У науковому філологічному світі його ім’я добре відоме — не лише в Україні, а й у Польщі, Чехії, Словаччині, Болгарії, Молдові — завдяки його дослідженням творчості письменників цих країн. До речі, одна з найважливіших для нього нагород — це медаль імені Карела Чапека, якої його удостоїв уряд Чехословаччини після виходу в світ його книжки «Драматургия Карела Чапека». Такі нагороди в СНД мають тільки двоє вчених — москвич Нікольський і петербуржець Малевич.
ТО Ж ЧИ ВПЛИВАВ ГОРЬКИЙ НА КОЦЮБИНСЬКОГО?
Він народився 1925 року в Одесі в сім’ї ректора Одеського університету Романа Михайловича Волкова — відомого філолога, дослідника фольклору, який має низку солідних робіт. Набагато пізніше, в 50-ті роки, працюючи в Чернівецькому державному університеті, Роман Михайлович почав збирати, вивчати та проводити серйозні наукові дослідження народної творчості Буковини, залучаючи до цього молодих вчених, зокрема Олексу Романця й Костянтина Поповича. Бібліотека фольклористики, яку він почав збирати ще на початку своєї наукової діяльності, в 1910-ті роки, й сьогодні має велику цінність. Доречно буде згадати, що саме в книжці з бібліотеки Р. Волкова «Коломыйки», виданої 1907 року Володимиром Гнатюком і подарованої на 50-річний ювілей письменнику Михайлу Івасюку (його син Володя знайшов коломийку про загадкову чарівну квітку «червона рута»; тоді й народилася пісня, що обійшла весь світ).
Як згадує Анатолій Романович, батько не наполягав на тому, щоб син став філологом. І в юності, і в отроцтві він мріяв про біологію. Але… біологом став онук Романа Михайловича Роман — нині доктор біологічних наук, відомий вчений, чиї дослідження про генетику пасльонових культур відомі в багатьох країнах світу. До речі, дружина Анатолія Романовича Людмила Петрівна — також учений-літературознавець, дослідник творчості Миколи Гоголя, один із співавторів «Лексикона сравнительного литературоведения», мова про який — далі.
Анатолій Романович здобув філологічну освіту в місті Байрам-Алі, куди під час війни був евакуйований Одеський університет. Після війни батька направили на роботу до Львова, й там Волков-молодший вступив до аспірантури до відомого вченого Ілларіона Свенцицкого. Тему кандидатської дисертації підказав керівник: «Казки О. С. Пушкіна в польських переказах А. Ю. Глинського», і вона стала початком багаторічного й серйозного дослідження взаємозв’язків слов’янських літератур. З 1950 року Анатолій Романович Волков працює в Чернівецькому національному університеті. У колі його інтересів — передусім слов’янські літератури. 1957 року він видає свою першу книжку, присвячену творчості Ярослава Гашека. Потім на довгі роки його захоплює творчість Карела Чапека. 1979 року в Москві захищає докторську дисертацію на тему: «Карел Чапек і проблема реалістичної умовності в драматургії ХХ століття», підбираючись усе ближче до компаративістики.
Але в ті роки до повноцінного вивчення міжлітературних взаємозв’язків було далеко. Навіть термін «порівняльне літературознавство», не кажучи вже про «компаративістику», був більш ніж небажаним. Ось як тлумачився компаративізм у «Словнику літературознавчих термінів» (ДО., 1971): «Компаративізм — порівняльна школа в буржуазному літературознавстві, що склалася в буржуазному літературознавстві в другій половині ХIХ ст. І досі існує в капіталістичних країнах. У наш час центром найбільш реакційних тенденцій компаративізму є США. Прославляючи модерністську занепадницьку літературу, на практиці сучасні компаративісти стають на шлях формалізму». Ось так і не інакше!
Щоправда, порівняльне вивчення слов’янських літератур — під впливом російської літератури — це, мовляв, позбавлене впливу буржуазного Заходу, дозволялося. «Правильно, — розмірковує Анатолій Романович, — вплив російської літератури на розвиток інших літератур мав місце, але він не був таким глобальним. Подивіться самі: до певного часу вважалося, що новелу «Коні не винні» Михайло Коцюбинський написав під впливом твору Максима Горького. Пізніше з’ясувалося, що твір Коцюбинського написаний набагато раніше.
Усе, що не вміщувалося в поняття «соціалістичний реалізм», вважалося літературою нижчого гатунку. Але — подобається це комусь чи ні, наші культури — російські, українські — набагато молодші за античну й багатьох європейських культур. Тому сюжети, запозичені звідти, часто дають письменникам матеріал для вирішення своїх завдань. Радянське ж літературознавство було зашореним. І не можна було навіть думати про те, щоб дослідити, наприклад, вплив біблійних образів на творчість Тараса Шевченка. Тобто встановлення якихось закономірностей було неможливе».
Зрозуміло, що роботи Драгоманова, Франка, Сумцова, Белецького, та й Веселовського — родоначальника так званої «міфологічної школи», присвячені питанням порівняльного аналізу літературних творів, не були включені до програми університетського курсу теорії літератури.
МАТРИЦЯ ВЧЕНОГО
Саме Анатолій Волков висунув теорію традиційних сюжетів і образів, суть якої полягає в тому, що «деякі твори завдяки закладеним у них потенційним можливостям отримують широке визнання у світовій і національній літературі. Вони стають традиційними: з них черпаються сюжети, мотиви, образи. Традиційні сюжети, мотиви й образи в їхньому багатовіковому й багатонаціональному функціонуванні — явище модельне для теорії та історії світової літератури. На їхньому матеріалі можна — й треба — розглядати чимало літературних процесів. Традиційні сюжети й образи — це особливий спосіб художнього відображення та перетворення дійсності, коли життєвий матеріал уже пропущено крізь творчу призму традиції — міфу, фольклору, історичної легенди, літератури. Створена раніше «друга дійсність» знову ще раз проходить крізь авторську призму. Трансформується при оформленні явищ і проблем іншої епохи».
Теорія Волкова — це, за словами вченого, «матриця, на яку можна спроектувати об’єктивний матеріал, аби з’ясувати літературні взаємозв’язки». Доказ цього — один із останніх російських серіалів, основою для якого став давньогрецький міф про Пігмаліона, а назва його — мало не повна алюзія мюзиклу Ф. Лоу, що вийшов на екрани наприкінці 60-х років ХХ століття, — «Моя прекрасна леді», в цьому разі — «Моя прекрасна нянька». А в побуті, у стосунках між людьми, як часто ми вдаємося до традиційних сюжетів і образів. Досить сказати про людину «Робінзон», і багато стає зрозумілим. А тепер уявімо собі, який матеріал знаходиться в руках письменника, коли він звертається до образу того ж Іуди — пригадаємо роман Салтикова-Щедріна «Господа Головльови».
Заслуга Анатолія Романовича Волкова у тому й полягає, що його теорія враховує як час існування образів (так, стверджує вчений, «вічних» образів не існує — всі вони мають певний період дії. Наприклад, який же Робінзон вічний? Або Швейк — він взагалі створений фантазією письменника менш ніж сто років тому), так і принцип регіональності — образ Галатеї буде незрозумілий у азійських культурах — там свої традиційні образи й сюжети.
Підсумком більш ніж 50-річних досліджень вченого стала монографія «Традіційні сюжети й образи», що вийшла недавно. У ній на конкретному літературному матеріалі сам Волков і його учні розглядають феномен засвоєння слов’янськими літературами — й що дуже важливо: українською! — культурного загальноєвропейського надбання як способу залучення національних літератур до загальнолюдських цінностей. Наприклад, у дослідженні учня Анатолія Романовича Петра Рихла «Легенда про безсмертне кохання Трістана та Ізольди: ТСО середньовічного генезису» в колі досліджуваних творів про Трістана та Ізольду й поема української поетеси Лесі Українки «Ізольда Білорука» як невід’ємна частина загальноєвропейського надбання. Або образ гетьмана Івана Мазепи в європейських літературах, функціонування традиційних образів і сюжетів у Тараса Шевченка. Як стверджує автор А. Волков, у дуже багатій образній системі Тараса Шевченка згадуються й близько 170 міфологічних, біблійних, агіографічних і літературних персонажів із переважанням античних і біблійних. І це, на його думку, спростовує твердження деяких авторів про обмеженість світових культурних горизонтів Шевченка, навпаки, свідчить про широту його поглядів, різносторонність таланту поета.
ВІДКРИВАЮЧИ САМИХ СЕБЕ
Можна стверджувати, що порівняльне дослідження взаємозв’язків української літератури з іншими літературами не лише виявляє її місце серед інших літератур, а й, говорячи простою мовою, відкриває нам самих себе — як ми вписані в загальноєвропейський літературний і культурний контекст.
Ця монографія вже сьогодні може мати практичне застосування у викладанні української та світової літератури в навчальних закладах усіх рівнів, оскільки побудована на найбагатшому літературному матеріалі, із залученням досліджень учених різних країн. Таку б книжку нам, коли ми вчилися в університетах і педінститутах! Але вище вже говорилося про те, що це було неможливо насамперед через ідеологічні причини, а по-друге, в умовах «залізної завіси» просто не було доступу до інформації про дослідження закордонних літературознавців, до багатьох творів про того ж гетьмана Мазепу, до речі, одного з найпопулярніших українських персонажів у європейській літературі — про нього писали Байрон, Словацький, Борщак, Мартель, Сосюра, Дорваль. А ми мали право прочитати тільки пушкінську «Полтаву».
До безперечних досягнень вченого слід зарахувати «Лексикон загального й порівняльного літературознавства», підготовкою й виданням якого керував Анатолій Романович Волков. Це енциклопедичне видання, що містить близько 800 статей історико-літературного й теоретичного плану, виграло грант міжнародного фонду «Відродження». Цікаво, що в роботі над «Лексиконом...» Волкову вдалося об’єднати вчених Києва, Дніпропетровська, Чернівців, Тернополя, Львова, Житомира, Івано-Франківська. На жаль, видання такого високого рівня з багатьох відомих причин не стало доступним для тих, кому воно необхідне, вченим-філологам, літературним критикам, викладачам вузів, вчителям, адже книжка — справжній путівник у сучасному цікавому й такому складному літературному світі.
«КАРФАГЕН НАШОЇ ПРОВІНЦІЙНОСТІ МАЄ БУТИ ЗРУЙНОВАНИЙ!»
Життя Анатолія Романовича далеко не вміщується тільки в наукові дослідження. Він має чудових учнів-однодумців — п’ятеро з них — доктори наук, вони і є ядром школи порівняльного літературознавства, що функціонує на чолі з Волковим у Чернівецькому університеті. І хоч би де вони працювали — в Єльці, як Борис Іванюк, в Якутії, як Юрій Попов, або в Києві, як Елеонора Соловей, вони завжди готові підтримати будь-яку нову ідею свого вчителя. Доречно буде зауважити, що монографія його учня Ігоря Зварича «Міф у генезі художнього мислення» була серед найбільш рейтингових видань 2002 року, чим Анатолій Романович небезпідставно пишався.
Будинок, кабінет, бібліотека Волкових завжди були відкриті для тих, кому цікаві література, культура, мистецтво. Про їхню бібліотеку взагалі ходили легенди — такі книжки там є. Сам Анатолій Романович зізнався, що саме вдома він читав і Грушевського, і книжки поетів-неокласиків, і письменників українського «розстріляного Відродження», ще в ті роки, коли про це не можна було навіть говорити вголос, а роман Винниченка «Сонячна машина» він прочитав 1946 року! Студенти філологічного факультету, на якому Анатолій Романович пропрацював більше ніж 40 років, завжди виділяли лекції Волкова як найцікавіші й найнасиченіші.
Анатолія Романовича завжди вирізняло високе почуття поваги до людини. Ви б бачили, як він уміє радіти успіху свого дипломника! Як уміє слухати свого співрозмовника! З яким задоволенням любить їздити в гори, вишукуючи й купуючи там унікальні вироби гуцульських майстрів!
Сьогодні для нього, звісно, найбільша радість — це спілкування з онуками Ганнусею та Андрійком. Він уже привчає маленького Андрія до того, щоб він знав і любив своє рідне місто — таке старовинне й гарне, тому, коли син із сім’єю приїжджає з Німеччини, де нині працює, бере хлопчика за руку й веде на екскурсію по Чернівцях.
Якось у меморіальному музеї Володимира Івасюка (Анатолій Романович був другом батька композитора) Волков брав участь у круглому столі «Українці в місті» і з жалем говорив про нашу відірваність від Європи, про нашу байдужість до власного надбання, зокрема до того, що найкращий в Україні журнал «Всесвіт» може загинути без передплатників. «Це наше вікно у світ. Знаєте, в політиці починаються розмови про Євросоюз, — сказав він. — Я також хочу в Євросоюз. Але в культурі ми ж не спілкуємося з Європою. Якщо закриється журнал, з якого ми дізнаємося про культурне життя Європи та Америки, це буде схоже на дикість. Ми знову можемо впасти в провінційність».
«Карфаген нашої провінційності має бути зруйнований!» — іще 1949 року заявив відомий вчений Юрій Шевельов. Анатолію Романовичу Волкову, вченому-літературознавцю з Чернівців, багато вдалося зробити в цьому напрямку.
