У послужному списку відомої тележурналістки Ольги Герасим’юк («Студія «1+1») — безліч телепроектів і звань. Крім того, у неї є те, чого бракує багатьом українським журналістам, — своя інтонація. А минулого тижня, як уже повідомляв «День» (див. №147), голова ради директорів «1+1» Олександр Роднянський представив Ольгу Герасим’юк у новій ролі — генерального продюсера телеканалу. Що й стало приводом для інтерв’ю з нею напередодні нового телевізійного сезону.
— Під час прес-конференції, присвяченої кадровим змінам у топ-менеджменті «1+1», йшлося про нову стратегію телекомпанії — стратегію розвитку. Якими будуть ваші перші кроки на новій посаді в рамках цієї стратегії?
— Для початку ми з Юрієм Морозовим (генеральним директором «1+1». — Ред. ) повинні оцінити стартовий майданчик, на якому ми перебуваємо. Від часу мого представлення на новій посаді я аналізую та вивчаю стан нашого «корабля», який нам треба вивести на нову орбіту. Визначаємо місця, які потребують косметичного ремонту, і ті, які вимагатимуть, на наш погляд, докорінної перебудови. Шукаємо відповіді на давно невирішені питання. Команда «1+1» надзвичайно сильна, і ми, високо цінуючи наш внутрішній потенціал, зустрічаємося зараз із журналістами, редакторами, збираємо їхні думки й ідеї, які вони напрацювали за останні роки, — як і що можна змінити, як їм буде комфортніше та краще працювати в нових умовах для просування до заданої мети. Тож зараз триває переважно аналітична робота. І першочергове завдання — переформатувати інформаційну службу, запропонувати глядачу нову стилістику новин, нові обличчя, високопрофесійний підхід до подачі аудиторії подій у країні.
— А що саме, за першими відчуттями, вимагає «капітального ремонту»?
— Буде дуже багато змін. У новому сезоні в нас традиційно буде новий дизайн, нова графіка. Загалом служба новин буде укомплектована за останнім словом техніки. Працюємо над новим стилем (у широкому сенсі — починаючи з таких дрібниць, як одяг ведучих). Звісна річ, йдеться не тільки про зовнішні зміни. Маємо намір дотримуватися зразків, прийнятих у ТБ цивілізованих країн. Адже в ідеалі новини — це цікава телепередача, що обслуговує суспільство, інформуючи його, надаючи йому поживу для роздумів, для своїх оцінок, подаючи інформацію об’єктивно, збалансовано, коректно, точно, вчасно. Це дуже важливий момент, бо в нас усі вже давно звикли до того, що новини — це інструмент боротьби і взагалі якийсь партизанський загін у тилу ворога.
— Проте слова «збалансованість», «об’єктивність новин» сприймаються деякою мірою як слова з підручників, а визначення «інструмент боротьби» — як така собі реальність...
— Ми працюватимемо «за підручниками». До нас, наприклад, приїжджають консультанти з Бі-Бі-Сі, приїжджатимуть професори журналістики для того, щоб викладати, в тому числі й ази професії. Працюватимуть аналітики, які визначать запити і потреби суспільства в інформації. У нас загалом і підручники також відсутні, і наша журналістика тепер — якась недоосвічена. Люди можуть прийти на прес-конференцію, забити повністю приміщення і, маючи можливість спитати дуже гостро, поставити п’ять-шість нецікавих запитань, і все. Йдеться про відсутність у нас хорошої журналістської школи. Звісно, я знаю багатьох талановитих людей і постараюся обов’язково залучити їх до нашої роботи. Але загалом уявлення про те, що насправді є свобода слова, що таке журналістська етика, що таке взагалі роль журналіста в суспільстві, — дуже приблизне.
Інколи розумієш, що якийсь журналіст вбив собі в голову, що він робить не роботу, а виконує особливу місію — що він такий самий обраний, як і ті, кого обирають люди (любимо ми цих людей, не любимо, але за них голосують мільйони). Це дозволяє йому діяти так, наче в його руках — народний наказ. Але журналіст — це лише професія, в якій ми займаємо сходинку за своїми можливостями та професійними якостями. Не більше. Наприклад, мене особисто як журналіста ніхто в Україні не обирав на цю посаду. Люди, які мене слухають, моя аудиторія загалом має право, напевно, ставити мені якісь завдання. Але я не повинна поводитися так, начебто я народний ватажок, у мене є мандат народної довіри і я на основі цього приходжу та вимагаю чогось. А мій рівень професійний? Моя освіта? Мої погляди? Або, скажімо, людська порядність — це чинник чи не чинник? Це нічого спільного не має з тим образом, який собі часто малюють журналісти, думаючи про себе... І такі люди — вони ж беруть на себе мало не роль тих, хто веде суспільство вперед, відкривають йому сліпі очі «на правду», пропонують йому правду, приготовану згідно зі своїм кулінарним талантом. Хочеться, щоб мені очі на правду відкривала людина високоосвічена, принципова, інтелектуальна — такій я б повірила.
— Що б ви залишили на оновленому «1+1» із досвіду ваших попередників, а чого однозначно хотіли б позбутися?
— У принципі, в нас завжди був хороший командний дух. Я думаю, що він не вивітрився. Це дуже важливо, коли працює команда людей, які можуть одне одному довіряти та швидко, професійно вирішувати посталі перед ними завдання. У нас це є.
Якщо ж говорити про те, що хочеться змінити, то насамперед ми думаємо про нові проекти та нових телеперсонажів, яких сподіваємося відкрити і серед власних людей, і ззовні. Зараз наші двері розчинені — і не зачиняються. До нас ідуть, і це дуже радує, — з надією, що з’явилася нова можливість. Ми хочемо стати сильним, справді національним телеканалом, що працює на країну. Наша країна заслуговує на більше. Загалом хочеться, щоб бренд «1+1» засяяв новими фарбами.
— Олександр Роднянський сказав, що для того, щоб проявилися результати роботи нової команди, треба шість—вісім—дев’ять місяців. І все-таки — на початку нового сезону ми вже побачимо на вашому телеканалі щось нове?
— Так. Хоча, це, звісно, будуть рішення ще старого менеджменту. Ми просто вносимо корективи і по ходу реалізовуємо ідеї, з якими прийшли на нові посади. Будуть нові програми, буде багато документальних фільмів. З початку вересня, до речі, виходитиме щоденна програма під назвою «Суд». Її вестиме справжній київський суддя — він щодня розглядатиме цивільні справи на основі реальних судових справ. Він запропонує глядачу захоплюючу та повчальну дорогу до захисту власних прав. Рішення такого суду, звісно, не можуть мати законної сили, але принаймні глядач, можливо, зрозуміє, як йому діяти в житті, як вчинити в тому чи іншому випадку. Ситуації — досить типові, і це цікаво спостерігати: по-перше, справді цікаво, а по-друге, людина, можливо, навчиться, як діяти в тих ситуаціях, які їй досі ніхто не прояснив. Ми чекатимемо листів і розглядатимемо конкретні життєві ситуації. Це форматне шоу, адаптоване до українських реалій, над ним працює спеціальна група, крім того, дуже цікава особистість самого судді. Це Ігор Годецький — президент Спілки консультантів з економіки та права.
Наша лінійка авторських ток-шоу зберігається в цьому сезоні. Але буде дуже жорсткий підхід до оцінки якості цих програм — якщо ми матимемо ще якісь варіанти, ми завжди зможемо замінити програму, що втрачає рейтинг. Принаймні наші наміри такі. Це стосується і тих програм, які веду я.
— Тобто можна сказати, що нова стратегія передбачає і бiльшу прагматичність?
— Так, звісно. А також відсутність розхлябаності, неточності, сюжетів, якщо не замовлених, то дуже на них схожих.
— На прес-конференції, відповідаючи на запитання «Дня», ви вже сказали, що й надалі залишатиметеся ведучою двох телепрограм («Без табу» та «Йду на Ви»). Наскільки це взагалі сумісне з роботою продюсера?
— Це складно. Поки що я не можу говорити про це достеменно, але я не маю іншого виходу, бо я сама з собою вступаю зараз у конфлікт — журналіста з людиною, в чиїй владі знаходиться реалізація нової стратегії телеканалу. Я зацікавлена в шоу, яке даватимуть високі цифри рейтингу. А якраз тi шоу, в яких я працюю, дають високі цифри. Отже, я себе саму не можу звільнити від роботи над цими програмами. Якщо цифри рейтингів впадуть, тобто самі глядачі проголосують проти, то я сама себе вiдшмагаю і заміню свої шоу на кращі.
— Якщо говорити про програму «Іду на Ви», то багато журналістів висловлювали претензії стосовно вашої співпраці з В’ячеславом Піховшеком. Чи готові ви й надалі вислуховувати ці претензії?..
— Я готова вислуховувати всі претензії. Я просто хочу, щоб вони були висловлені дуже переконливо. А поки в нас не люстрований жоден персонаж із тих, до кого висували претензії, я не впевнена, що Піховшек має бути винятком. А нещодавно я розмовляла з одним британським економістом. Він трохи знає ситуацію і сам мені сказав: послухайте, я чув, що багато хто не любить вашого колегу, але ж це дуже телевізійно, коли в ефірі з’являється людина, з якою ви сперечаєтеся, до якої багато людей ставляться негативно. Ці програми з його участю дивляться і, хай і не поділяють його позиції та відверто його не люблять, але ж як пристрасно обговорюють. Крім того, В’ячеслав представляє думку людей, які не голосували за нинішні зміни і досі проти них. Таких людей багато, і не треба вдавати, що вони не існують, треба, напевно, з ними розмовляти. Я не вважаю, що люди, які не голосували за нинішню владу, автоматично повинні зникнути з активного життя. Вони просто мали іншу думку — з різних причин. Вони — це також Україна. Що ж нам, розділитися? Цих — заборонити, а цим усе дозволити? Звісно ж, нi.
— Як ви вважаєте, а чи достатньо сьогодні на українському ТБ загалом альтернативних думок? Чи немає такого, що вітчизняне ТБ дуже лояльне до нинішньої влади або навпаки — у якихось питаннях надміру категоричне?
— По-різному буває. У нас усі якусь свою пісню співають... Загалом журналісти зобов’язані критикувати. Але вони мають пам’ятати про мету, а кінцева мета журналістської роботи — змінити суспільство на краще. Самі журналісти не можуть його змінити, але нам треба важко та багато працювати на цю мету. І право на критику має той, хто робить це з кращих міркувань, хто любить свою країну — не конкретно прем’єр-міністра або когось ще при владі, а те місце проживання, яке він хоче змінити та жити в ньому. І критикувати когось слід саме з огляду на це. А якщо ми просто втикаємося в щось смажене і добиваємо когось дубинами, об’єднуючись у зграю, перепрошую за формулювання, і в цей час більше нічого не бачимо навколо, то ми, загалом, шкодимо цій ідеї. Адже не можна весь час бити в одну ціль, є дуже багато речей, про які треба говорити. Але іноді складається враження, що, наприклад, скандалом навколо сина Віктора Ющенка або блузок Юлії Тимошенко вся відвага й обмежується. Кажуть — а народу це цікаво. Але ж народу ще щось цікаво. У нього взагалі в житті, можливо, стільки інших проблем, що треба й про це трохи поговорити.
— А як ви уявляєте в контексті сказаного українське ТБ у період майбутніх парламентських виборів?
— Думаю, що буде нескучно. З усього видно, що події будуть ще крутішими, ніж ті, що були... Але я не можу навіть припустити, який це матиме вигляд і через що доведеться пройти.
— Але реально, за вашим відчуттям, щось змінилося в медіасередовищі за нової влади, чи все-таки багато чого залишилося на рівні декларацій? І хто в цьому більше винен — влада чи самі журналісти?
— Та журналісти, напевно, значною мірою. Усі кричали — дайте нам свободу. Висоцький співав про це: «Мне вчера дали свободу. Что я с ней делать буду?» Люди не знають, що з нею робити, — вони її ніколи в руках не тримали. І, на мою думку, за свободу можуть прийняти безпринципність. А свобода — це все-таки дуже делікатний предмет і передбачає відповідальність. Свободу можна вручати тільки цивілізованій людині — тоді вона цією свободою нікого не вб’є.
— Кажучи про свободу ЗМІ, не можна уникнути запитання про власників і впливи. 15 серпня Олександр Роднянський повідомив, що структура власності «1+1» не змінилася, але цікаві пропозиції обговорюються і обговорюватимуться. Водночас заявлена нова стратегія розвитку має на увазі таку собі довгострокову стабільність. Хтось цю стабільність вам гарантував? І як би ви прокоментували слова Ігоря Коломойського, який у своєму інтерв’ю «Дзеркалу тижня» повідомив, що група «Приват» купує 40% акцій «1+1»?
— Ви знаєте, та жалюгідна стабільність, якою ми жили колись, відійшла назавжди. Стабільно все тільки на кладовищі. Бізнеси продаються, і це нормальна ринкова практика. У принципі, навіть якщо колись і відбудеться продаж каналу, для професіоналів, які працюють у цьому бізнесі, це означає тільки зміну власника — і більше нічого. Робочі місця залишаються — адже не купують того, що хочеться потім «порубати» та вимкнути. Кожен співробітник каналу завжди зможе зробити свій вибір — залишитися працювати з новим менеджментом чи змінити місце роботи. Тут якраз повна свобода. Ігор Коломойський, якщо я правильно прочитала його слова, заявив вголос про своє бажання це купити і про те, що це нелегкий процес.
CME (Central European Media Enterprises), наші іноземні власники, в принципі, підтверджують факт проведення переговорів з Ігорем Коломойським. Але вони повідомили також, що ця операція не отримала остаточного схвалення, і 16 серпня компанія CME письмово проінформувала пана Коломойського про цю обставину, а також про те, що CME відкликає яку б ту не було свою пропозицію про розгляд цієї операції. З огляду на все це, я особисто не маю чого коментувати.
