Формат урочистостей на головній площі столиці — майдані Незалежності — цього разу був обраний дещо новий. Замість військового параду — пісні, танці та візуальні спецефекти з вкрапленнями військового оркестру. Кульмінація, безсумнівно, — виступ Президента Віктора Ющенка. Святкова промова була напрочуд короткою, вельми емоційною і почалася, усупереч скептикам, точно за розкладом — опівдні. Президент прибув на Майдан у супроводі всього свого чималого сімейства, а також напружених (що кидалося у вiчi) політичних соратників, одразу після завершення міжконфесійного молебню за Україну та покладення квітів до пам’ятників видатним співвітчизникам. Президента зустрічали стоячи, із затяжними оваціями, що тривали навіть після завершальних акордів Національного гімну.
У мінімум тексту Президент спробував закласти максимум значення. Перший гострий момент виступу — заклик до примирення воїнів УПА та ветеранів-червоноармійців, другий — аналогічне прохання до представників різних конфесій. «Україну будує кожен із нас, попри те, якою мовою він розмовляє, до якого храму ходить, які політичні погляди сповідує. Не залишайте розбрату внукам», — наголосив лідер країни. Головним завданням звернення було, вочевидь, вселити в слухачів максимум оптимізму, віру в свої сили, успішність країни та нації. Так, успіх України, на думку Віктора Ющенка, цілком здатен «відкрити нові горизонти для всього континенту», адже «на нас уже почали зважати», головне — «реалізувати свій шанс». Адже замало того, що «в усіх нас одна доля й одна Україна», передвиборні обі цянки, на думку Президента, виконуються і перевиконуються, та ще й свобода слова сильна, як ніколи. «Ця альфа й омега демократії стала нарешті реальністю в Україні, тепер кожен може вільно висловлювати свої думки», — заявив Президент. Публіка реагувала на ті чи інші репліки В. Ющенка по-різному, — частково залежно від місця «посадки», що у свою чергу, очевидно, залежало від статусу та рангу гостя. У ті моменти, коли перші ряди захоплено аплодували, останні стримано мовчали — і навпаки.
Сенсацією, що прозвучала, до речі, досить несподівано, став адресований Верховній Раді заклик «набратися сміливості та підвищити прохідний бар’єр для політичних партій», щоб парламент перетворився на справжній законодавчий орган, а не клуб за інтересами власників цих самих партій. Оскільки, мовляв, одна з «гарантій неповернення до минулого — ефективність парламенту». Після цих слів на обличчі спікера Володимира Литвина позначилася ціла гама почуттів. Здивування, розгубленість, засмученість та решта можна було легко вгледiти навіть крізь чорні окуляри. Можливо, в ці секунди спікер подумки калькулював успішність самостійної участі його партії в майбутніх виборах... Було очевидно, що тезу про бар’єр Ющенко висловив насамперед для «своїх» — вузького кола представників політичних еліт; більша частина простих громадян, не обізнаних із нюансами виборчих правил, принциповості цього пасажу просто не усвідомили. Тим паче, що до цього Ющенко дуже спокійно розмірковував про плюси й мінуси свого уряду, а також команди загалом. «Молоді, енергійні, впевнені в собі, вони демонструють високі стандарти», — зазначив Президент, хоч профілактичного «батога» також потребують: «Оновлення кадрів триватиме й надалі. Якщо хтось думає, що «пересидів» «першу хвилю» і може далі керувати по-старому, він дуже помиляється... Свобода, здобута на Майдані, не належить певній політичній силі». У будь-якому випадку, «економічне підґрунтя з-під корупції буде вибите», і «моє рішення про ДАІ — попередження для всіх», на нас чекають глобальні «зміни в усьому: від судової системи до житлово- комунальної сфери».
Закінчення виступу В. Ющенка також вийшло трохи несподіваним. Після його традиційного «Слава вам! Слава Україні!», захопленого реву сусідніх чиновницьких трибун і більшої частини присутніх на Майдані, звідкись із боку перетину вулиць Городецького та Хрещатику долинуло гучне «Фу!» Примітно, що «прихильники» Президента стояли під стягами з його ж іменем і на провокаторів не скидалися. Невідомо, чи почув це сам Віктор Андрійович, але ось трибуни його прихильників помітно завирували. Усі люди повернулися в бік бунтівників, кидаючи репліки на зразок: «Хто посмів!?», «Куди їх пропустили!» і навіть «Що за святотатство!» Утім, незабаром хор незадоволених заглушили вигуки прихильників влади, чиї лави після закінчення виступу Глави держави швидко поріділи, але були все ще бадьоро помаранчевими.
Потім Президент здійснив площею невелике коло пошани і, потиснувши руки кільком «маленьким українцям», які виявилися притисненими до самих металевих загороджень, сів на почесне місце. Після перегляду коротких концертних номерів, кульмінацією яких стали дощ із кольорового конфетті та запуск у небо кількох сотень жовто-блакитних кульок, він вирушив машиною до Маріїнського палацу. Офіційна програма святкування Дня Незалежності завершилася ввечері президентським прийомом у Софії Київській, доступ на який отримало вельми обмежене коло осіб.
