборах — не боротися, а лише брати участь і таким чином підтвердити президентський мандат 2004 року, бути своєрідними додатковими президентськими виборами. Звільнення Тимошенко і розпад «помаранчевої» команди призвів до того, що тепер кожен братиме участь самостійно. Більш того, вони будуть конкурентами. І тепер партії влади, яка буде партією тільки Президента, доведеться конкурувати, боротися за мандат не тільки в парламенті, а й за підтвердження мандата президента 2004 року. Звідси й дилема Президента після відставки уряду — як зміцнити свою владу, що сьогодні практично розпиляна, розмита, дифузна. З одного боку, ставка на еволюціонерів і ставка на професіоналів, у тому числі з попередньої влади, свідчить про те, що Президент намагається формувати коаліцію і в рамках адміністративних еліт, нових бізнес-еліт. Я би назвав цю лінію «ющизмом» — відновленням деяких кучмістських механізмів влади. З іншого боку, є партійний проект, який курируватиме Безсмертний, і ставка на партійний ресурс (партійний президент — партія — участь у виборах — депутатські мандати — участь у формуванні урядів). Очевидно, стратегія Президента зараз, в умовах кризи влади, балансуватиме між «ющизмом» (залученням прагматичних еліт із попереднього політичного режиму) та «партизмом» (ставка на свою політичну партію). У зв’язку з цим партія стикається з проблемою — немає лідерів, немає облич, крім Президента. Тому, якщо Президент хоче, щоб його партія була першою в списку переможців кампанії й активно брала участь у формуванні урядової коаліції, він повинен уже зараз розпочинати виборчу кампанію, тобто повністю присвятити себе виборам. Для Президента це буде досить важким кроком, бо до сьогодні він був над процесом, над державою, він хотів правити, а не управляти. А тепер йому доведеться і управляти, і брати участь, і бути на чолі держави, а не над нею.
«ПОПЕРЕДУ — НОВІ КОНФЛІКТИ»
Володимир МАЛИНКОВИЧ , директор українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно- політичних досліджень:
— Наш Президент явно не товаришує з Конституцією. Оскільки призначив виконувачем обов’язків прем’єра Єханурова, який не є членом Кабінету Міністрів. А згідно зі ст. 15 Конституції України, виконувати обов’язки до призначення нового уряду може тільки член КМ протягом 60 днів.
На мій погляд, зараз політична ситуація стала набагато цікавішою. Вона, крім іншого, загострила інтереси громадян, а це сприяє розвитку громадянського суспільства. Дуже багатьом людям тепер доводиться вибирати між двома улюбленцями. Отже, дивитися трошки глибше, ніж просто на зовнішність того чи іншого політика.
Юлія Володимирівна має дуже серйозні шанси стати головною фігурою передвиборної кампанії. Щоправда, за умови, що в неї з’явиться медіа-ресурс. Прем’єром вона виявилася не бозна-яким, а ось емоційно впливати на публіку вона може краще за всіх наших політиків. Ющенко тут слабший, як і в багатьох інших ситуаціях.
Тимошенко також під час свого телевізійного виступу зробила дуже вигідний для себе хід — з’єднала дві смужечки: оранжеву та синю. І таким чином показала, що для неї відкритий шлях на Схід України з одного боку. І з іншого — вона готова шукати коаліцію в разі успіху на виборах-2006 як з «помаранчевими», так і з «синіми». Союз із «синіми» їй навіть зручніший, оскільки протягом усієї передвиборної кампанії, швидше за все, триватиме гостра конкуренція між «помаранчевими» і Юлею, гострий конфлікт між радикалами та поміркованими. Питання — в третій силі. Дві сили ми сьогодні бачимо — це колишня влада та нинішня влада. Однак для того, щоб посилити свою команду, «помаранчевi» повинні когось підтягнути на перший номер списку. У них немає нікого, хто за рейтингом наближався б до Тимошенко. Найвірогідніше вони спробують підтягнути Литвина, в якого дуже високий особистий рейтинг, але це спричинить конфлікт уже в новому складі «помаранчевих». Тож я передбачаю, що там ще не все закінчилося, і попереду — нові конфлікти.
А «сині» на сьогодні мають дуже невиразне обличчя, а саме — обличчя Януковича. І для того, щоб бути серйозною фігурою на парламентських виборах, їм треба змінювати і стратегію, і тактику, і обличчя. І тоді вони, отримавши, скажімо, 15% або навіть 25% голосів, цілком можуть скласти Юлії Володимирівні компанію в новому уряді, який прийде після 2006 року.
«ПОЛІТИКА ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ЗВЕДЕННЯ РАХУНКІВ»
Андрій ЄРМОЛАЄВ , директор Центру соціальних досліджень «Софія»:
— Ця криза була очікувана. Десь із травня місяця виборці, обивателі, експерти — всі її чекали. Ніхто не знав, як це відбуватиметься, але те, що влада суперечлива, і рано чи пізно розігруватимуть гру «Хто кращий? Хто перспективніший?», було очевидно. Тим паче, що все це було приправлене потужними економічними конфліктами.
З одного боку, після того, як зійде піна, ми всі будемо вимушені визнати, що насправді нічого особливого в подіях останніх днів немає. Усі революції — ліві, праві — після приходу революціонерів-романтиків закінчувалися приходом прагматиків. Наприклад, Черномирдін після Гайдая в Росії на початку 1990-х. Особливість України полягає в тому, що тут очікували, що радикали будуть реформаторами. А з’ясувалося, що вони — державники-соціалісти. Причому — з несистемними підходами. І все це було добре приправлене утопізмом.
До речі, одна з проблем, з якою стикається Україна, — не стільки внутрішня, скільки зовнішня. Спостерігається величезне розчарування в зовнішньому світі подіями в Україні. Західні політики, експерти здивовані: чому, маючи такий шикарний карт-бланш на швидкі динамічні зміни, влада займалася популізмом, нарощувала електоральні мускули і в результаті розтринькала все, що мала?
Головні внутрішні проблеми: перша — авторитаризація свідомості. Дивно — півроку всі соціологи, журналісти говорили про зростання рейтингу довіри. Насправді ж це було зростання довіри в умовах зростання віри. Цей рейтинг не підкріплявся практичними справами інституційного характеру. І, як результат, формується запит на авторитарний тип не просто політика, а керівника. Люди хочуть керівника, який би навів лад і серед «синіх», і серед «помаранчевих», і серед «червоних». Це жахливо — бо формується запит на прості рішення, на простий тип політика, на простий тип правителя. І це продукт діяльності революціонерів.
Друга проблема — криза легітимності. Вона пов’язана не тільки з падінням довіри до влади, а насамперед — із новими економічними процесами.
Третя проблема — ми маємо унікальну ситуацію, коли ніхто iз суб’єктів нового конфлікту не має програми дій, альтернативи. Фактично наша політика зараз перетворюється на зведення рахунків, на отакий психологічний реванш: «Як добре, що цим не вдалося!». Виникає риторичне запитання, що стане порядком денним на виборах: а що взагалі має вдатися?
Мій прогноз на вибори: партія влади найімовірніше буде консолідована. «Наша Україна» довго працюватиме, щоб залучити до блоку НПУ Литвина. Такий блок може розраховувати на результат — щонайбільше 25%. Якщо ж цей блок не складеться, і Литвин піде як самостійна сила (скорiше за все, також блоком), то результати будуть сумні і в тих, і в інших. Партія влади на базі «Нашої України» набере щонайбільше 20% (а найреальніше — 16—18%). Блок Литвина в умовах кризи може розраховувати на результат до 10%. Для блоку Януковича 12—14% — це щастя. А реально вони, ймовiрно, візьмуть близько 10%. КПУ — від 7% до 10%. Соціалісти розгубили всі дивіденди, в тому числі й імідж «моральної сили». Вони можуть розраховувати на 5—6%. «Держава» з ПСПУ — цікавий агресивний проект — можуть подолати бар’єр. Амбіції Леоніда Кравчука — дуже гарно, але... Думаю, бар’єр вони зможуть подолати, але не більше. Загалом цей проект технічний і радше відіграє роль такого собі скрейтера для формування майбутньої антипрезидентської опозиції, скажімо, у форматі — блок Кравчука плюс блок Януковича, плюс, можливо, БЮТ.
У чому проблема виборчої архітектури? Головна — в тому, що ніхто не зможе створити більшість. А з 1 січня набуває чинності конституційна реформа. Що це означає? Мій прогноз: осінь-2006 — другі парламентські вибори. І там зміняться гравці. Головні агенти — Блок Тимошенко проти Блоку Литвина. І в 2007 році в такому випадку не виключені дострокові президентські вибори.
Короткі рекомендації: «помаранчевим» треба уникати прямого конфлікту з Юлією Тимошенко. Для них було б комфортніше опонувати «синім», «червоним», але боротьба з Тимошенко — це практично самознищення. Тому тепер треба думати про технічні проекти — потужні, серйозні, які могли б перенести «інтригу Тимошенко» на себе.
У ПАСТЦІ СТАГФЛЯЦІЇ
Володимир ФЕСЕНКО , голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента»:
— Підстави для відставки уряду, з погляду результативності його роботи, на жаль, були. Причина перша і найсерйозніша — країна внаслідок незбалансованої соціально-економічної політики опинилася в пастці стагфляції. Одночасно ми маємо і спад промислового виробництва, і посилення інфляції. Це зазвичай називають стагфляцією. Це дуже серйозна проблема. І з цього погляду Юлія Тимошенко як прем’єр дуже вчасно пішла, не відповідаючи за результати своєї соціально-економічної політики.
Що стосується нового уряду, то прем’єрство Єханурова — не таке просте завдання, як здається на перший погляд. Якщо полічити голоси тих, хто підтримає Єханурова на посаді прем’єра (а це «Наша Україна», ймовiрно, НПУ Литвина, СПУ, УНП, НРУ, ПППУ), то в сумі набирається 167 голосів. Цього явно недостатньо. Водночас тих, хто достеменно голосуватиме проти (а це КПУ, БЮТ, СДПУ(О) і, можливо, ПРП) — 132 голоси. Залишається ще 127 голосів умовного «болота», з якого найбільше голосів у Партії регіонів. Вельми значуща також частка позафракційних депутатів. Саме від них залежатиме затвердження Єханурова на посаді прем’єра. І з цього погляду, для Ющенка зараз украй важливо забезпечити непряме розширення пропрезидентської коаліції у Верховній Раді. Це не буде більшість у класичному розумінні слова. Але «меморандум стабільності», про який зараз iдеться, на мій погляд, — перший крок на шляху непрямого розширення коаліції.
Що стосується передвиборного ландшафту, то я не згоден із формулою про бінарну модель майбутніх виборів. Однак згоден, що основна протидія на цих виборах буде між політичними силами, які підтримують Ющенка, і силами, які підтримують Тимошенко. Однак фаворитів на виборах буде три. Третій фаворит — це Партія регіонів, або блок Януковича. І за всієї невиразності та відвертої слабкості Віктора Януковича зміна його як лідера призведе до того, що ПР втратить щонайменше половину своїх прихильників. Річ у тому, що Янукович став після президентських виборів символічним лідером. Він розтратив капітал реального лідерства в очах політичної еліти сходу та Донбасу, але в очах досить великої частини виборців він залишається символічним лідером сходу. Я думаю, що ПР, або блок Януковича, на наступних виборах набере не менше 15% голосів.
Що стосується двох фаворитів, то тут інтрига пов’язана з тим, що для Ющенка обов’язково треба формувати блок. До нього можуть увійти НРУ, Народна партія Литвина. Триватиме боротьба за ПРП, хоча вже зараз очевидно, що ПРП, ймовiрно, або повністю, або частково перейде на бік Тимошенко. Якщо ж на вибори НСНУ піде окремо, його чекає нищівна поразка. Оскільки зараз після нещодавніх подій він сприймається як партія найближчого оточення Ющенка, яке почуло на свою адресу обвинувачення в корупції. Суспільство не з’ясовуватиме, підтверджуються ці обвинувачення чи ні, воно їм просто вірить. Вірить апріорі, бо влада не може не бути корупційною. І в цьому випадку, оскільки є проблема компенсації лідерів, треба сепарувати «хороших» лідерів від «поганих». Треба знайти «поганих» хлопців, які нестимуть відповідальність за погані результати роботи нової влади.
Важливе також для НСНУ питання 1-го номера в списку. Якщо не Президент, то хто? Я ризикну висловити гіпотезу: вмовлятимуть Луценка. Оскільки тільки Луценко може «перебити» ресурс антикорупційних політиків, яких уже повністю намагаються взяти на своє озброєння Тимошенко та Зінченко. Але тут є один принциповий момент. Може виникнути небезпечний прецедент — коли на вибори у складі партійних списків підуть керівники силових структур. Турчинов уже у відставці, і з цього погляду — це добре. Тепер питання до Луценка. Він повинен заявити суспільству вже найближчим часом — або він iде на вибори як політик (а це означає, що протягом кількох місяців він має залишити посаду міністра внутрішніх справ), або він не братиме участі у виборах.
Євген КОПАТЬКО , Донецький інформаційно-аналітичний центр:
— За чотири дні до початку кризи ми провели дослідження, що показало: 61% населення країни вважає, що в Україні розгортається економічна криза. Також можна говорити про те, що і Ющенко, і Тимошенко вже пройшли пік своєї політичної популярності. Вищого рейтингу, ніж літній, у них уже бути не може за визначенням. А з огляду на всі ці конфліктні ситуації, тим бiльше. Зараз влада дає безліч приводів для критики. І це формує поле для роботи опозиції.
«ТИМОШЕНКО ВИЯВИЛАСЯ НІКОМУ НЕ ПОТРІБНОЮ»
Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ , директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології:
— Цей уряд і насамперед Юлія Тимошенко не мала суб’єкта, крім народу загалом, на якого вона могла спиратися, — ні всередині країни, ні поза нею. І це ще один дуже важливий момент, який визначив наперед її долю.
Ще один елемент — це непотрібність цього уряду для зовнішніх суб’єктів. Україна поки що, хоч як силкується бути суб’єктом у зовнішній політиці, проте залишається переважно об’єктом політики інших держав. Зокрема, Росія останнім часом поводиться так, наче їй взагалі нецікаво з Україною говорити про щось усерйоз. І вона домовляється з тими, хто опікає нову українську владу, тобто з американцями, з Європою. Таким чином, вони вже вирішили одне питання — я маю на увазі домовленість між Путіним і Шредером на збиток інтересам України.
Уряд же Тимошенко був не потрібен ні американцям, ні росіянам. І вони це продемонстрували досить ясно. І в тому, що в питанні відставки Тимошенко на Ющенка, крім «сім’ї», чинився колосальний тиск США, я практично не сумніваюся. Зазвичай у нас складалося так: якщо США чогось хочуть тут, в Україні, то росіяни хочуть протилежного. Відставка Тимошенко — унікальний випадок, коли інтереси обох цих держав збіглися.
Ющенко мав хороший шанс — і теоретично його можна було реалізувати, — отримати більшість для Ющенка і Тимошенко в наступному складі парламенту. Причому більшість переконливу. Але Ющенко цей шанс фактично втратив. І зараз, на мій погляд, у наступному складі парламенту більшість може бути організована і без НСНУ. І це було б непогано з погляду політичної системи, оскільки таким чином ми плавно переходитимемо до європейського варіанта. Причому одразу починатимемо з варіанта, коли президент представляє одну політичну силу, а лідер парламентської більшості — іншу.
