Є актриси, великі настільки, що розгублюєшся навіть у визначеннях, які б точно передали масштаб їх обдарування. Можливо, найбільш адекватне слово — символ. Жанна Моро — саме така людина-символ цілої доби, і не тільки у французькому, але й у світовому кіно. Розповідати про неї, про її роботу практично в кожній картині можна було безперервно. Одних тільки ролей у фільмах генія «нової хвилі», Франсуа Трюффо, вже вистачило б для безсмертя. Адже були ще десятки інших першокласних режисерів — починаючи від Орсона Уеллса до Віма Вендерса…
Зараз мадам Моро 77 років, але її акторський талант знову і знову перемагає час: щойно вийшов на екрани фільм з її участю, знятий культовим режисером Франсуа Озоном, — «Час прощання». Дорогоцінна можливість поставити великій актрисі кілька запитань була надана під час презентації фільму в рамках останнього Московського кінофестивалю.
— Наскільки я знаю, вам тут присудили приз за досягнення в кіно, що має ім’я Станіславського.
— Дійсно, так.
— Але французька акторська школа, якщо я не помиляюся, не так серйозно пов’язана з цим ім’ям. Що ж значить для вас ця нагорода?
— Несвідомо, з перших років, коли я ще нічого не читала з його творів, я завжди дотримувалась його приписів. Надихало його прагнення передати художні форми й багатогранну думку всіх тих великих авторів, яких я представляла... І цей приз для мене дуже особливий. Дехто отримує такі премії з відчуттям, що все вже закінчено. Для мене це натхнення на майбутнє. Це неначе я здала іспит. Незважаючи на роки, я вічна школярка. І до кінця шляху я буду здавати іспити.
— Ваша творчість пов’язана з іменами класиків, а зараз ви знімаєтеся у Озона. Чи є спадкоємність?
— Я дійсно знімалася у славетних режисерів всіх країн світу. Почала б я з Орсона Уеллса… Звичайно, Франсуа Озон молодий, але, коли я починала зніматися у Франсуа Трюффо, він також був дуже молодий. Талант, незважаючи на роки, на еволюцію суспільства, світу, — це виняткова якість. І Франсуа Озон в цьому плані винятковий. Я звернула на нього увагу ще вiсiм років тому, коли подивилася його перші короткометражні стрічки, через спільного друга він знав, як я його поважаю, як я їм захоплююся, завдяки цьому він зв’язався зі мною. І коли він подзвонив мені, я спитала: «Сподіваюся, що не бабусю гратиму?» Він замовк, а потім сказав: «Та ні, саме бабусю». «Ну нічого, — сказала я, вилаявшись. — Знімуся». І я мала рацію, тому що це абсолютно незвичайна бабуся.
— До речі, ваша героїня безперервно приймає таблетки…
— Це не медикаменти, це вітаміни, ви знаєте, це дуже важливо. У мене є час, коли я їх приймаю. Потім я читаю в газетах, що все це нісенітниця і я кидаю приймати, потім п’ю інші вітаміни, які точно діють ефективно. Нещодавно у Франції була мода на вітамін «Омега- 3», але мені набридло і я припинила його приймати. Я приймаю гормони — гадаю, всім жінкам слід би їх вживати…
— Ви грали з видатними партнерами, наприклад, у фільмі Антоніоні «Ніч» — iз Аленом Делоном і Монікою Вітті. А з ким партнерські взаємини були найбільш теплими, свого роду «фільмом у фільмі»?
— Так, я грала з дуже багатьма партнерами... Відчуття від співдружності з Марчелло Мастрояні дуже важливе, тому що зйомки були жахливими за жорсткістю. Але ми відпочивали у свій спосіб. Сир виписувався з Франції, Марчелло приносив вино, і у нас були вечірки з сиром і вином...
— Чи підтримуєте ви взаємини з партнерами вже після завершення зйомок?
— Звичайна річ, немає людей більш близьких, ніж ті, з якими спільно переживали такі концентровані емоції. Особливо коли умови на майданчику дедалі більш і більш жорсткі, зйомки проходили дедалі швидше і швидше, ти маєш негайно видавати результат перед камерою. Так часто все застигає, все треба зробити тут і зараз негайно, коли кажуть «мотор!» Кіно, як і театр, — це колективне мистецтво. Це все робиться, щоб поділитися емоціями, зрозуміти і усвідомити. Всі інші види мистецтва — самотні заняття.
— Робота з яким режисером запам’яталася вам найбільше?
— Я пам’ятаю всіх, як великих, так і менш великих, оскільки мені доводилося зніматися і у тих, і в інших. Взагалі зустрічі з іншими людьми — це частина мого особистого багатства. І я не можу відділити або виділити тільки лише одного.
— В середині 70-х ви самі зайнялися режисурою. Чому ви зайнялися режисурою і чому ви залишили її?
— Я не залишила це заняття. Я поставила два документальні фільми про Ліліан Гіш і зрозуміла, що мій талант не такий вже великий, як мої амбіції. А почала я займатися режисурою тому, що знання знімального майданчика і спілкування з режисерами викликали у мене бажання виразити себе. І мене в цьому напрямі підштовхнув Орсон Уеллс.
— До речі, ваш перший фільм називався «Світло» — там йшлося про актрису, якій треба було заводити романи з режисерами, щоб залишатися в професії. Чи є тут автобіографічні моменти?
— «Світло» цілковито не автобіографічне. Єдине, що пов’язано з моїм досвідом — це моє знання жінок-актрис. Що стосується обставин зустрічей в тому фільмі, то я їх взяла зі своєї уяви. Присутність чоловіків була потрібна. Як взагалі жінки можуть жити без чоловіків?
— А що має зробити чоловік, щоб звернути вашу увагу на себе?
— Я маю сказати, що особливо не прагну привернути увагу чоловіків, але принципово мені здається, що кожна людина, хоч які її особливості, має бути цікавою. Потрібна упевненість в собі.
— Чи легко в такому разі грати королев?
— Звичайно. Королеви — такі ж жінки, як і всі інші. Треба просто мати відповідне виховання, щоб досягти цього. Вони народжуються, живуть і вмирають iз вантажем величезної відповідальності, з якою далеко не завжди справляються. І насправді це відчуття знає будь-яка жінка. У неї завжди є влада навіть в обмеженому колі, хоча б у сфері родини і дому.
— Якої ж має бути роль, щоб ви погодилися на неї без тіні роздумів?
— Причина згоди — це особистість режисера і інтуїція. Це не дуже залежить від написання сценарію. Він потрібен для продюсерів, для складання бюджету. І це якось схоже на роботу архітектора — ти ж не бачиш будівлі...
— Добре, але чи може вас взагалі що-небудь здивувати в кіно?
— Мене дивує все. І моя мета в житті зараз — передавати це іншим.
— В фільмі «Ті, що вальсують» ви зіграли невелику, але яскраву роль. А чи можна сказати, що ви легко ковзали по життю, вальсували?
— Так, дійсно. Я вальсувала. І танцювала танго. І все інше, що можна станцювати. Навіть рок. І це тримає мене у формі.
— А що допомагає зберігати внутрішню гідність — Бог, спілкування з людьми, ваші ролі?
— Я не можу точно відповісти на ваше запитання, але мені здається, що я успадкувала, не дуже зрозуміло від кого, деяку прозірливість у житті й позитивне до неї ставлення. Я дитя останньої війни. Я дуже швидко зрозуміла природу людини. І те, як ця природа чинить опір, стикаючись iз усіма випробуваннями, які їй влаштовує насильство. Я відкрила для себе речі найприкріші, і найогидніші, і найпрекрасніші і найзворушливіші. Я вирішила зробити вибір. Я завжди бачу те, що негарно, але при цьому надаю перевагу тому, що підносить, що позитивно. Я не неук, але я вибираю. Настільки, наскільки це дозволяє життя.
— Щодо етапів життя — на якому з них ви відчули другу молодість?
— Другої молодості немає. У мені завжди залишається дитинство. І саме це відчуття дитинства ніколи не треба втрачати.
— Чи є у вас улюблений момент iз вашого дитинства?
— Я можу вас розчарувати, але у мене немає відчуття, що дитинство, принаймні моє дитинство, такий вже радісний час. Це був час навчання — без будь-яких потурань...
— Зараз, iз висоти світового визнання, які кілька найбільш значущих речей, досягнень у своєму житті ви могли б назвати?
— Мені дуже важко в короткий час викласти всі ті важливі моменти. Крім того, мене життя навчило тому, що є, на перший погляд, дуже дрібні події, яких, у кінцевому підсумку, тримаєшся протягом усього свого життя. Я зустрічала знаменитих людей, і дуже інтенсивно з ними спілкувалася, але були зустрічі і з людьми геть невідомими, які дали мені глибинні сили. І найбільш особливе, що я здійснила і здійснюю в житті, незважаючи на моменти депресій і сумнівів, — це сила, довіра, бажання існувати гідно до того моменту, поки життя покине мене.
