Багаторічний досвід викладання історичних дисциплін, а отже, й необхідність постійно ознайомлюватися з різноманітними підручниками, дають мені певні права долучитися до діалогу, який започаткований газетою «День» у №144 від 11 серпня. На жаль, із новими підручниками для учнів п’ятих класів, про які йдеться в матеріалі Юлії Кацун «Історія в школі: як поєднати факти та емоції», я ще не ознайомився, але загальний напрям розмови і питання, які винесла редакція на обговорення, все ж дають підстави висловити і свої міркування.
Перш за все щодо «переписування» власної історії та як часто це можна робити. Суворо визначених часових нормативів, за якими настає час переписувати власну історію, немає, як кажуть, за визначенням і не може бути. (Адже йдеться не про побутовий прилад, де існують технічно обґрунтовані норми його експлуатації та необхідності заміни певних його елементів.) Своєрідні «месиджі», імпульси подає суспільство, коли воно переживає, а тим паче, коли вже пережило потужні та радикальні політичні, економічні, культурні та й навіть ментальні зміни, коли йде процес всеохоплюючих змін і трансформацій. Ось тоді й виникає потреба в переосмисленні, а вже потім — і перенесенні того, що переосмислене, на папір.
Вихід України на орбіту незалежності й радикальні та широкоформатні трансформації, що її охопили, поряд з потребами в самопізннанні якраз і стали тими подразниками, які вимагають від усієї спільноти, а не лише від професійних істориків переосмислення власної історії. Тим більше, що до недавнього часу ми не мали власної, виразно україноцентричної історії, написаної з позицій в Україні сущої людності, а ті спроби, які робилися в цьому річищі, припинялися рішуче й жорстоко. Замість цього нам давали готові тексти, писані з позицій Москви, Варшави, Бухареста чи Будапешта... Отже, Україна має повне право на власне бачення й потрактування своєї історії, а тому і на таке «переписане» (хоча, як на мене, то краще і точніше казати «переосмислене») викладання її в підручниках. Ця інтелектуальна, духовна й гуманітарна робота необхідна всій нашій людності, хоча б уже для усвідомленої самоідентифікації та розуміння того «що ж ми за народ такий» та «чиїх батьків ми діти». Зауважимо, до речі, що ми тут — не піонери- відкривачі моди на «переписування». Цей шлях пройшли й проходять практично всі народи. Нині проходимо його й ми...
Яким же повинен бути підручник із історії, та ще й для діточок у п’ятому класі? Безумовно, він повинен відповідати програмним і відповідним дидактичним вимогам, бути орієнтованим на вік учнів, їхній багаж знань і світогляд, виконувати розвиваючу функцію, містити виховні та патріотичні складові та при цьому ще й нести сучасне наукове бачення власної історії, містити в собі необхідні вузлові, чи радше б сказати, — фундаментальні складові (константи) історичного процесу, бути виразно персоніфікованим, правдивим, а весь його матеріал щоб був вписаний у світовий історичний контекст. Та все це — аксіоми, які всі чи майже всі знають.
Але ж тут питання не про це, а про «емоційно-поетичний» компонент. Так ось, його-то якраз часто-густо й не вистачає, що й робить підручники для шкіл сухими та нецікавими. Отож я за цей компонент, та ще й обома руками одразу, але за однієї умови: якщо ця компонента не затулила всі інші атрибутивні вимоги до підручника. Буду радий, якщо наші школярі отримають такий підручник, а їхнім авторам зичу успіхів на цій нелегкій ниві.
