Як вплине обвал відставок у владі на підготовку до майбутніх парламентських виборів? По-перше, боротьба між головними дійовими особами вітчизняної політики тепер триватиме переважно на електоральному полі. По- друге, зараз у парламенті та за його межами знову завирують пристрасті за політреформою: дві опозиційні політичні сили — СДПУ(О) і Партія регіонів — уже назвали термінове введення в дію конституційної реформи виходом із нинішньої політичної кризи. До того ж, реалізація політреформи, тобто розширення повноважень Верховної Ради, серйозно підвищує ставки на вибори-2006. З іншого боку, портрет майбутнього парламенту залежить і від висоти бар’єра, який доведеться подолати партіям і блокам. Питання в тому, чи знайдеться в цих розкладах місце інтересам виборців?..
Якщо порівняти задекларовані українською Конституцією права громадян і деякі норми закону про вибори до вищого законодавчого органу держави, легко помітити суперечності. Демократичні положення першого скасовуються буквою і практикою реалізації другого, принаймні, в частині встановлення та висоти так званого «прохідного бар’єра».
Парадокс, але навіть рівні права, однакові правила й умови для суб’єктів виборчого процесу здатні спричинити ситуації, коли внаслідок їх дотримання представництво у виборному органі конкуруючих політичних сил набуває кричущої невідповідності порівняно з кількістю голосів, поданих за ті або інші партійні (блокові) списки. Можна сказати, що «вибирають не ті, хто голосують, а ті, хто встановлюють порядок підрахунку голосів».
Вимога подолання прохідного бар’єра, а також порядок розподілу депутатських мандатів між переможцями, які отримали встановлений законом для проходження до Верховної Ради відсотковий мінімум голосів виборців, насправді однакові для всіх претендентів на 450 парламентських місць. Однак виражена у відсотках висота «прохідного бар’єра» встановлюється не за якимись умотивованими критеріями, а довільно — за домовленістю законодавців. Щодо «бар’єрного числа» відсутні будь-які обґрунтування, що враховували б хоч скільки- небудь наближені до реальних соціальні або статистичні чинники і тенденції розподілу голосів виборців. Комусь до вподоби число «3», комусь — «4», комусь — «7»… Тому й не можуть остаточно домовитися. І все ж — мусять, бо треба обиратися. Далі — голосують. У результаті такого голосування відбувається затвердження законом процедури свавільної маніпуляції волевиявленням громадян. За допомогою цієї процедури зневажається політичний вибір меншої, але великої частини населення країни, законно фальсифікуються результати голосування. Фактично волевиявлення однієї частини виборців набуває привілейованого статусу за рахунок ігнорування волі іншої частини.
Як можна довести правомірність і правомочність таких критичних і доволі категоричних тверджень? Ці факти містяться у цілком відповідних виборчому законодавству підсумках парламентських виборів 1998 і 2002 року. (Див. таб. №1.)
З-поміж 33 суб’єктів виборних змагань прохідний чотиривідсотковий бар’єр переступили 6. Сукупно вони набрали трохи більше 19,6 млн. голосів виборців — 75,75 відсотка з понад 25,9 млн. тих, хто взяли участь у голосуванні. Депутатські мандати були розподілені між лідерами. Отже, волевиявлення понад 5,6 млн. виборців було зневажене. А це — 21,8 відсотка громадян країни, які голосували «за» списки партій і блоків партій.
У 1998 році були позбавлені участі в розподілі депутатських мандатів партії і блоки, підтримані 28,2 відсотками від загального числа тих, хто голосували за відповідні списки. Тоді волевиявлення більше ніж 6,8 млн. виборців було не просто проігнороване. Їхні голоси при розподілі місць у парламенті були зараховані кожному з восьми переможців, які набрали понад 4 відсотки. Переможці збільшили своє представництво у Верховній Раді на 62 мандати за рахунок тих партій, які прохідний бар’єр не здолали.
У 2002 році виборча квота або «вага» одного депутатського мандата для шестірки лідерів була розрахована в кількості 87229 голосів. При цьому до парламенту не був допущений жоден представник політичних партій і блоків, на підтримку списків яких висловилися сотні тисяч громадян: понад 830 тис. — за «Блок Наталії Вітренко», більше ніж по 500 тис. — за всеукраїнське політичне об’єднання «Жінки за майбутнє» і за «Команду озимого покоління» та ін.
Отже, на законних (але навряд чи правових) підставах вже двічі в сучасній політичній історії України голоси, подані на підтримку однієї політичної сили, були передані силі іншій, в ряді випадків зовсім відмінній за своїми ідеологічними і політичними орієнтаціями, програмними засадами тощо. Можна легко обчислити розміри відповідних «призових» («бонусних») депутатських місць, приміром, у 2002 році. Для цього досить порівняти наведені в таблиці (стовп. 4, 6) результати фактичного розподілу депутатських мандатів з гіпотетичними розрахунками за тим же Законом, але без довільно визначеного «бар’єра», на основі встановлених статистичних закономірностей розподілу голосів виборців. Так, виборчий блок політичних партій «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» отримав 13 додаткових місць у парламенті, КПУ — 11, блок «За єдину Україну» — 7, «Виборчий блок Юлії Тимошенко — 5, СПУ — 4, СДПУ(О) — 4.
Оскільки в результаті обрання Верховної Ради України у 2006 році розподілу між партіями і блоками підлягатимуть не 225, а вже 450 депутатських мандатів, кількість «бонусних» місць у парламенті для тих, хто здолає так званий прохідний бар’єр, буде значно більшою, ніж після виборів 1998 і 2002 років. Навіть, якщо цей бар’єр залишиться на рівні трьох відсотків. А якщо домовляться про число «сім» — бонуси виявляться багато більшими.
Не можна відкидати перебігу подій, за якого будуть порушені домовленості так званого пакетного голосування після другого перед «третім» туром президентських виборів 2004 року, — замість тривідсоткового бар’єра буде проголосований бар’єр вищий. Приміром, дійдуть згоди щодо числа «сім» — прохідної висоти, до встановлення якої закликає Президент України В. Ющенко, і яку пропонують деякі депутатські законопроекти. Тоді до парламенту ввійдуть якщо не дві, то не більше трьох-чотирьох політичних груп. В цьому разі зневаженою може виявитися політична воля, політичний вибір і голоси громадян України чисельністю набагато більшою, ніж 6,8 млн. у 1998 році та 5,6 млн. у 2002 році.
Тож є підстави твердити, що збільшення «прохідного бар’єра» до парламенту означатиме підвищення планки, яку треба здолати народу України на шляху демократизації вітчизняної виборчої системи і становлення її як справді представницької. Ті, хто цю планку здолають, позбавлять права на участь у владі представників усіх виборців, які не голосували за успішних «стрибунів у парламентську висоту». Яка вже там «третя» сила? Навряд чи комусь, хто на цей титул претендує, вдасться «перескочити» сім відсотків. Вони перейдуть у статус позапарламентської і позавладної опозиції й фактично випадуть з когорти тих, які впливають на рішення та поведінку влади. Остання ж відчує ще більший дефіцит професійних кадрових ресурсів, ніж той, який сьогодні є вкрай негативним чинником для долі країни. І це далеко не всі «дефекти» виборчого механізму з семивідсотковим «прохідним бар’єром».
Теперішні соціологічні дослідження електоральних симпатій (хоча їх результати й некоректно вважати репрезентативними для побудови прогнозів на березень 2006 року) все ж не можна не брати до уваги, якщо порівнювати їх із результатами виборів Президента України в 2004 році. Виборці поділилися тоді й діляться нині майже порівну між партіями, які пов’язують із переможцем і переможеним в президентських перегонах. І не тільки кількісно. Поділ був і залишається ще й регіональним. Водночас навряд чи є підстави вважати причиною вітчизняної політико-електоральної розділеності доволі високий відсоток громадян російської національності — 17,3 від загальної кількості населення та 5,2 відсотка жителів України іншої, ніж українська та російська, національності. Хоча вплив Росії на електоральну поведінку українських росіян і громадян інших національностей, включно з частиною етнічних українців, також не можна ігнорувати.
Отже, можна констатувати, що й до початку президентських перегонів в Україні певна політична розділеність її населення мала місце, але в дещо іншому, ніж під час і після виборів, форматі. І цю розділеність використали деякі російські та дехто з українських політтехнологів. При цьому об’єктивно присутнє розділення українських громадян за культурними, мовними перевагами та зовнішньополітичними орієнтаціями зовсім не було причиною того, що сталося під час виборів. Адже будь- яка суспільна розділеність може існувати в різних формах і сама по собі не є причиною для протистояння. Протилежності в суспільстві можуть існувати і в стані гармонії або компромісу. Але й конфлікту також. Все залежить від політичної волі та поведінки тих, кого називають політичною елітою, та тих завдань, які для них вирішують політтехнологи, які цю еліту обслуговують. В тому числі за допомогою засобів впливу на свідомість і підсвідоме людей — найперше через ЗМІ. До виборів протиріччя були, але ніщо не віщувало небезпеки протистояння та дестабілізації.
І все ж розділених виборами громадян, не зважаючи ні на що, споріднювало прагнення зберегти єдину Україну. «Помаранчева революція» відбулася мирно. Врешті вся країна визнала остаточні результати виборчих перегонів. Попри те, що за В. Ющенка проголосували більшість виборців заходу- центру України, а за В. Януковича — більшість сходу-півдня.
Поза сумнівом, ті сили, які перебувають в опозиції до чинного Президента та його оточення, намагатимуться утримати своїх нещодавніх прихильників до виборів-2006. Для цього в них є організаційний, кадровий, фінансовий та медійний ресурси. Крім того, опозиція фізично не встигає підготувати для себе інше електоральне поле. Якщо, звісно, нова влада не допомагатиме своїм супротивникам невмілими діями та помилками. Тому не важко спрогнозувати: одна з особливостей майбутніх виборів полягатиме в сильній регіональній та етнонаціональній складовій. І попри це, є підстави вважати, що учасники парламентських виборів, які робитимуть головну ставку на етнонаціональній проблематиці (мовній у тому числі), неминуче приречені на аутсайдерство.
Справжня боротьба розгорнеться, і переможці визначаться між тими, хто спроможеться сконцентрувати й ефективно використати політтехнологічні ресурси на економічній, соціальній і кадровій компонентах суспільних відносин. Безумовно, успішним, хоч і різною мірою, буде використання в якості електоральних технологій проектів «покарання винуватців у злочинах колишньої влади» з одного боку, і проектів «протидії політичним переслідуванням та перерозподілу власності, які здійснюються під виглядом боротьби зі злочинами тієї ж колишньої влади» — з іншого.
На боці опозиції в передвиборному змаганні, цілком вірогідно, діятимуть чинники відвертого енергетичного й прихованого політичного тиску на українську владу з боку Росії. На боці української влади — політичні та інші дії й декларації, покликані демонструвати твердість і послідовність у захистові національних інтересів і державного суверенітету.
Найменше підстав існує для скільки-небудь достовірних прогнозів про передвиборні політичні конфігурації — тобто про те, самостійно чи в блоках і в яких саме блоках підуть на «штурм прохідного бар’єру» ті або інші партії й відомі політичні актори. І табір влади, і табір її опонентів дуже нагадують тераріуми. Тому версії про імовірну поведінку їхніх мешканців відзначатимуться мінімальною вірогідністю принаймні до кінця листопада поточного року.
