Суть історії ми осягаємо через долі людей. Це — її плоть, її «становий хребет». І коли автор художньо-наукової розвідки на історичну тематику керується переконанням, що «історик не той, хто досліджує минуле, а той, хто оживляє його», має до того ж талант, високі патріотичні почуття, також вперту (в найкращому розумінні слова) працелюбність, готовий «перетравити», вивчити та переосмислити сотні й сотні архівних документів, додамо, абсолютно ще не введених у науковий обіг, — праця такого автора, безперечно, важить чимало.
У Романа Коваля, знаного в Україні історика та письменника, керівника історичного клубу «Холодний Яр», автора понад 700 статей про епоху національно-визвольної революції 1917—1922 рр. в Україні, без сумніву всі ці якості є. Тому нова його книжка «Багряні жнива Української революції» (Київ, видавництво «Український письменник», 2005 рік), скромно пойменована в підзаголовку «воєнно-історичні нариси», дійсно читається з неослабним інтересом. «Історію Визвольних змагань свого народу, який бореться за звільнення з віковічного рабства, треба написати якщо не кров’ю, то обов’язково зболеним серцем сина», — стверджує Роман Коваль. І хоча не абсолютно в усьому можна погодитися з тим, що обстоює автор на сторінках нової книжки, цінність цього твору в тому, що він писався людиною, яка жодного разу не була і не є «безпристрасним», «нейтральним» науковцем, а є переконаним українським патріотом. До того ж важливо те, що батьківщина Романа Коваля — це Горлівка, здавалося б, непоправно зрусифікований Донбас (а з іншого боку, ми ж знаємо і про Донбас Грінченка, Сосюри, Стуса, Івана Дзюби...).
«Ця книга є документальною, — пише в передмові пан Коваль. — Тут немає жодної вигадки, художнього вимислу, додавання якихось драматичних деталей. Я мусив у собі обмежувати творця, — адже деколи кортіло якимось штрихом домалювати той чи інший образ, — бо реставрувати минуле доводиться зі щербатих фрагментів і деталей, яких не вистачає для повноти образу». Це зізнання автора є важливим для розуміння його творчого підходу як науковця та публіциста. «Багряні жнива» присвячені тій же темі, якій історик залишається вірним практично все своє життя: національно-визвольним змаганням доби Центральної Ради, Гетьманату та УНР (зауважимо, що автор категорично не погоджується з тими істориками, котрі пишуть не про визвольну революцію 1917—1922 рр., а про громадянську війну). Композиційно перед нами — 100 суворо документованих (використані спогади, листи учасників подій тощо) драматичних біографій людей, значною мірою не дуже відомих чи й зовсім не знаних, що поклали своє життя на вівтар Української незалежності.
Конкретні, історично абсолютно достовірні приклади звитяжної самопожертви істинних патріотів України, які без вагань готові були ризикувати життям задля Вітчизни, справді вражають. А чи багато з нас знає про цих людей? Чи багатьом, приміром, відомо, як іще в липні 1917 року козацький полк імені Павла Полуботка виставив низку ультимативних вимог до Центральної Ради і Тимчасового уряду, де, зокрема, мовилося таке: «Ми, українці-козаки, не хочемо мати свободу лише на папері, або півсвободи. По проголошенні I Універсалу (цей половинчастий документ, в якому йшлося тільки про автономію України, був прийнятий у червні 1917 року Центральною Радою під величезним тиском українських військовиків. — І.С. ) ми приступаємо до заведення порядку на Україні»? А хіба не вражає приклад комісара Центральної Ради Григорія Гордієнка, який у листопаді 1917 року безстрашно виступив перед тисячами розлючених робітників військових майстерень заводу «Арсенал», робітників, кожен із яких готовий був розірвати його на шматки. Виступив і переконав їх — бодай на певний час!
Так само готовий був звитяжно дивитись у вічі смерті, стоячи один проти сотень озброєних людей, налаштованих вкрай вороже, козацький полковник Авраменко (це було в січні 1918 року в Естонії, Авраменко мусив загітувати українців-фронтовиків, яких тоді було чимало на цій землі, їхати додому та захищати незалежність Вітчизни). Лише дивом полковник залишився живим. Про цей випадок він згадав у своїх спогадах через дев’ять років.
Подібні приклади можна множити й множити. Проте цінність книжки Романа Коваля ще й в іншому. Вона дає багатющий матеріал для роздумів (не готову відповідь!) над основною проблемою, особливо актуальною для сучасного нашого державотворення: а все ж таки чому державність України, попри масовий героїзм, не була виборона ще тоді, у 1918—1922 роках? Чому Винниченко, Петлюра та Грушевський — мало хто може заперечувати, що були вони великими патріотами України, — зробили все, щоб роззброїти тих же полуботківців, про яких ми вже згадали?! Чи не в тому справа, що всі вони (принаймні в 1917 році) підсвідомо залишалися в московській системі координат, щиро вірячи тоді: «погибель Росії» буде згубною і для української справи. Звідси й заклинання про неприйнятність повного відриву України від Росії. Прозріння прийшло запізно, лише взимку 1917 року...
«Жнива скорботи», на які була так багата українська історія ХХ століття, можуть бути і мають бути перетворені на жнива перемоги. Політичної та державницької перемоги України. Це можливо в тому разі, якщо відбудеться очищення суспільної свідомості, навіть катарсис, якщо трагічний досвід історичних катастроф буде переосмислено й належною мірою засвоєно нашою молоддю, — як, звісно, і досвід героїчний. І якщо надбанням кожного українця стане проста істина, яка наводиться у книжці Романа Коваля: «Знайте: як будемо триматись міцно один одного, «то ніхто нас не вразить».
