Тиха вулиця — ні машин, ні людей. З традиційного сільмагу, до якого додається чи то бар, чи то їдальня, виходить компанія. У кожного в руках по літровому пиву, «Хлібний дар» — один на всіх. «Зі святом!» — поспішили ми познайомитися. «З яким? — здивовано поцікавилася компанія. — А, з незалежністю чи що? Тоді й вас». І не встигши договорити, зникли на найближчій вулиці.
Саме так нас зустріла Білогородка святкова. За 11 кілометрів від Києва, де на той момент покладали вінки, молилися за Україну і милувалися країною з квітів, яка розкинулася в Печерському ландшафтному парку, все неначе завмерло. «Напевно, увечері в центрі буде концерт», — невпевнено сказала дівчина на розливі. «А зараз святкуємо, як можемо. От хотіли прапорці жовто-блакитні повісити або ті, революційні, але за ними аж до столиці їхати довелося б», — зітхає вона.
Рухаємося далі. Пейзаж усе такий самий. Міняються лише таблички при дорозі — Білогородка, Бобри, Петрівці... На лавці біля будинку із задумливим виглядом сидить немолода пара — Петро Антонович і Олександра Іванівна. «24 серпня — це особливе свято, день всіх патріотів, — починає бесіду глава сімейства. — Що б з нами з усіма було, якщо б 14 років тому не стали самостійними. Я от стежу за новинами і ось що думаю: Господь Україну не залишить, все у нас буде добре». «Головне — дожити до цього», — уточнює Олександра Іванівна. За її словами, нещодавно їм з чоловіком перерахували пенсію — сподівалися, що, нарешті, зможуть собі дозволити і до дітей до Києва їздити, і купувати собі щось новеньке. Але прийшли на пошту і були вражені. Петру Антоновичу відтепер платитимуть 300 гривень замість 350-ти, а Олександрі Іванівні — 320 замість 400. «Може, щось переплутали і помилку виправлять, — говорить Олександра Іванівна. — Хоча навряд». Нині сім’я живе лише завдяки своєму городу. На хлібі намагаються економити — тут буханець стоїть близько двох гривень. Не кажучи вже про цукор, кілограм якого в селі нині оцінюється в 5 гривень 50 копійок. «Але все одно я патріот і оптиміст, — говорить Петро Антонович. — Змінилася влада, і в нас все піде на краще. От зберемося ввечері з сусідами і вип’ємо по сто грам за майбутнє України».
Як виявилося, відзначати День Незалежності в селах саме так і прийнято — своїм дуже вузьким колом. Принаймні, в Києво-Святошинському районі Київської області всі, хто прагне активності переміщуються або до столиці, або до Боярки. Тут, за традицією, оргкомітет починає свою роботу за кілька місяців до події. Йде ретельний відбір художніх колективів, відпрацювання сценаріїв і урочистих промов. Цього року все було майже як і минулого. Хіба що, нарікали гості, відкритий стадіон, спека і натовп людей — речі трохи несумісні. Іншим ті, хто святкував були більш ніж задоволені. Ні, справа не в костюмах дитячого ансамблю «Азгар», не в мелодійності пісень у виконанні ветеранського хору і навіть не у виставці товарів майстрів народної творчості. «Стрижнем» програми виявився... цукор із Держрезерву, по 3 гривні 30 копійок. А ще — розпродаж печериць і фруктів. Словом, про родючі чорноземи, «солов’їну мову», патріотизм і національну гордість не йшлося. Екіпірувавшись сумками і навіть мішками, боярчани й жителі навколишніх сіл цілеспрямовано рухалися до вантажних машин, де розташовувався жаданий товар. У якийсь момент виник навіть ефект дежа вю — так часто і голосно звучало горезвісне «Я стояла».
На жаль, закупочні турботи багатьом не дозволили роздивитися те, що дійсно могло б вплинути на національну гордість і патріотизм. Наприклад, виставку виробів народних умільців. Практично кожне навколишнє село було представлене на святі Незалежності своєю роботою. Трохи кераміки, трохи ткацтва, а інше — вишивка. Як розповідали організатори, більшість авторів виробів осягала науку або самостійно, або за допомогою досвідчених у цій справі батьків. Результат: окрім традиційних сорочок, на виставці можна було побачити цілі композиції «хрестиком» і навіть лик Пресвятої Богородиці.
Свято Незалежності в Боярці відвідав також художник Юрій Пацан. Зараз його картини можна побачити в приватних колекціях Росії, Німеччини, Китаю. Але при цьому Юрій Іванович ніколи й не думав присвятити своє життя пензлю й полотну. Автокатастрофа. Важкий перелом хребта. Коли Юрій вже зміг сидіти, то відчув гостру потребу в творчості. Все почалося із сувенірів — він плавив пластикові пляшки і створював невеликі композиції з квітів, листя і гілок винограду. Потім художник захопився іконами — став перемальовувати лики святих. А незабаром перейшов і до живопису олiйними фарбами...
На святково прикрашеному стадіоні Боярки картини Юрія Пацана користувалися, мабуть, найбільшим попитом. Як зізнався художник, не приїхати сюди він просто не міг. «Ця місцевість — моя мала батьківщина. А як же відзначати свято країни далеко від місця, де народився?» — дивується Юрій.
Проте є думка, що 24 серпня — зовсім не свято. Принаймні вдягнутий у вишиванку і солом’яний капелюх Віктор Гурдзинський саме так і вважає. «Те, що нав’язується, ніколи не стане щирим. Тому, напевно, повинні змiнитися покоління, щоб День Незалежності сприймався як справжнє свято». На думку Віктора, сьогодні не є неодмінним влаштовувати пишне гуляння і раз на рік дружно вихваляти Україну. Потрібно лише одне: щоб кожний її житель хотів і прагнув зробити щось корисне для своєї країни.
