Питання, винесене на сесію Волинської обласної ради, як кажуть, вже давно перезріло. Ще на початку 90-х років минулого століття Волинь першою у західному регіоні піднімала питання про реабілітацію і визнання колишніх вояків УПА, і не вина депутатів, що тоді його не було вирішено. В 1999-му про це, але вже в масштабах країни, а не однієї області, говорив Є.Марчук. Можновладці вдали, що не чують. Це ж обіцяв у своїх передвиборних промовах В.Ющенко... Але час іде, а нічого не змінюється. І ось цього тижня на Волинській обласній раді прийнято звернення до Верховної Ради України з проханням визнати Українську Повстанську армію воюючою стороною у Другій світовій війні та прийняти, нарешті, у новій редакції Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Чимало пунктів нині діючого закону просто суперечать Конституції України.
27 ЛІТ — НА ГОРИЩІ
...Чому цього чоловіка прозвали Кулею, достеменно так і невідомо. Можливо, хтось із родичів ходив на протезі чи на милицях, а по-нашому, по-лаврівськи, їх називали «кулями»?.. А може, він сам був бистрим, як куля?.. Цього вже ніхто не знає і спитати нема у кого. Грицько Куля давно пішов «між йолки»: з вікна його хати добре видно височезні ялинки навкруг цвинтаря... Якби нині жив, можливо, нарешті, розкрив би таємницю свого 27-річного «підпілля» на горищі батьківської хати. Уявити тільки: молодим юнаком він засів на темному горищі, не знаючи, що проживе тут майже три десятиліття! Забивався у найдальший куток, коли приходили до криниці по воду сусіди, стискав у кулак серце, коли хоронили батька, а потім і матір. І сестра його наче поховала себе разом із братом у хаті-могилі, бо поставила хрест на жіночій долі...
Грицько Куля вийшов на білий світ вже у сімдесятих роках минулого століття. І то, казали у селі, лише через те, що вже почав задихатися на горищі, спускався ночами на подвір’я хапнути свіжого повітря, і хтось із сусідів запримітив.. А може, казали інші, він просто вичекав, доки помре останній чоловік, який міг знати, що творив Куля у бандерівському загоні?.. Та швидше всього, на його руках і справді не було крові, й був, як казав, їздовим: «лісові хлопці» забрали його з дому з возом і конем... Бо чи б дозволив всезнаючий орган (який за давньою пам’яттю у наших краях і досі називають «енкаведе») залишитися у селі, одружитися (правда, наречена — стара дівка і передова доярка — за жіноче щастя мусила покласти на стіл у райкомі партії свої ордени). Збудував не дім, а домище, посадив сад і народив дітей... І ніколи, мабуть, не вірив, що настане час, коли таких, як він, спробують принаймні зрозуміти...
Заступник голови Волинської обласної ради Володимир Банада каже, що «щиро потішений» з рішення депутатів визнати УПА воюючою стороною, а її вояків — борцями за волю й незалежність України.
— Нарешті відбулося те, що мало відбутися вже давним-давно. Бо ця армія — єдина воююча армія, яка воювала у Другій світовій війні відразу проти двох окупаційних режимів — фашистського і більшовицького. Воювала під синьо-жовтим прапором і тризубом великого Володимира за свободу й незалежність України. Ми вже 14 років маємо державу, у якої цей прапор і тризуб є державними символами, а ті, хто за це боровся, досі не визнані солдатами... Я давно очікував, що це мало б статися. Але мало б статися не лише у нашому краї, а й в Україні в цілому. Має бути встановлена історична справедливість! Історія наша героїчно-трагічна чи трагічно- героїчна — називаймо, як кому хочеться, але героїки таки більше. Вона складна. Ми пам’ятаємо слова першого президента Грушевського про бром, без якого нашу історію спокійно не можна читати. Але маємо приклади, коли в Іспанії, Італії, Франції народ, що був по різні боки барикад, після війни порозумівся. Навіть Німеччина об’єдналася, а ми ніяк не можемо. Рішення нашої обласної ради — це крок до примирення, до злагоди. Ми прекрасно розуміємо, що все це має бути врегульовано на законодавчому рівні, що наше рішення — десь на межі фолу... Але ми, як на мене, гідно вшануємо вояків УПА — звичайно, в міру нашої економічної компетентності. Між іншим, ці люди абсолютно не претендують на якісь преференції, пільги й добавки до мізерних пенсій... Їм важливе визнання. Скільки цих вояків ще лишилося живими? Коли на початку української незалежності їх на Волині було 3300, три роки тому 1520, то нині за одними даними 524, а за іншими — 515...
«В БУНКЕРЫ! В БУНКЕРЫ!»
Миколу Стасюка, голову Волинського крайового братства вояків УПА. довелося розшукувати в одному з райцентрів, де він мешкає. На відміну від ветеранів «совєтських», колишні упівці — переважно рядові бійці — не мають квартир у обласному центрі. Добродій Стасюк називає себе «головним бандерівцем Волині». Родом він з невеличкого села Вічині, від якого рукою подати до знаменитого урочища Вовчак, де у роки Другої світової була розташована велика база УПА, свої школи, лікарні, друкарні, заклади для вишколу майбутніх вояків... Він був чотовим у службі безпеки групи військ, якою командував Юрко Стельмащук. «Головним волинським бандерівцем» Стасюк представився і Юлії Тимошенко, з якою волинська делегація ветеранів зустрілася під час святкування Дня Перемоги у Києві, на Хрещатику. У бандерівському строї ходив нещодавно й Севастополем, куди їздив у складі волинської делегації на святкування Дня флоту, що сприймалося абсолютно нормально.
Але як, скажіть, Стасюк потрапив на Хрещатик, якщо воєнні ветерани з «совєтського» боку проти цього дуже протестували? Ще пам’ятний сюжет по українському телебаченню, коли один із керівників ветеранської організації вказує віце-прем’єру Миколі Томенку: «Никаких столов на Крещатике и никаких уповцев!» Проте Волинь у свою делегацію на відзначення Дня Перемоги включила і Героя Радянського Союзу, і єдиного на Волині повного кавалера орденів «Слави», і колишнього політв’язня радянських концтаборів («українського націоналіста»), і «головного бандерівця»...
— Коли виїжджали з Луцька, між дідусями відчувалося певне напруження. Дружина Героя, яка скрізь його супроводжує, наставляла чоловіка: «Ты с этими не пей, ты с этими не кушай!». Доки доїхали до Житомира, поспілкувалися — серця почали танути. У Києві йшли в одній шерензі, а по дорозі назад, здається, таки дійшли злагоди.... Ті, хто сидів у окопах і криївках, вже давно порозумілися. А крутять справу горе-політики, які пороху не нюхали, або енкаведисти, які стріляли у спину, переодягалися під УПА й кидали людей у криниці, — каже Володимир Банада.
Пам’ятаю, як кілька років тому мене було запрошено на наукову конференцію, яку у київському будинку вчителя проводило Всеукраїнське братство вояків УПА. Приводом до запрошення стала публікація у газеті «День» — розповіді про цвинтар бандерівців у дрімучому лісі на півночі Волині («Тільки чорні лелеки провідують їх...»). І відомий історик Юрій Шаповал наводив у своєму виступі цікаві дані: «Надзвичайно цікава тема так званих «легендованих» структур УПА, які діяли у Західній Україні, тобто лжебоївок. У останні роки оприлюднені цифри про так звані спецгрупи, які діяли під виглядом структур УПА. Наведу одну цифру: на середину 45-го року у Західній Україні діяло 156 таких груп! У них було залучено не просто працівників органів безпеки, а й колишніх учасників самих оунівських структур, націоналістичного підпілля. Відтак ці люди справляли враження «своїх», «патріотів». Дотепер правда про це свідомо приховується...
Не так давно на Волині було зроблено ще одну спробу примирити колишніх противників. На одному зі свят на Меморіал Слави у Луцьку крім ветеранів Великої Вітчизняної прийшли й вояки УПА. І почули грізне:
«Назад! Стоять! В бункеры! В бункеры! Возвращайтесь в бункеры!»
Голова Луцької міської організації ветеранів Олексій Тимофійович Гребенюк каже, що їхні ветерани ніколи не примиряться з наданням «уповцам» статусу воюючої сторони. Але чи може інакше мислити полковник у відставці, колишній «боєць» «СМЕРШу»? Його колега з обласної організації ветеранів Микола Капітоненко, кадровий військовий, пороху на фронті не нюхав, бо зустрів її 11-річним «пацаном», більш дипломатичний:
— Усе на свої місця розставить історія. Хай примирюються наші діти й онуки...
— Але ж з колишніми вояками вермахту ви вже примирилися? — я нагадую Миколі Івановичу про тісні контакти їхньої організації з організацією колишніх гітлерівських солдатів одного з німецьких міст. Обмінюються делегаціями, п’ють разом сто грамів, братаються...
— Мої хлопці кажуть: із німцями ми можемо примиритися, але не з цими! Вони нам у спину стріляли!
— Їм казав і вам кажу: коли у 42- му створилася УПА, то німці вже були на Кавказі, а Червона Армія захлиналася під Сталінградом. Кому було стріляти у спину?! — каже Микола Стасюк. — Ми боронили Україну. У районі Колок діяла ціла Колківська республіка, 18 сіл! Сюди німець не мав доступу, тут діяли наші школи, лікарні. Це була маленька Україна на Волині, і таких «Україн» на ній було немало.
ХОЛОДНЕ ЛІТО 45-го...
Гриць Куля сидів на горищі 27 років, а моя мама мовчала понад 60. І лише два роки тому, коли виповнилося 82, її наче «прорвало»... Розказала про те, як у 45 му мало не загинулавід кулі «визволителя». Це були, як у нас кажуть, другі «совєти» (перші приходили у 39-му). На сільські вечорниці у землянку (а село спалили, викурюючи бандерівців, німці з поляками, з димом пішло 500 хат) прийшли радянські вояки. Один, Ніколаша, почав шарпати гвинтівку. Може, хотів показатися, як тепер кажуть, «крутим»... Але бахнуло, куля вилетіла і вцілила просто у лоб дівчині, що сиділа поруч мами...
— І скільки ж нас попотягали у Луцьк, в енкаведе, щоб сказали, що то напали бандерівці!
А потім молодих «вечорничників» просто посадили у тюрму, і баба Марта три місяці не знала, куди поділася її дочка (а моя майбутня мама). Допитували, примушували зізнатися у тому, чого не було. А якби призналися, був би їм Сибір... Три місяці мама не могла скинути чобіт, халяви розрізали, щоб зняти. І так навчилася тримати язик за зубами, що якби не незалежна Україна, мабуть, так би забрала з собою цю історію на той світ.
Воюючою стороною визнали УПА 55 з 70 депутатів Волинської обласної ради. Двоє не голосувало, семеро утрималося, четверо було проти, але зі своєю позицією не виступив із них ніхто! Можливо, тому, що один із найстаріших волинських депутатів, заступник голови обласної ради Василь Струк дуже мудро розставив акценти, знаючи історію не з підручників, а з власного життя. Він говорив про те, як на Поліссі, звідки родом, прості селяни воювали один із одним за старі родові образи.
— Але це не має ніякого відношення до Повстанської армії, й не треба плутати грішне з праведним! Бо були люди, які мали лише одну гвинтівку, знали, що не переможуть, але до згину воювали за Україну.
КОМЕНТАР
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ , доктор історичних наук, заступник директора Інституту історії НАН України:
— Ми вважаємо, що Радянська армія — це воююча сторона, яка, зрозуміло, воювала проти німців. Тепер прагнуть записати туди і УПА, з тим, щоби вони одержували такі самі соціальні пільги, як колишні військовослужбовці. Так ставилося питання весь час. Група науковців, в якій я працюю, зараз ставить питання інакше. Справа в тім, що абсолютно об’єктивно можна сказати, що УПА воювала і з Радянською армією, і з німецьким рейхом, і з польською армією Крайовою. При чому воювали не тільки в різні часи, а й інколи одночасно з усіма трьома. Як в такому контексті виглядає саме поняття «воююча сторона»? Це поняття розпливається. Я переконаний, що вояки УПА зовсім не вважають себе ветеранами ВВВ, так само як і ветерани ВВВ не захочуть брати в свою компанію вояків УПА. І що з того? Порозуміння настане тоді, коли виділимо вояків УПА в окреме місце, так само як воно виділене для так званих інтернаціоналістів — тих, хто воював в Афганістані. Це не ветерани ВВВ, але вони користуються тими ж пільгами. Для вояків УПА слід створити третю категорію людей, які в минулому воювали. Дивлячись на вояків УПА, треба пам’ятати, що вони воювали під тим прапором, яким є наш державний прапор. Цього не можна забувати. Не всі вони, звичайно, були борцями за національну ідею. І десять років після Великої Вітчизняної війни вони воювали проти радянської держави, проти, передусім, колективізації. А селянство східних регіонів України теж воювало проти колективізації, починаючи з 1929 до 1933 років. В процесі цієї війни політичний режим пішов на те, щоб розкуркулити, депортувати мільйон людей з України, а також винищити мільйони в процесі терору голодом і тільки тоді втихомирити вояків. Але треба розуміти й те, що це якраз і живило боротьбу УПА.
