Які зміни сталися в стосунках між вітчизняними медійниками та політиками з приходом нової влади? І чи сталися вони взагалі? Це намагалися з’ясувати експерти під час круглого столу «Інформаційна відкритість української влади: якою вона є та якою має бути?», організаторами якого виступили Фонд Фрідріха Еберта та Національний інститут проблем міжнародної безпеки. Деякі його фрагменти «День» пропонує до вашої уваги.
Анатолій ГУЦАЛ, перший заступник директора Національного інституту проблем міжнародної безпеки:
— Народ бажає мати відповідальну владу. А відповідальність, у свою чергу, прямо кореспондується з прозорістю та інформаційною відкритістю.
Кажуть, що влада розбещує. Розбещує саме та влада, яка є непублічною, інформаційно закритою і безвідповідальною. Саме такий характер владних відносин досі традиційно складався в Україні. І сьогоднішнє завдання — розірвати це коло. Сьогодні, на гребені революційних процесів, влада декларує прагнення бути більш відкритою і прозорою, а головне — відповідальною перед власним народом, перед світовою спільнотою. Але від намірів та палких прагнень до конкретних справ — дистанція велика. Необхідний прозорий зустрічний процес.
Сьогодні ми стоїмо на порозі своєрідного моменту істини щодо ЗМІ. Українське суспільство на власному досвіді переконалось у тому, що слово за наявністю сучасних ЗМІ може стати й зброєю. Нам вкрай необхідне розуміння того, що користування більш могутньою інформаційною зброєю вимагає більш високої відповідальності в перспективі нової культури. І тут у нагоді стають соціологічні дослідження.
Ольга БАЛАКІРЄВА, директор Центру «Соціальний моніторинг»:
— Опитування експертів у рамках дослідження Центру «Соціальний моніторинг», який я тут представляю, проводилось не лише в Україні, а й в Росії, Білорусії і Казахстані. Експерти намагались оцінити поточний стан інтеграційних процесів на пострадянському просторі, рівень поінформованості населення, уявлення про можливу взаємодію, зокрема — в трикутнику держава—бізнес—суспільство. Загальний висновок такий: тематика інтеграційних процесів залишається недостатньою і обмеженою рівнем компетентності експертів.
Важливим залишається формування позитивного іміджу інтеграційних процесів в усіх галузях і інформаційна відкритість владних структур. Основна перепона — високий рівень корумпованості влади. Український бізнес не відчуває себе захищеним на теренах інших країн, причиною цьому є недостатня протекція як з боку держави і Президента, так і з боку іноземних ЗМІ. Тут варто зазначити, що представники бізнесу неконсолідовані, не здатні формулювати свої вимоги до влади. З боку українських бізнесменів існує думка, що зростає товарообмін, серед російських — що зростає небажана трудова міграція. Казахстан же проглядає в інтеграції єдиний культурний простір. Українські експерти в порівнянні з іншими, виявились найбільш оптимістичними щодо перспектив інтеграції на пострадянському просторі. Громадська думка підтримує ці висновки. Одначе, існує серед суспільства певна амбівалентність. Дуже поширеними є інтеграційні ідеологеми. Зокрема, це повна заполітизованість питання, посилення ідеї побоювання втрати незалежності й відтворення Радянського Союзу, утворення домінанти російських інтересів. Також простежується протиставлення євроінтеграційних й інтеграційних процесів на пострадянському просторі. На тлі невизначеної державної політики існує протиставлення старої політики Кучми і нової влади, очікувань від неї і авторизація співпраці влади й медіа. У росіян за критерієм сприйняття Україна «як друг» отримала 23%, а «як ворог» — 17% (за результатами опитування Аналітичного центру Юрія Левади). Одначе, Україна «як друг» стоїть далі за Німеччину, Індію, а «як ворог» Україна ближче за країни, на терені яких нині відбуваються бойові дії, в яких беруть участь російські війська. Крізь призму цього опитування можна побачити певну недосконалість влади, і відсутність повноцінного діалогу влади із ЗМІ, бізнесом, населенням.
Всеволод ЛОСКУТОВ, радник-посланник Посольства Російської Федерації в Україні:
— У російській громадськості підкреслюється зростання недружнього ставлення росіян до України, до російсько-українських відносин. Це дуже небезпечно. Чому так виходить? Внесок ЗМІ в цей процес теж існує. Наприклад, створюється негативний імідж проекту ЄЕП. Щоправда, є дуже цікаві аналітичні публікації, на кшталт публікацій у газеті «День», але є й чисто негативне висвітлення цього проекту, яке не відповідає дійсності. По-друге, активно протиставляється європейський і євразійський напрямки інтеграції. По-третє, наші відносини непрості, тому що це — живий організм, а відтак, були, є і будуть непрості питання. На них часто в ЗМІ робиться перебільшений акцент і подається не як дискусія, а як конфлікт, скандал.
Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:
— Помаранчева революція породила багато нових надій і, водночас, нових міфів, які дуже швидко починають руйнуватися. Ми, даючи багато авансів нашим політикам, забували аналізувати суть речей. Україна, як держава національна, на мій погляд, надзвичайно запізнилася з процесом націотворення і почала формуватися лише тоді, коли вже в Європі, і загалом в світі, дуже багато країн перейшли до інтеграційних процесів. Тому перед нами водночас постали два взаємовиключних, на перший погляд, запитання: як нам поєднати утворення національної держави з відкритістю; і як зберегти свою ідентичність і не закритися для зовнішніх інтеграційних впливів? Чи повинні ці запитання цікавити ЗМІ? Звісно. Адже без розгляду подій у відповідній системі координат, ми ризикуємо вдатись до вузьких систем, що перейде лише в трансляцію того, чого хочуть домогтися від суспільства політтехнологи або політики. Якщо не розібратися з цими важливими речами, з національними інтересами, з медійним сектором, будь-які інші спроби виглядають добрими, але часом призводять до протилежних результатів. Деякою мірою, звичайно, ЗМІ виразно сприяли тому, що люди, які сьогодні складають новий уряд, прийшли до влади. Як тоді преса буде нести відповідальність за створені образи, які часом не мають нічого спільного з справжнім станом речей? Але це — питання не лише моральне і етичне, а й професійне: вся журналістська спільнота повинна навчитись разом із соціумом реагувати на факти й аргументи, менше вдаючись до емоцій і сентиментів.
Ми користуємося інформацією, яка тою чи іншою мірою може бути дозволена владою. І якщо говорити про те, що попередній режим був закритий, то якихось серйозних підстав думати, що цей, діючий, є відкритим — немає. Що ж стосується співпраці нової влади та ЗМІ в більш практичному плані — перші спроби встановити контакти, гадаю, були не зовсім вдалими. Перше враження було таке, що представники нової влади, зачаровані власним образом, ні на що не звертали уваги. Тепер трошки вже починає розвиднюватися. Я думаю, що тут з’являється люфт для координованих зусиль журналістської спільноти не за принципом «хто кому подобається», а за принципом «чого ми від цієї влади хочемо».
Ті люди, які приходили на Майдан, зараз не мають своїх виразників. Середній клас, як такий, зник з новин й інших телепрограм. Натомість знову табуни політиків перекочовують з одного каналу на інший. І тут є принципове питання: коли нарешті українські журналісти перестануть жити життям політиків? Чи будуть вони вглядатися в свою дуже багату, цікаву країну, вишукувати в ній значні події, значні ознаки глибинних внутрішніх проблем, і в цій боротьбі показувати технологію ідей: незалежно від того, чи вони працюють в Козині, чи, наприклад, десь у Сумах, чи в інших містах, чи навіть в Солом’янському районі міста Києва. Там, де є громадянський спротив несправедливості, там є й нові лідери.
Ігор ЛУБЧЕНКО, голова Національної спілки журналістів України:
— Ми повторюємо шлях п’ятнадцятирічної давнини. Тоді журналісти привели в парламент і в уряд масу нових людей. Вони ж створили їм імідж і зробили їх публічно знаними, чекаючи, що це так глибоко позначиться на всіх наших наступних здобутках. І вірили в це. Уже пройшли місяці після помаранчевої ейфорії, і у мене є підозра, що відчуття ейфорії залишилося лише в Глави держави. Він переконаний, що поштовх до незалежної преси вже зроблений. Я глибоко скептично ставлюсь до таких заяв. Ще кілька років тому я казав, що в Україні існує цензура: адміністративна, коли тиснуть і придушують; цензура економічна, коли насилали на невгодні ЗМІ нескінченні перевірки; і, найстрашніше — «цензура кулі». Якщо говорити про сьогодення, то я глибоко вірю в те, що ця влада не допустить «цензури кулі». Прикладом цього слугує і поштовх до розслідування «справи Гонгадзе», хоча я теж дуже скептично ставлюсь до заяв про «розкриття» злочину. Але все-ж-таки, гадаю, що таких ексцесів у нас уже не буде. Не буде, мабуть, і економічного тиску на ЗМІ; принаймні, за всіма ознаками, нинішня влада не повинна цього робити. Одначе, адміністративний тиск є і сьогодні. Отут проблема. Невже ті керівники на місцях, які тиснуть на ЗМІ, вимагаючи, щоб редактори йшли у відставку, не розуміють, що вони самі собі кують опозицію? Я вперше бачу таку владу, яка принципово прагне нажити собі опозицію. Я не вдаюсь в жодні рекомендації, бо ця роль невдячна. Але журналісти повинні мати чітке розуміння своєї ролі в суспільстві. «День» — одне із небагатьох якісних видань, що усвідомлюють свою роль. Але подібні видання часто-густо не знаходять, на жаль, підтримки в суспільстві. І це ще раз свiдчить, що влада, якщо вона таки має намір збудувати демократичну, а не тоталітарну державу, повинна дбати про те, щоб діалог влади і журналістики відбувався на якісно новому рівні.
Валентин КОРОЛЬКО, завідувач кафедри теорії і методики зв’язків iз громадськістю Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
— Ми знов наражаємось на одну досить таки цікаву обставину: влада і ЗМІ — чи є між ними посередник? Чи є той, хто так чи інакше робить свій внесок в якусь маніпулятивну систему, намагаючись, з одного боку, подати в кращому вигляді не досить професійну владу, щоб певним чином вплинути на ЗМІ? Так от, ми часто потрапляємо в «зачароване коло», коли влада існує сама по собі, не використовуючи нічого, крім адмінресурсу і тиску, а хтось має допомагати їй в тому, аби створювати відповідні інформаційні приводи. Звісно, політична боротьба триває повсякчас. Але ЗМІ в даному випадку стають заручниками створених спеціально подій, за якими часто стоять політтехнологи. Так от, мені здається, що якраз ЗМІ у взаємодії з владою мають стояти посеред: влада—ЗМІ—піар.
Микола ОЖЕВАН, завідувач відділу інформаційної безпеки та міжнародних інформаційних відносин Національного інституту проблем міжнародної безпеки:
— Дійсно, медіа не можуть не співпрацювати з різними політичними силами, вони не можуть відсторонитися від держави і не можуть не мати певних стосунків iз бізнесом. Більше того, якщо медіа самі не є бізнесом, то вони автоматично стають залежними. Але інтрига ось у чому: що, якщо вони надто захоплюються зароблянням грошей, то теж втрачають самі себе — в чистому розумінні цього слова. Саме надмірна політизація, не кажучи вже про надмірне одержавлення, теж ставить під великий знак запитання оцю самоідентичність медіа.
Володимир РІЗУН, директор Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка:
— Якщо говорити про стосунки між медіа та владою, ясно, що в цьому контексті є дуже важливі суспільні смисли і цілі. Як влада, так і ЗМІ мають бути відкритими, бо мова йде про спільну справу. Інше питання полягає в тому, чи може суспільство бути відкритим до тих журналістів, які користуються службовим становищем і застосовують свій «чорний піар»? І чи можуть такі журналісти бути відкритими? Тобто у своїх роздумах я зациклююсь на одвічних поняттях честі та гідності, совісті та моралі. Так, коли журналістика є моральною, то їй можна відкриватися. Якщо ж влада є моральною, то вона буде відкриватися. В усіх інших випадках — це є питання росту, формування і виховання.
Олег ВУСАТЮК, кандидат філософських наук, Інститут проблем міжнародної безпеки:
— А чи здатне українське суспільство досягти стану відкритості? У принципі, в країні йде війна за перерозподіл власності й інформаційного простору, за визначення моделі соціального, культурного, історичного розвитку. А на війні — як на війні... Відтак, мені здається, що чекати від воюючих сторін повної відкритості не варто. На мій погляд, тут мова йде не про відкритість, а радше про характеристики тiєї інформаційної завіси, яка вибудовується супротивниками в цій війні. Я не спостерігаю ніякого розриву з владою минулою, бо демонстрація відкритості це ще не є, власне, відкритість.