9 серпня 2005 р. уряд схвалив розроблений Мін’юстом проект указу Президента України «Про створення робочої групи по розробці законопроекту про забезпечення прав парламентської опозиції». Робоча група, до якої увійдуть народні депутати, представники державних органів, політичних партій, суспільних організацій, а також експерти, до 1 жовтня 2005 р. має підготувати і подати до Верховної Ради України законопроект, яким передбачатимуться правові основи і гарантії діяльності парламентської опозиції.
Це далеко не перша спроба дати правове визначення статусу парламентської опозиції в Україні. Свого часу за це пробували поборотися тодішні опозиціонери — сьогоднішня влада. Невиразні кроки в цьому напрямку спочатку робила і нинішня опозиція (зокрема, якщо згадати проект Партії регіонів про створення тіньового кабінету). Тема необхідності унормування правового статусу опозиції в Україні знов була активізована ще і з огляду на наше зобов’язання перед ЄС, що визначено у «Дорожній карті» Плану дій ЄС— Україна на 2005 р., виконання якої є необхідною умовою на шляху вступу України до Європейського Союзу.
Проте реалізація цього проекту не є такою вже простою з кількох причин. По-перше, не так вже і легко добровільно віддати своїм політичним опонентам ряд суттєвих важелів впливу та контролю за владою. З іншого боку, правове унормування активності опозиції у стінах ВР зробить її акції більш привабливими для українського телеглядача (тепер не обов’язково буде шкодити мікрофони) і неминуче сприятиме підвищенню її авторитету напередодні парламентських виборів. Що не всіх може влаштовувати. Але найспецифічнішою українською перешкодою є ...невизначеність та аморфність самої парламентської опозиції. Власне кажучи — з ким домовлятися, хто буде висувати свої вимоги і визначати можливі, законодавчо закріплені, форми захисту власних прав та представництва у ВР під час розробки законопроекту?
При підготовці закону про опозицію майбутня комісія обов’язково буде орієнтуватися на вже розроблені у попередні роки законопроекти із цього питання (у період з 1998 року до 2004 року на розгляд ВР було подано 11 законопроектів про політичну опозицію). Цікаво, що серед авторів тих старих законопроектів були і Ю. Тимошенко, і Р. Зварич. Також використовуватиметься досвід країн розвинутої демократії, де інституалізація політичної опозиції відбулася ще переважно у другий половині 19 ст., і де подібні закони (або відповідні статті регламенту, або просто політичні традиції) вже давно існують.
У західному суспільстві сформувалося принципово інше (відмінне від поширеного у нас до цього часу) ліберально-демократичне уявлення про політичну опозицію не лише як про групу людей, незадоволених діями влади та таких, що прагнуть цю владу отримати, постійно із цією владою конфронтуючи. Але перш за все — як про інтегральний елемент процесу реалізації народної волі, так само необхідний, як влада та парламентська більшість. Тобто опозиція почала сприйматися як елемент творення влади. А правове унормування її діяльності є водночас юридичною умовою забезпечення ротації політичної влади, засобом корегування та обмеження влади більшості, однією з умов неможливості її абсолютизації. Основоположний принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову тут доповнюється також розподілом повноважень у парламенті між більшістю та меншістю.
Перше, з чим неминуче зіштовхнеться робоча група при написанні законопроекту, — це визначення: а що, власне, вважати парламентською опозицією? Варіантів насправді тут багато. Можна вважати, слідуючи Вестмінстерській моделі (Велика Британія), парламентською опозицією лише найбільшу опозиційну партію, яка пройшла до парламенту. Можна — коаліцію партій, які сформували передвиборний блок і пройшли до парламенту. Статус парламентської опозиції може мати і коаліція партій, які не взяли участі у формуванні уряду та більшості, за умови їх домовленості між собою (якої, звісно, теж ще потрібно досягти). У деяких попередніх проектах пропонувалося ввести кількісне обмеження — тобто опозиція набуває статусу парламентської із відповідними правами та можливостями, тільки якщо до її складу входить дві третини від загальної кількості партій меншості у ВР. І врешті-решт — опозиційних груп у парламенті може бути тільки одна чи дві? І що робити тим партіям, які не складають більшість, але і опозицією до влади себе не вважають?
Із визначенням прав опозиції трохи простіше.
За опозицією традиційно закріплюються кілька основоположних прав. Перше з них — право на представництво. Це законодавчо закріплена за опозиційною партією чи опозиційним блоком гарантія отримання високих посад у керівництві парламенту, в його комітетах та комісіях, право висловлення у стінах парламенту своєї позиції. Зокрема — комітет з питань бюджету, комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, комітет з питань регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України, комітет з питань свободи слова та інформації. Крім того, представники опозиції мають отримати половину місць у цих комітетах. Керівник опозиції отримує право на посаду одного із заступників голови ВР України.
Опозиції також обов’язково повинна бути надана можливість впливати на прийняття порядку денного засідань ВР. Наприклад — за нею може бути закріплений для виступів, як у Львівському сеймі, певний день. Або право на 10 хвилинний виступ упродовж засідання ВР та право на доповідь (співдоповідь) при розгляді важливих питань, перелік яких також має визначатися у законі.
Чи не найголовнішою ознакою опозиційності є висунення власної, відмінної від урядової, програми політичного та економічного розвитку країни. І в цьому плані доречною виглядає традиція створення тіньового кабінету міністрів, члени якого повинні забезпечуватися необхідною для їх роботи інформацією, а голова тіньового кабінету міністрів має отримати можливість бути присутнім на засіданнях діючого Кабінету Міністрів з правом виступу на ньому з кожного питання, що розглядається.
Важливим є також доступ до преси, телебачення тощо. Проте тут, швидше за все, мова може іти лише про державні ЗМІ.
Основним залишається те, що будь-які норми, які будуть передбачені у майбутньому законопроекті, мають забезпечити для парламентської опозиції виконання трьох основних її функцій: контролю, критики та альтернативи.
Може, комусь все вищезазначене здасться занадто розкішним подарунком нашій сьогоднішній опозиції. Проте йдеться не лише про сьогодення. Загалом ініціатива надання парламентській опозиції правового статусу виглядає дуже позитивною для перспектив подальшого розвитку нашої політичної системи. Всі ці заходи є необхідними для забезпечення кількох основоположних моментів здорового її функціонування. Це: гарантування можливості представляти у парламенті України інтереси виборців, які проголосували за опозиційні партії; існування сильної опозиції як умови запобігання тоталітарним зазіханням виконавчої влади; забезпечення мирної конституційної, з уникненням конфліктних прецедентів, зміни влади у державі; створення конструктивної дискусії навколо політики уряду, що обумовлює покращання якості рішень, які ним приймаються, та гарантує захист національних інтересів.
Можливо, якби хоча б один із тих проектів, які пропонувалися за часів Л. Кучми, був тоді прийнятий Верховною Радою, ще не відомо, чи розвивалися б події виборів президента України 2004 р. настільки драматично.
