Предметом численних дискусій у країні стала цукрова промисловість, довкола якої перетнулися інтереси бізнесу та інтереси вітчизняного виробника. Цукрова галузь, яка впродовж століття була потужною в Україні, сьогодні фактично знищена і насамперед конкуренцією дешевшого цукру імпортного виробництва. Те саме сталося з українським кіно, яке перестало бути рентабельним і перетворилося на баласт у виробничому сенсі. Цікава історична паралель — наприкінці 20 х років у Британському парламенті лунали резонні голоси щодо підтримки власного кіновиробництва, бо англійському шлунку, говорили англійці, байдуже, який цукор споживати, а от щодо фільмів, то зовсім навпаки.
В Україні сталося інакше: частина суспільства, яка займається виробництвом цукру, повстала проти зарубіжної експансії цього продукту, а от які фільми споживає населення, усім байдуже.
До того ж, в галузі вітчизняного кіно вже ніхто не бунтує. Сили вичерпались. І проти кого бунтувати, адже невидимі сили давно закрили кінематографістам вихід до свого глядача. Показувати фільми, аби повернути бодай частину витрачених грошей, — ні на телебаченні, ні в прокаті немає змоги. Заблокували українське кіно ще тоді, коли імпортні кінопродуценти розцінили Україну як вигідну територію для збуту дешевого товару. У той же доленосний час вітчизняні «будівничі незалежної держави» одним розчерком пера перекрили своїм фільмам дорогу до глядача, передавши кінотеатри в комунальну власність і пустивши їх на самоплив. Їм нічого не залишалось, як показувати найдешевше американське, а то й перепрофільовуватись, перетворюватись на казино та нічні клуби, потреба в яких зростала з огляду збільшення нуворишів. Кіно з висот інтелектуальних та світоглядних звели до рівня сфери обслуговування споживачів.
У глядачів потреба осмислювати побачене зникла сама собою, їм пропонувалася стабільна одноманітність сюжетів та виконання. Криваве місиво, жахіття й катастрофи мали підвищувати дози адреналіну й водночас розважати. Це те, що пропонує прокат й до чого тривалий час привчають нашого глядача.
Через років 8—9 після проголошення незалежності населення вийшло зі смуги зубожіння, рівень добробуту підвищився й, немов птах фенікс з попелу, відродилася кіномережа — уже в новій, модернізованій якості, але відродилася, щоб обслуговувати знову ж таки американського кіновиробника. Гроші наших глядачів, витрачені на квитки до цих кінозалів, попливли на Голівуд. Глядача, природно, заманювали, запустивши механізм реклами. Потребу критеріїв, фахових оцінок було перекреслено могутніми важелями ринку. Отже, зашморг на українське кіно було накинуто вдруге: наш ринок фільмів виявися незахищеним, і в ньому запанувало все, чим щедро нагороджує земну кулю Голівуд. Правових механізмів, які б пускали процент з прибутків комерційного прокату на вітчизняне кіно, відсутній.
Але так чи інакше — досі якось трималася інфраструктура кіногалузі, закладена ще на початку 20-х років ХХ століття. Кіностудії з устаткуванням та фахівцями, навчальний заклад, поодинокі кінотеатри, де показували українські фільми. І хоча агресивні телеканали поглинали студійні території, а випускникам спеціальних навчальних закладів доводилось іти працювати на ті самі телеканали, все ж наші кіностудії, бодай по кілька на рік, але фільми випускали, кіновиробництво існувало.
Сьогодні в нашій країні докладається чимало зусиль, щоб відкрити зелене світло для приватного бізнесу середньої ланки. І це чудово, адже економічна могутність країни прямо залежить від життєздатності приватної ініціативи. Але наскільки така політика доречна в галузі національної культури, особливо кіно? Можна з певністю сказати, що наша кінематографія потрапила під натиск комерційних зисків, і ці зиски розгортаються настільки стрімко, що їх не витримала б жодна кінематографія світу. Виконавча влада тим часом сповнена пієтету саме до його величності комерційного телебачення. Не бачити цього неможливо. Поняття «українське кіно» цілеспрямовано переноситься на кінопродукцію комерційних телеканалів, які оперують значно більшими коштами, аніж держава в галузі кіно. За логікою влади, яка «хоче дружити з грішми», навіщо мати клопіт з кіномитцями, які чомусь приходять до владних кабінетів і «просять мільйон на фільм», якщо є гарні цифри в кошторисах індустрії комерційної. Туди можна й з державного бюджету додати й буде фільм, вироблений в Україні. Про його мистецьку вартість не йдеться. Йдеться про бюджет — і якщо це мільйон американських доларів, то чому б не тішити себе тим, що фільм із таким бюджетом претендуватиме на «Оскара», на шалений успіх у глядача і т.п.
Натхненні такою державною політикою телеканали свято повірили у власну всемогутність в царині кіно. Як не повірити, якщо тільки на 2005-й рік «Інтер», скажімо, планує виділити на виробництво телесеріалів та фільмів 200—250 млн. грн. Дивись — і витіснить з наших екранів продукція «Інтера» американський фільм, а заодно й російський телесеріал. Хоча треба добре подумати — чи є тут альтернатива?
Тим часом державні посадовці, загіпнотизовані згаданими цифрами бюджетів, просто забули, що саме комерційні телеканали впродовж усіх років свого існування годують нас мексиканськими, американськими, російськими телесеріалами, російською попсою, а під вивіскою власного фільму пропонують щось епігонське, гібрид російського й американського, де немає нічого, що б поєднувало цей продукт з Україною (в тому, що в майбутньому амбіційному проекті «Інтера» Україну представляє хвора дитина, є щось символічне). Серед продукції «Інтера» є продукт під назвою «Полювання за тінню». Назва симптоматична: вловити тінь справді не вдасться, навіть якщо оперуєш астрономічними сумами грошей. Не можна не помітити фальші, яка закладена і в основу сюжету розрекламованої «Аврори, або Що сниться сплячій красуні», в якому йдеться про хвору українську дівчинку, що стала жертвою Чорнобиля, яка лікується у США. Цифра, яка свідчила б скільки чорнобильських дітей вилікувано у США, невідома, але українські ЗМІ неодноразово повідомляли, що 20 тисяч саме таких дітей вилікувано на Кубі. Але Кубу показувати у фільмі — це вияв політнекоректності, бо там режим. Та життя сповнене парадоксів: виявляється, що країна, де панує режим, може виявляти гуманність. Зокрема до чорнобильських дітей. Хіба це не привід для мислячого кінематографіста?
Мені можуть закинути: чого ви чіпляєтесь? В усьому світі так — є гроші, знімають фільми, немає — не знімають. Звичайно. Але втрата кінематографічних професій (а страх із цього приводу не покидає) — це ще більша катастрофа, ніж нестача грошей для кіно. Цій нестачі можна зарадити, пішовши шляхом Франції, та й Польщі, коли вітчизняне кіно підтримується процентом з прибутків телевізійної реклами, але втрата національних кінотрадицій, яка, дозволю собі нагадати, дала світові Довженка, Параджанова, Миколайчука, Осику, Ілл’єнка, — це непоправне. Та що традицій, тут професійний рівень просто на очах зникає!
А тим часом в Україні телеканали — це священні корови. Професійні ж кінодраматурги, кінорежисери, кіноактори — це щось таке, про що не прийнято навіть згадувати в «порядному товаристві».
Так, заслуги українського кіно у світовому масштабі є, але я сьогодні згадаю тих, хто перебуває у чудовій творчій формі, має багато цікавих ідей, які заслуговують на підтримку держави: сценарій «Тепер я турок, не козак» Вілена Новака з Одеси, сценарій Олеся Саніна про українського кобзаря, який дивом уцілів після сталінських репресій і опинився в Америці; «Толока» Михайла Ілл’єнка про незнищенність хати, що, зрозуміло, є символом України; «1911» — сюжет про вбивство Столипіна в Києві, запропонований Сергієм Маслобойщиковим; фільм про Андрея Шептицького Олеся Янчука (список можна продовжувати). Майже всі згадані сценарії розглядалися в Міністерстві культури, навіть заносилися у план кілька років тому. Але на цьому все й закінчилося. Директор кіностудії ім.Довженка надійно заблокував свою установу від виробництва українських фільмів, і ніхто нічого не може вдіяти. А на інших студіях режисери заробляють собі на життя скромними короткометражками, які потім невідомо куди діваються.
Думаючи про цю гірку дату — День українського кіно — все ж таки шукаєш надію. Вона — в нашій молоді, яка сьогодні вже заявила про себе. Найсвіжіший факт — Богдана Смирнова й Анатолій Лавренишин показали на прем’єрі в Кіноклубі НаУКМА свої короткометражні фільми, зняті за власний кошт. Це не ті суми, якими хизуються телеканали. Але це кіно, зігріте почуттями й пристрасним бажанням творити фільми. Талановиту молодь сьогодні помітили не стільки в нашій країні, як за кордоном. Ту ж Богдану Смирнову запросили на навчання в кіношколу Нью-Йоркського університету. Активно шукає гранти за рубежем Віра Яковенко. Ці люди не принижують себе ходінням по кабінетах. Вони незалежні. І це найбільше втішає. Вони виграють битву на полі творчому, креативному. З ними й пов’язана надія українського кіно, якщо цих людей не купить Росія, чи ще якась більш благополучна в сенсі кіновиробництва країна, де виходить сотня фільмів і телесеріалів за рік. І головне — професійних!
