Почати слід, напевно з того, що назву «Меморіал Лобановського» придумав і вживає лише автор цих рядків. Офіційна назва турніру, який втретє пройшов у столиці України — Міжнародний футбольний турнір пам’яті Валерія Лобановського. Скороченого варіанту назви змагань організатори не запропонували, тому довелось викручуватись самому. Так само ніхто досі не знає, яким буде наступний, четвертий турнір. Точно відомо лише те, що головний приз вперше не залишився у Києві. Переможцем триденних змагань стала національна команда Польщі.
НАМІРИ ДОБРІ, АЛЕ РОЗПЛИВЧАСТІ
Рішення присвятити пам’яті Валерія Лобановського футбольний турнір з’явилося практично одразу після того, як кияни провели великого тренера у його останню путь. Немає сумнівів, що задумавши цей турнір, організатори керувалися виключно найкращими людськими почуттями. На практиці ж турнір набув тих самих якостей, що й увесь наш футбол.
Перша із них — непередбачуваність. Спочатку було вирішено розігрувати приз пам’яті Лобановського між кращими клубними командами України і Росії, країн, в футбольну історію яких видатний футбольний фахівець вніс неоціненний вклад. Тим більше, що змагань на найвищому рівні між українськими і російськими командами останніми роками практично немає. Росіяни, а точніше «Локомотив» і ЦСКА на турнір 2003 року приїхали найсильнішими складами, однак скаржилися на незручний термін змагань, які тоді було приурочено до річниці смерті Лобановського. Можливо тому за рік рівень турніру знизився — суперниками київського «Динамо» торік були чемпіони Латвії, Грузії та Молдови у ті ж пам’ятні, але турнірно незручні травневі дні. Лише цьогоріч Меморіал Лобановського був перенесений на більш зручний серпень. До участі було запрошено вже не клуби, а національні збірні, благо, що Лобановський збірну України теж певний час очолював. Хто і коли приїде на наступний турнір, сьогодні невідомо.
Звісно, що це аж ніяк не додає авторитету змагань, які аби привертати до себе елітних учасників, багатих спонсорів і численних глядачів, мають бути стабільними. Про це майже не говорили вголос. Але вигляд практично порожніх трибун стадіону «Динамо» імені Лобановського аж ніяк не додавав наснаги учасникам турніру і викликав нерозуміння з боку високих зарубіжних гостей, які традиційно прибули до Києва аби засвідчити повагу до пам’яті Валерія Лобановського і зустрітися із керівниками українського футболу, які прагнуть якомога яскравіше «засвітити» футбольну Україну на міжнародній арені.
Тому хотілося б надалі бачити плани організаторів Меморіалу Лобановського більш конкретними і цікавими не тільки для почесних гостей, а й для спортсменів та глядачів. Турнір потрібен і його слід удосконалювати, намагаючись уникати помилок.
ЗІРКИ ТА ЇХНІ ТІНІ
Якщо розглянути склад учасників турніру, команд України, Ізраїлю, Польщі та Сербії і Чорногорії, подивитися глядачам було на кого. За виключенням, хіба що ізраїльтян, всі команди мали у складі загальновизнаних міжнародних зірок, першою з яких був, безумовно, кращий футболіст Європи минулого року Андрій Шевченко. Проте специфіка неофіційних турнірів передбачає, що справжні зірки не грають на повну силу, надаючи таку можливість тим, хто ще тільки прагне стати зірками. Саме такі футболісти були на перших ролях у складах гостей турніру. У сербів відзначився молодий Нікола Жигіч, у поляків — Томаш Франковський, у ізраїльтян — Валід Бадір. Знані майстри Саво Мілошевич, Деян Станкович, Матея Кежман, Яцек Кжиновяк, Мацей Журавський ніби навмисно тримались у затінку, даючи показати себе молодим.
В збірній України такого не було. Тренер нашої національної команди не запросив на турнір жодного молодого футболіста, вирішивши «перевірити» на турнірі Сергія Реброва та Владислава Ващука, яким вже за тридцять, і яким вже ніяк не здобути слави трохи молодшого Андрія Шевченка, якому теж вже незабаром тридцять. Може тому у першій грі проти Ізраїлю українська команда так і не спромоглася забити бодай один гол, і поступилась у серії одинадцятиметрових. У грі за третє місце проти Сербії і Чорногорії на поле у складі нашої збірної вийшли Шевченко і Воронін, але їхня гра була, швидше, показовим уроком футболу, ніж боротьбою за перемогу. Здобути втішний результат 2:1 і уникнути останнього місця українцям допомогли... серби, які грали вкрай інертно, всім своїм виглядом показуючи, що програвши у півфіналі вони не надто прагнуть посісти третє місце.
Дивно, але найбільш цікаву гру нечисленній публіці показали об’єктивно найслабші учасники — Польща та Ізраїль. Поляки забили по три м’ячі у кожній грі і заслужено здобули перший приз, а ізраїльтяни в окремих моментах були швидкими і точними на рівні світових зразків.
ПАМ’ЯТЬ І ПРЕСТИЖ
Футбол — це насамперед спорт, в якому не можна передбачити переможців. Нічого страшного у тому, що Меморіал Лобановського виграли цього разу не господарі змагань, немає. Тим більше, що головний трофей одразу ж після урочистого вручення у переможців забрали і повернули до клубного музею «Динамо». До Польщі поїхав інший кубок у вигляді кришталевого м’яча.
Запитання викликає ставлення до виступу у цих змаганнях з боку тренера збірної України. Ніхто не підказав Олегу Блохіну просту річ: оголошувати перед змаганнями про те, що їхній результат тебе не дуже хвилює — щонайменше неетично не тільки по відношенню до суперників, а й по відношенню до людини, пам’яті якої присвячений турнір. Товариський статус Меморіалу Лобановського аж ніяк не передбачає, що в турнірі можна грати абияк. Та й не грала так наша національна збірна. Українські футболісти і їхні тренери звичайно ж хотіли перемогти, але за звичкою, тренер вирішив «підстрахуватись» на випадок невдачі.
— Хто вам сказав, що ми маємо виграти цей турнір? — досить агресивно заявив після поразки від Ізраїлю наш тренер Блохін. Не знаю, але здається, що національна збірна на те й існує, щоб перемагати. Навіть у товариських матчах, бо це престиж нації. Нагадувати про це шановному Олегу Блохіну якось незручно. Бо ж саме він із першого дня роботи поставив для себе найвищу та той час мету — виграти відбір на світову першість і практично досяг її. За це Блохін здобув заслужену повагу і довіру футбольної України. І дуже б хотілося, щоб перед Кубком світу він сказав, що хоче не просто «гідно виступити», а стати чемпіоном світу. Бо й Блохін, коли сам грав у футбол, і нинішній капітан збірної Шевченко довели своїм прикладом, що вони здатні здолати найвищі вершини. Чого їм і бажаємо.
Третій міжнародний турнір пам’яті Валерія Лобановського. Київ. 15—17 серпня. Півфінали: Польща — Сербія і Чорногорія — 3:2; Ізраїль — Україна — 0:0 (по пенальті 5:4). Гра за 3 місце: Україна — Сербія і Чорногорія — 2:1. Фінал: Польща — Ізраїль — 3:2.
