Про це свідчать не лише суб’єктивні спостереження i заяви опонентiв влади, але й — соціологічні дослідження. Сьогодні в інтерв’ю «Дню» про результати останнього опитування громадської думки та виявленi ним тенденц i ї розповідає директор Центру «Соціальний моніторинг» Ольга Балакірєва. Участь у дослiдженнi взяло 2037 осіб. Як змінилося наше суспільство після виборів та помаранчевої революції? Чого українці чекають від нової влади, що їх непокоїть? Які партії та блоки мають шанс потрапити до парламенту? Чому ми хочемо одночасно до Європейського Союзу та до ЄЕП? Про це — в інтерв’ю з вiдомим соціологом.
НА ГРЕБЕНI ХВИЛI
— Минуло півроку після виборів та помаранчевої революції. Як змінилися за цей час суспільні настрої?
— Півроку — це досить маленький термін, щоб говорити про кардинальні зміни. Тим паче, що для України характерний так званий постреволюційний синдром із дуже високим рівнем оптимізму, надій. І за рахунок того, що емоційний підйом, який пережило українське суспільство, був тривалим у часі, його спад також буде тривалим. Крім того, на цю невщухлу хвилю наклалася нова хвиля підготовки до наступних виборів. І знову нові очікування, нові інтриги: хто, як, із ким. Тому рівень політичного оптимізму та активності в нас не стих, і до виборів не вщухне. Короткочасне затишшя було пов’язане з літнім періодом, із перервою роботи парламенту. Це не падіння інтересу, це просто така собі перерва, після якої на такій же високій емоційній хвилі суспільство продовжить жити далі. Тому загалом у суспільних настроях радикальних змін не відбулося, відзначаються лише незначні коливання, але вони природні.
У нашому останньому дослідженні (його проводили в другій половині червня), крім наших стандартних моніторингових запитань, ми поставили кілька додаткових, які додаємо до опитувань один раз на рік чи два, залежно від їхньої актуалізації. Це запитання про те, наскільки люди зараз пишаються своєю країною, тим, що вони є громадянами України. Ми припускали, що ті події, які відбулися в Україні в листопаді— грудні, мали позитивно вплинути на ці оцінки. Наша гіпотеза підтвердилася. Рівень гордості за свою країну на сьогодні досить високий. Близько чверті населення країни дуже пишаються своєю країною, ще 38% сказали, що вони радше пишаються. Тобто ми маємо співвідношення тих, хто пишається, і тих, хто не пишається, — 2:1. Ще більшим є почуття гордості українців тим, що вони є громадянами своєї країни. Просто в першому випадку на почуття громадян накладається таке собі об’єктивне розуміння, що не все ще в країні добре. А в другому — відчуття причетності до тих подій, які в країні відбуваються, до розвитку демократичних процесів, гордість за те, що Україна стала більш пізнаваною у світі. І сьогодні дві третини населення в нас пишаються тим, що вони є громадянами України. Це дуже високий показник. Приблизно на такому самому рівні він був у 1991 році, після здобуття країною незалежності.
— То розмови про розкол суспільства не мають під собою підстав?
— На жаль, мають. Під час президентської кампанії Україна розділилася — у своїх перевагах, орієнтаціях. І цей незбіг поглядів і очікувань на сьогодні тільки посилюється. Про це свідчать не тільки наші дані, але й результати опитувань інших соціологічних компаній. Якщо ми проаналізуємо ставлення жителів різних регіонів до тих чи інших проблем, до дій політиків, динаміку рівнів довіри, рівнів підтримки окремих дій і окремих пріоритетів, то побачимо, що ця дистанція між регіонами збільшується. Це також пов’язане з низкою об’єктивних моментів. На жаль, економічна політика, реалізовувана сьогодні новою владою, викликає незадоволення і неспокій дедалі більшої частини населення. Водночас не є таємницею, що в нас є регіони більш успішні в економічному сенсі та менш успішні. І тут дуже проявляється, що настрої людей у розвиненіших в економічному сенсі регіонах, більш незалежних від дотацій, дуже відрізняються від настроїв тих, хто проживає у слабших із цього погляду областях.
Досить сильним також виявився регіональний чинник у відповідях на запитання про гордість за свою країну. Але тут позначився не стільки вплив самого регіону, скільки те, наскільки було реалізовано очікування населення на виборах. Тобто — переміг кандидат виборця чи не переміг, а відповідно, підтримує зараз респондент президентську команду чи опозицію. Якщо подивитися на першу групу опитаних, тобто на провладно налаштований електорат, то серед них тих, хто сьогодні пишається, що вiн є громадянином України, 83 відсотки. Це абсолютно неймовірний показник для нормальних країн. Отже, до цього почуття гордості приплітається почуття радості переможця. Якщо ж подивитися на ту групу респондентів, яка підтримує сьогодні опозицію, то там показник гордості менше нiж 60%. Проте виглядає це розшарування населення країни і як регіональне, бо уподобання виборців мали досить виражений регіональний характер. Це дуже важливо враховувати, щоб уникнути спекуляцій на темі регіонального розколу суспільства.
— Тобто та частина людей, яка не підтримувала команди, що прийшла до влади, зараз все ще почувається скривдженою?
— Мені здається, що радше вона не відчуває, що нова влада про неї піклується. З одного боку, нова влада весь час апелює до думки народу. А з іншого — забуває про те, що думка ця дуже неоднорідна. Не всі вітають нову владу. Є й та частина народу, яка не голосувала за нинішнього Президента, але потребує такого ж захисту, підтримки у вирішенні важливих для неї питань, як і ті, хто за нього голосував. Оскільки, ставши владою, група політиків-переможців узяла на себе відповідальність за все населення. І якщо на рівні Президента, уряду це розуміння проглядається, то на рівні регіональної влади існують проблеми. Ми завжди мали вищий рівень довіри та задоволення діями місцевої влади, ніж центральної. А зараз триває падіння рівня задоволення роботою місцевої влади. Наші дослідження свідчать про те, що це пов’язане з невиправданою, на думку людей, зміною апаратів, місцевого керівництва, репресивними діями. Ці речі неприпустимі. І сьогодні навіть міжнародна спільнота намагається підказати Україні, що так чинити не можна, що, прийшовши до влади, не треба карати тих, хто на виборах не підтримував. І що пріоритетом у відборі та призначенні керівних кадрів повинен бути насамперед професіоналізм, а потім уже відданість. Я б навіть сказала, що відданість у списку вимог до кандидата на керівну посаду має бути на одному з останніх місць. А в нас ситуація трохи інша. Але українці, як і інші слов’янські народи, відомі своїм терпінням.
Тому в громадській думці досить високий рівень оптимізму: люди схильні думати, що все якось владнається, вкладеться, втрясеться, — треба тільки почекати. І новий передвиборний виток у цьому сенсі має свої плюси та мінуси. Плюс для опозиційних політичних сил полягає в тому, що вони можуть грати на розчаруванні недостатньо приголублених. А мінус у тому, що грамотні люди розуміють: це все — політична спекуляція, і політичні сили більше ставлять собі на меті прийти до влади, а не вирішувати проблеми народу. Це дуже яскраво було продемонстроване після останніх парламентських, президентських виборів. У нас, напевно, буде поволі збільшуватися відсоток розчарованих. Хоч я можу припустити, що це не вплине на готовність голосувати під час парламентських виборів. У нас не поменшає рівень електоральної активності, насамперед із тієї причини, що все ще високою буде ейфорія й віра в те, що ця активність, участь у голосуванні здатні щось змінити. Але якщо наслідки майбутніх парламентських виборів будуть такими ж, як наслідки попередніх двох виборів, то у віддаленій перспективі можна чекати зниження політичної активності громадян.
ЗНОВУ ХВИЛЮЄ ЕКОНОМІКА
— А що зараз найбільше хвилює українців?
— На відміну від тенденції, зафіксованої два роки тому, коли економічні питання — падіння рівня життя, безробіття, питання зарплат і пенсій — почали відходити на другий план, вони зараз знову стають домінуючими. Актуалізація економічних питань, на мій погляд, викликана відсутністю стабільності, турботи держави про кожного громадянина. Також це свідчить про те, що дії нової влади, в тому числі й на місцях, хоч вони декларативно націлені на формування соціально орієнтованої політики, насправді життя людей не покращують. Народ ще не ремствує, і до парламентських виборів і не почне, але, розставляючи пріоритети в тих питаннях, які його хвилюють, уже зазначає, що економіка турбує його дедалі більше. Оскільки, попри зростання зарплат, зменшується купівельна спроможність населення, дорожчають найнеобхідніші продукти, бензин. Люди знову починають замислюватися про те, що на них чекає завтра.
Людей також більше, ніж рік або два роки тому, хвилює відсутність гарантій таких конституційних прав, як право на безплатну освіту, медичне обслуговування. Найвищий рівень оптимізму, хоч як це дивно, ми зафіксували в 2003 році, коли почалися своєчасні виплати зарплат і пенсій, була ліквідована заборгованість із цих виплат. Економічні питання тоді одразу відійшли на другий план. А на перший вийшли питання рівня злочинності, корупції, демократії, свободи слова. Питання рівня життя також залишалося актуальним для громадян, але менше, ніж звичайно. І менше, ніж тепер.
А ще понад 90% наших співгромадян хвилює відсутність стабільності в країні. Це дуже високий показник. У 2003 році він падав до 50%. У червні ми зафіксували, що 83% населення дуже хвилює ріст цін на продовольчі товари. І ще 14% це хвилює певною мірою. Тобто в сумі ця проблема актуальна для 97% населення! Виросла кількість тих, кого хвилює збільшення боргу сім'ї з оплати комунальних послуг (70%). Можливо, боргів таких у людей ще й немає, але вони очікувані. При цьому не поменшала кількість громадян, яких хвилює проблема хабарництва, корупції — на сьогодні їх, як і раніше, 70%. Тобто попри те, що нова влада заявила, що боротьба з цими явищами для неї пріоритетна, і вже було кілька резонансних справ, ситуація кардинально не змінилася.
Із базових для людей питань тривожність також виросла. Можливо, це також один із симптомів постреволюційного ефекту. Чекали швидких, кардинальних змін, думали, що з приходом нової влади настане суспільство загального благоденства. Воно, по-перше, не могло прийти так швидко — з об'єктивних причин. По-друге, деякі незграбні кадрові рішення на місцях не викликали довіри в людей. Крім того, людей розчарували дії влади, які, на їхню думку, не були пріоритетними. Ми спостерігаємо зараз дуже яскраво виражене доволі негативне ставлення до адміністративно-територіальної реформи. Особливо, якщо брати до уваги її продекларовану вартість. Люди не розуміють, нащо треба зараз витрачати такі великі гроші на незрозуміле переформатування держави, якщо є реальні проблеми, які треба вирішувати. Крім того, вони справді не розуміють, що може, що має статися внаслідок реформ, і бояться порушення звичного устрою життя. Важко також сказати, якою буде реакція населення на реформування ДАІ. Напевно, деякі водії — любителі швидкої їзди — зрадіють. Але для самих співробітників ДАІ це, безумовно, шокове рішення. Та й узагалі будь-які інновації — це стрес для суспільства. Особливо непідготовленого до тих чи інших змін.
Залишився на колишньому рівні також показник актуальності для громадян проблеми працевлаштування. Це також певна ілюстрація до обіцянок нової влади швидко вирішити питання зайнятості.
Загалом, і це дивно, ми зафіксували зростання практично за всіма показниками, які зазвичай хвилюють людей. Жодне з питань не відійшло на задній план. Напевно, це пов'язане з високим рівнем очікувань населення і неквапливим вирішенням цих питань. Усе це призводить до того, що людина дедалі частіше починає жити сьогоденням. Наслідком цього може стати надалі зниження суспільної активності, готовності віддавати частину себе на якісь суспільні справи, тому що не вирішені свої проблеми. Поки це тільки припущення. А суттєвих змін можна чекати вже у вересні.
Ми також спитали респондентів, яких дій із боку уряду вони найбільше чекають? І це знов-таки вирішення проблеми зайнятості, нормалізація та контроль цін, захист від падіння рівня життя, загалом вирішення питань стабільності в країні та задоволення патерналістських настроїв.
— А як це все узгоджується з думкою, що люди на Майдані стояли не за, умовно кажучи, дешеву ковбасу, а за свободу та демократію?
— Вони справді стояли за демократію. Але чекали, що ця демократія сприятиме підвищенню рівня життя. Тобто в цьому випадку демократія розглядалася як деякий символ, деяке наближення до євростандартів, в тому числі й рівня життя.
КУМИРИ Й «КУМИРЧИКИ»
— А як неспокій, про який ви говорили, позначився на рівні довіри до влади, опозиції, державних і соціальних інститутів?
— Рівень довіри до влади залишається досить високим. А його незначне падіння абсолютно закономірне й об'єктивне, з погляду законів соціального розвитку. Залишається також високим рівень задоволення діями влади. Особливо це стосується Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. Загалом ставлення до Ющенка ми характеризуємо як «ставлення любові». Так склалося в міру розвитку його політичної кар'єри, внаслідок різних подій, що відбувалися протягом останніх років, і ставлення виборців до цих подій. Це і його звільнення з посади прем'єра, й отруєння в розпал виборчої кампанії. Це весь час додавало йому прихильників, які його люблять, підтримують, співчувають. І зараз у Президента унікальна позиція. Можливо, це не зовсім коректно звучить, але багато людей ставляться до нього як до чогось сакрального, іконоподібного. Крім того, його особистісний образ дуже добре лягає в уявлення електорату про ідеального політика.
У Юлії Тимошенко абсолютно інший образ. Проте кількість її прихильників зростає за рахунок того, що вона — людина дії. Це інший рівень очікувань населення від політиків. Тимошенко демонструє не просто готовність діяти, а саме дії, причому самостійні. В окремих випадках вона діє навіть за рамками обережності, характерної для жіночої поведінки. Це робить її привабливою для багатьох виборців — як жіночої, так і чоловічої статі.
Серед політиків із високим рівнем довіри можна ще відзначити Володимира Литвина й Олександра Мороза. У першого після помаранчевої революції був імідж «миротворця». Але після його нещодавнього скандалу з Тимошенко цей імідж міг і постраждати. Що ж до другого, то рівень довіри до нього падає, хоч і не так стрімко, як рівень довіри до його політичної партії. Тут відбувається така цікава річ, як розділення лідера та партії. Я для порівняння завжди наводжу ще Петра Симоненка та його КПУ. Рівень підтримки його партії також падає, але ще стрімкіше падає рівень довіри до її лідера. В Україні ситуація з партіями та її лідерами дуже цікава. З одного боку, є вплив лідера на підтримку його політичної сили. Зокрема, це добре помітно на прикладі політичних сил Ющенка й Тимошенко. З іншого боку, деякі інерції та консервативні погляди частини населення зберігаються незалежно від лідера партії. Зокрема це стосується КПУ.
— Може, це сигнал Компартії: час змінювати лідера?
— Тоді лідера час змінювати і Партії регіонів. Рейтинг Януковича також падає. Але тут є проблема політичних лідерів загалом. На сьогодні в нас не так багато політичних фігур, які пізнавані, користуються певним авторитетом. Продовжуючи аналогію — рейтинг Анатолія Кінаха, коли він був прем'єром, зростав. Але це ніяк не позначилося на рівні підтримки його політичної партії. І зараз цьому політику довіряють близько 40% населення. Але рейтинг його політичної сили не дозволяє їй сподіватися на успіх у разі самостійної участі у виборах. Аналогічна ситуація на сьогодні й із В. Литвином і його політичною силою.
— Раніше багато говорили про те, що в нас переважно вибирають не партії, а лідерів. Що або кого обиратимуть українці на цих виборах?
— У нас сьогодні політичні партії більше схожі на політичні клуби, ніж на партії. Крім того, вони не мають своїх яскраво виражених образів, із погляду чіткої, ясної та доступно викладеної концепції — за що вони? Якщо вони за те ж, що й інша партія, то чому вони не разом, чим відрізняються? Це запитання, що породжує розгубленість виборця. І тому часто дуже важко буває зрозуміти мотиви того чи іншого виборця: одному просто подобається лідер і йому абсолютно однаково, що робить партія на рівні регіонів, яка її позиція з тих або інших питань, — він голосує «за любов'ю». А коли при цьому виборець бачить нинішні торги між партіями заради того, щоб пройти до парламенту, він тим паче розуміє, що це не боротьба програм, а боротьба за владу. Таке негативне сприйняття боротьби політичних партій як просто боротьби за владу було характерне для попередніх парламентських виборів, і зараз ми фіксуємо те ж саме. Дуже сильно підірвав довіру виборців блок «За ЄдУ!», який, декларуючи певні обіцянки, одразу розвалився, потрапивши до парламенту. Свій внесок зробило і створення Народного союзу «Наша Україна». Декларації про створення «блоку трьох», притому, що учасники досі не вирішили йти разом, демонстрація дружби на тлі взаємних обвинувачень — усе це також не сприяє тому, що формується розуміння ролі політичних партій у суспільстві. Якби було видно, що політична партія ставить перед собою конкретні цілі, показує механізм їх досягнення, і навіть якщо не досягає, то хоч би послідовно відстоює свої погляди, люди з іншими установками йшли б на вибори. І обирали б не лідерів, а програми.
На сьогодні, крім НСНУ, Партії регіонів, Блоку Тимошенко, КПУ і СПУ, всі інші політичні сили потребують блокування. На самостійний успіх за певних умов також може розраховувати ПСПУ та Народна партія.
До речі, ми формулювали запитання, як самі виборці ставляться до ідеї блокування партій на виборах. Загалом понад половину респондентів вважають, що блокування краще. І це насправді дуже прагматичний підхід із боку виборців. Формування сильних партій дозволить їх використати як інструмент досягнення якихось цілей не тільки на національному, а й на місцевому рівні. Тобто електорат сьогодні підтримує ідею зменшити кількість політичних сил за рахунок створення блоків.
ПЛЮСИ ТА МІНУСИ БЛОКУВАННЯ
— Якими, згідно з вашим опитуванням, були рейтинги провідних політичних партій на кінець червня?
— Ми запропонували виборцям скорочений список провідних політичних партій для визначення їхнього рейтингу. Виявилося, що тих, хто взагалі не має наміру брати участь у виборах, якщо в них братимуть участь названі нами політсили, в нас лише 4%. 13% поки що вагаються з відповіддю. 3% опитаних сказали, що вони проголосують проти всіх. Тобто ми зараз у сумі маємо 20% тих, хто не бере участі в діленні партіями парламентського пирога.
А уподобання іншого населення розділилися таким чином: НСНУ може розраховувати на 26%, Партія регіонів — 19%, БЮТ — 16%, КПУ — 6%, СПУ — 5%, Народна партія — 4%. Ще 4% опитаних вибрали б інші партії, тобто партії, яких ми до цього списку не внесли. Хоча, якби в цьому списку ще була присутня Н. Вітренко та її ПСПУ, то в Народної партії залишилося б 3%, а в самої ПСПУ було б 2—2,5%. І чим більше ми додаємо політичних сил до цього списку, тим відчутніше зменшуються рейтинги вищезгаданих провідних партій.
— А Народний союз «Наша Україна» вже пізнаваний? Чи без позначення, що це партія Віктора Ющенка, він дуже втрачає в рейтингу?
— Ми в останніх опитуваннях біля назви цієї партії писали через кому два прізвища — Безсмертний, Ющен ко. Ми вирішили, що це більш чесно, ніж вказувати одне з цих прізвищ. Iз одного боку, ми показуємо її юридичного лідера, з іншого — реального. Звісно, якщо залишити тільки Безсмертного, готовність голосувати за НСНУ падає. А якщо ще в списку поставити «Нашу Україну» Пинзеника... Але я думаю, що до виборів партію вже впізнаватимуть.
Ми також перевірили настрої виборців відносно поки ще гіпотетичних блоків. Пропрезидентський блок влади, до якого увійшли б НСНУ, БЮТ, Народна партія і НРУ, готові були підтримати 45% респондентів. Але якщо перерахувати цей результат без урахування тих, хто голосуватиме проти всіх, не братиме участі у виборах або ще не визначився, то цей блок має шанси отримати понад 50%. Тобто отримати ту більшість, що дозволить цим силам бути провідними при прийнятті тих чи інших рішень. Партію регіонів у цьому розкладі ми ні з ким не блокували. І вона так і залишилася зі своїми 19%. Точно так само ми не блокували комуністів і соціалістів. Вони також залишилися зі своїми відсотками. У нас також був такий собі гіпотетичний блок навколо Вітренко, куди записали кілька невеликих партій. Такий блок має шанс подолати 3%. За «інші партії» за такого розкладу збираються голосувати 3% опитаних. Це свідчить про те, що основні політичні гравці на сьогодні вже визначилися.
— Блокування Партії регіонів iз іншими політичним силами додасть їй балів?
— Важко сказати. Навіть якщо в результаті й буде приріст у 1%, то за нинішнього розкладу він не буде визначальним.
Зараз важко давати якісь прогнози відносно можливих результатів партій і блоків на виборах. Швидше за все, про це можна буде говорити тільки в жовтні-листопаді. Тому що, з одного боку, зараз усе ще не визначені передвиборні конфігурації партій. Iз іншого боку, низка питань, що мають стратегічне значення для виконання бюджету, а отже, і соціальних зобов'язань, узятих на себе новою владою, зараз саме перебуває в точці вирішення. І від їхнього результату більше залежатиме масштаб успіху провладних сил на виборах.
Мені здається, в цьому сенсі важливо розуміти: попри те, об'єднається Тимошенко з Ющенком у парламентській кампанії чи ні, у результаті їхні обидві політичні сили становитимуть більшість у парламенті. Думаю також, що вони, пішовши окремо, сумарно можуть отримати більше голосів. Тому, можливо, їм немає сенсу об'єднуватися в один передвиборний блок. Однак у такому випадку в них виникає проблема, як позиціонувати себе по відношенню одне до одного.
Також від «одиночного плавання» виграє особисто Ю. Тимошенко та її блок — вони зберігають своє незалежне обличчя, не поглинаються і «виховують» суто свій електорат. Але при цьому прем'єр посилює свої позиції, в чому полягає мінус для Президента. Перевага такого варіанта полягає ще й у тому, що ті люди, які будуть незадоволені політикою побудови НСНУ, не залишаються без вибору. Вони можуть підтримувати владу в особі Тимошенко. І з цього погляду варіант роздільної участі БЮТ і НСНУ є, на мій погляд, м'якшим, безпечнішим у розумінні збереження стабільності після парламентських виборів варіантом для сьогоднішньої України.
Проте особливістю цієї виборчої кампанії буде не тільки боротьба за місця в парламенті, а й за сфери впливу на регіональному та місцевому рівні. І тут уже буде помітний внесок й інших політичних партій, яких ми сьогодні не розглядаємо як впливових гравців на національних виборах. І коли ми говоримо про блокування, то на місцевих виборах матриця цього блокування буде багатомірною. Вона базуватиметься не тільки на реальних блоках, які братимуть участь у парламентських виборах, а й на підтримці тих чи інших лідерів на місцевих виборах. Тут ситуація буде досить складна. Я думаю, що Україна ввійде в черговий перехідний період, період побудови відносин, коли можуть виникати локальні вогнища, які прямо не підтримуватимуть провладних структур, намагатимуться формувати свою політику на регіональному рівні, відстоюватимуть свої ідеї. І в цьому випадку збільшення самостійності регіонів (не знаю, чому про це досі не задумався Безсмертний, ініціюючи свою територіальну реформу) може бути чинником нестабільності в країні, джерелом соціально-політичних конфліктів.
— Ті 13% виборців, яким важко поки що назвати політичну силу, за яку вони будуть готові голосувати на виборах — це хто? Група аполітичних громадян, така собі традиційна частина виборців, які визначаються біля урни для голосування або, може, розчаровані владою, але ще не готові полюбити опозицію, і навпаки? І яким чином визначатиметься ця група? Адже саме за їхні голоси триватиме боротьба між політичними силами на майбутніх виборах.
— По-перше, це справді частина громадян, які не цікавляться політикою. І це частина людей, які навіть зараз не можуть визначитися: вони підтримують провладні структури чи опозиційні. Напевно, це такий собі об'єктивний показник. Але я б на сьогодні не називала їх «аполітичним болотом». Бо ми подивилися цих респондентів за низкою показників, і з деяких питань вони все-таки мають свою позицію. Тобто, 5—7% із цих 13% — це просто байдужі люди, вони живуть у своєму окремому маленькому світі. Але решта, мені здається, просто вирішили відсторонитися на час від загальнонаціональних проблем, подивитися на все збоку, подумати. Чи можна боротися за цих виборців? Я думаю, так. Треба тільки зрозуміти їхні пріоритети, їхні погляди на те, чим повинна займатися політична сила. І ті партії, які сьогодні хочуть за цей електорат боротися, якраз і замовляють такі дослідження.
ІНТЕГРАЦІЙНІ НАСТРОЇ ВИЗНАЧАЄ НЕКОМПЕТЕНТНІСТЬ
— Як українці сьогодні ставляться до вступу України до НАТО, ЄС, ЄЕП?
— Насамперед хочу зазначити, що в електорату сьогодні дуже високий запит на збереження єдності країни. Дві третини опитаних сказали, що вони підтримуватимуть політичні сили, які протистоятимуть розколу суспільства і виступатимуть за консолідацію. Це дуже високий показник, і мене він порадував на тлі тих подій, які відбувалися, на тлі всіляких радикальних висловлювань — як на Заході, так і на Сході України.
Якщо говорити про зовнішньополітичні орієнтації, то тут, як і раніше, немає достатнього рівня компетенції в більшості громадян. Є дуже багато стереотипів. Наприклад, європейський вибір повністю асоціюється з високим рівнем життя. При цьому немає усвідомлення, що це також посилення конкуренції, необхідність бути ефективнішими на своєму робочому місці, що це може призвести до надструктурного безробіття. При цьому немає й усвідомлення явних переваг євроінтеграції, таких як можливість освітньої міграції, ширші можливості працевлаштування. Є просто запит на вищий рівень життя, що чітко асоціюється з європейським вибором. Тобто, 50% підтримки євроінтеграції — це радше запит на високу якість життя.
Разом із тим, досить високий запит існує й на вступ України до ЄЕП. Його також підтримують понад 50%. Тут працюють асоціації іншого плану. У жителів північно- східної частини України та Криму це бажання легалізації та спрощення відносин, насамперед економічних, із Росією, від яких вони чекають для себе якоїсь вигоди. Ця ідея підтримується також частиною малого та середнього бізнесу, що пов'язаний із Росією, великим бізнесом, для якого Росія є ринком збуту. А ще для частини населення Росія — це певна ностальгія за Радянським Союзом, для когось — зв'язок із родичами. Ось і виходить, що хочемо і до ЄС, і до ЄЕП, з огляду на те, що і те, й інше може бути вигідне для України.
Що стосується НАТО, то вступ до цього союзу підтримує менша частина населення України. Така ж ситуація і з СОТ. Ми проводили різні дослідження з питань інтеграції. І навіть серед експертів відзначили невисокий рівень компетентності. Та й із боку уряду немає чітких і зрозумілих аргументів, чому треба вступати туди або туди. Просто заява прем'єра, мовляв, як ви не розумієте, що нам так буде краще, — це не аргумент. Тим паче, що не все так однозначно, і будь-який вибір передбачає як плюси, так і мінуси. Напевно, тут важливішими повинні бути чіткі економічний i політичний розрахунки. П'ята частина населення взагалі вагається з відповіддю на інтеграційні запитання. А більшість із тих, хто вибирає якусь відповідь, роблять це за допомогою так званого «м'якого» варіанта — «радше згодні» або «радше не згодні». Це знов-таки свідчить про те, що сьогодні в населення недостатньо адекватної інформації, щоб упевнено говорити про свій вибір.
Але, напевно, не з усіх питань треба орієнтуватися на думку широких категорій населення. І не треба займатися освітою всього населення з метою переконати їх у правильності того чи іншого шляху. Тільки — з метою поінформування. Тут треба враховувати думку експертів, і приймати ці рішення парламентом, Кабміном як аргументовані стратегії з усвідомленням і обґрунтуванням економічних, політичних і загальнокультурних вигод.
