Наближається Міжнародний форум україністів, який має відбутися наприкінці червня у Донецьку. Не знаю, чи вдасться мені там побувати, тому найголовніше, що я хотів би сказати перед шановним зібранням, укладено в ці замітки про нашу нову владу, які передаю газеті «День» з проханням опублікувати їх.
«Я не люблю тебе з надмірної любови» — так можна словами І. Франка схарактеризувати ставлення багатьох українців до нової влади. А та надмірна любов має свої причини, про які треба пам’ятати, щоб не впасти в збайдужіння, політичну апатію, загрозливу для народу, який так тяжко починає своє державницьке життя.
З виходом на політичну сцену Віктора Ющенка, з об’єднанням навколо нього національно зорієнтованих партій і національно свідомих, мислячих українських громадян стало ясно: гряде революція. Як сміливого політика Ющенка виховувала система переслідування, що задомашнилася за режиму Кучми в нашій державі й була спрямована проти правдомовних журналістів, суддів, депутатів, письменників, проти всіх, хто наважувався критикувати продажну владу.
Від Ющенка довго чекали безстрашного слова, і він його виголосив. Уже отруєний, але духом зміцнілий Віктор Андрійович у вересні 2004 р. говорив з трибуни Верховної Ради: «Зробіть маленький подвиг зараз, сьогодні, з цієї секунди, хоча б на один сантиметр кожного дня вставайте з колін!» Це був заклик до народних депутатів, серед яких немало було глухеньких, або ще з брежнєвською ватою у вухах. Але той заклик почули народні маси. У галасі підкуплених владою кандидатів на президентську посаду той клич не загубився. Лідер опозиції обернувся у видатного політика з мужнiм, трутизною опаленим обличчям, у борця за правду й гідне життя нації.
Ющенко тричі переміг протегованого Кремлем і «рідною» владою, щедро фінансованого урядом та олігархами сходу й півдня України, хваленого всіма піховшенками у всіх ЗМІ, зображуваного на іконостасах церков Московського патріархату Януковича. Починаючи виборчу кампанію, Ющенко не мав за собою ні великих капіталів, ні ЗМІ, ні адміністративного ресурсу, ні найменшої змоги унеможливити фальсифікацію виборів. А що він мав? Він мав те, чого не мали його противники, що, зрештою, переважило їхні гроші, маніпуляції з бюлетенями, брехні ЗМІ, навіть смертоносну отруту. То була сила патріотичного духу, віра в народ, моральна і розумова перевага над своїми опонентами. То була сила національної ідеї.
Майдан підніс і висвітлив прикмети Ющенка, але годиться пам’ятати, що їх піднесли й насвітили перед народом, на безпосередніх численних зустрічах з людьми по містах і селах України тисячі його політичних однодумців, знаних діячів рухівських партій, які входили в блок «Наша Україна». Ющенка прийняли як свого провідника й натхненника видатні політики часів рухівської революції, яка спричинилася до розвалу червоної імперії, проголосила самостійну Українську державу. Чи не найбільше для його перемоги в центрі України зробила Українська народна партія як добре зорганізований і найчисельніший загін у блоці «Наша Україна».
І які б не були сьогодні претензії до нової влади з боку вчорашніх соратників Президента, всім треба насамперед визнати, що перемога Майдану — це історична подія, яка сформувала новий народ, увиразнила національні завдання як найголовніші чинники розвитку демократії та європеїзації України. Значення Майдану виходить далеко за межі найближчих десятиліть у житті нашої нації. Народ, який один раз подолав свою ганебну владу, здатний повторити свій подвиг — і не один раз — у будущині. Підбурювати цей народ проти нової влади можуть лише недобитки й креатури старого режиму, але перейти тільки на хвалебні інтонації щодо неї можуть лише підхлібники та боягузи, для яких понад усе свої дрібничкові особисті інтереси.
Справді, за чотири місяці нова влада не могла остаточно перебудувати управлінську систему, сформовану за роки «підозрілої» незалежності. Неможливо одразу запустити маховик нової, опертої на законодавстві, економічної системи. Соціальна справедливість, яка лежить у основі діяльності уряду, підняття зарплат бюджетникам, пенсій, стипендій тощо, інвестиційна політика — все викликає підтримку для нової влади, хоч і на цій площині її діяльність перемежована помилками і розгортається повільно.
Збільшився податковий тиск на категорію малих і середньої руки підприємств, тобто на головну рушійну силу Помаранчевої революції. Як грім з безхмарного неба упав удар по виробництву наших експортних товарів — девальвація долара. Ручне управління економікою призвело до бензинової кризи. Чи не легше було її подолати, якби не було дозволу на реекспорт нафти, проти чого, здається, повставав Кабінет Міністрів. На кордонах держави з’явилися вагони з недобрим запахом «ніжок Буша», бо падає виробництво м’яса через спробу самовільно заморозити ціни на нього. Нема росту ВВП, хоч веселі теоретики в цій галузі втішають нас віртуальними передбаченнями та розрахунками, які наголошують на тому, що скоро все зміниться.
Але ми не збираємося акцентувати свою увагу виключно на економічному комплексі питань. Політика нової влади в галузі господарства не могла бути одразу глибоко продуманою, несуперечливою, показовою щодо самого духу очікуваних змін. Майдан Незалежності в Києві, на якому ще недавно стояв похмурий символ комуністичної імперії, своїм пересотворінням на політичний центр української державності мав би підказати переможцям революції, з чого їм починати.
Ми ждали загальнонаціональної програми щодо очищення наших міст і сіл від пам’ятників невольничої епохи. Нам кажуть — це компетенції мерів та депутатів нижчих рівнів, а вони будуть переобрані аж восени наступного року. Нехай! Але ж у Києві та деяких обласних центрах ситуація вже дозволяє зайнятися цією важливою справою. Невже вулиці, названі іменами катів українського народу, так і не змінять своїх наймень ближчим часом? Невже постаменти русифікаторів, колективізаторів, убивць та маленьких і великих вождів, великих лише своїми злочинами, стоятимуть на найкращих роздоріжжях, щоб милувати очі західних інвесторів? Ми не станемо вільним народом доти, доки в Чигирині височітиме бронзовий «запорожець» Ленін, а в Каневі найбільша площа носитиме назву Ленінського комсомолу! Ми говоримо про європейськість України й не задумуємося над тим, що наша рабська психіка, яка боїться мертвих тиранів, прагне приподобатися лицемірному ворогові, поставити свічку Богові й перехреститися перед відзнаками диявола — це азійська ментальність часів татаро-монгольської навали.
Певна річ, зарубіжна політика нової влади викликає схвалення. Це сфера діяльності Президента, де він показав себе мудрим політиком, зручно використав світове зачарування подіями Помаранчевої революції. Його тріумфальні візити до європейських столиць, перемовини з президентами Росії та США, участь у господарському форумі у Давосі, поїздки до Грузії, Туркменістану, Казахстану, відвідини Анкари явили Україну як справді незалежну центральноєвропейську державу, без якої нічого доленосного в масштабі континенту не може статися. Декому здається, що зовнішня політика не має великого впливу на внутрішні процеси в державі, отже, можна було б з меншою інтенсивністю віддаватися зарубіжним справам. Це не так. Держава нагадує дерево. Якими міцними не були б його корені, як не грали б соки в його кроні, воно не здатне жити без листя, без контакту із зовнішнім середовищем.
Усе наче добре, але викликає тривогу розмова перших осіб держави про ЄЕП як нібито про щось дискусійне, від чого Україна хоче, але не може відмовитись. У цих заявах чути балаканину та зітхання старого режиму. На полі взаємин з Росією українські лідери хочуть бути делікатними, що назагал добре, але є речі, коли делікатність означає не культуру, а страх і внутрішнє сум’яття. Таке хитання сприймається як рудимент маловартості, нерішучості, безхребетності. Деякі наші урядовці кажуть, що Україна не може сприйняти ЄЕПу, бо це суперечить нашій меті інтегруватися в європейські та євроатлантичні структури. Це правда, але правдивіша правда в тому, що ЄЕП — це перша стадія створення нової наддержави, де управлятиме Москва. Адже невідомо, що буде з нашим вступом до ЄС, зате відомо, що буде з Україною, коли вона стане членом ЄЕП. Навіщо ж про це питатися Конституційного Суду? Дипломатичне крутійство у цій справі ні до чого доброго не приведе. Знайдуться ще мудрагелі, що захочуть проводити референдум на цю тему.
На запитання «Інформаційного бюлетеня» «А як ви думаєте, ЄЕП буде реалізовано?» Іван Плющ 2003 р. відповів: «Да Боже вас упаси! Ніколи вже й нікому не вдасться створити союзу на зразок СРСР. Забудьте. Той експеримент на 1/6 частині світу ціною великих жертв засвідчив: це Богом проклятий експеримент». Ось відповідь політика, яка сягає самої суті справи. Чому тепер зону вільної торгівлі називаємо Єдиним Економічним Простором, ніби не розуміємо, що нас женуть поки що на словесну капітуляцію. Українська сторона боїться рішуче відкинути термінологічний зашморг, який може в майбутньому опинитися у вигляді справжньої удавки на нашому горлі.
Вдумуючись у російсько- українські взаємини на нинішньому етапі, коли наміри обидвох сторін повинні бути однозначними, реалістичними, позбавленими хитрування з російського та боязні з українського боку, дозволимо собі пригадати слова І. Франка, геніальні, як це завжди в нього, слова: «На нещирості і взаємнім обдурюванні не можна будувати ніякого тривкого будинку, особливо в справі такій важкій та запутаній, як поєднання двох народів, між котрими довгі віки кривд та ураз нагромадили тернову перегороду нехіті та недовір’я».
Зовнішня політика України недостатньо уважна до наших західних сусідів, до країн Вишеградської групи. Ю. Тимошенко зовсім недавно, перебуваючи у Варшаві, переконалась у прихильності лідерів Польщі, Угорщини, Чехії та Словаччини до стратегічного плану України — приєднання нашої держави до ЄС. За всіх найнесприятливіших обставин щодо зміцнення української державності Центральна Європа — це наш найвірніший політичний союзник та вищою мірою корисний економічний партнер. Отже, треба негайно вирішувати питання про приєднання України до Вишеградської четвірки, до Центральноєвропейської фінансово-торгової асоціації (ЦЄФТА). Членство України в СОТ, якого ждемо з нетерпінням, відкриває для нашої держави таку можливість.
Деякі українські політологи після провалу конституції ЄС на референдумах у Франції та Нідерландах поспішили заявити, що вступ України до ЄС — безнадійна справа. Це голоси маловірів, що малюють світ не таким, яким він має бути, а лише таким, яким він є. А французи і голландці зробили велике добро для України — дали нам більше часу для підготовки приєднання до ЄС, і таким чином вказали нам, що перші двері, в які ми повинні стукати, не гаючись і не мудруючи довго, — це двері НАТО. Спочатку НАТО, а потім ЄС — такий порядок поведінки мала б вибрати з перших днів своїх нова влада, та, на жаль, цього не сталося.
Наша влада начебто призабула свої національні гасла, що звучали зі сцени на Майдані. Саме у сфері національного виховання та пошуків об’єднавчих ідей для всього багатонаціонального громадянства України наступила тривожна тиша. Таке враження, що влада не має наміру нічого змінювати в жалюгідному існуванні української мови і книжки, культури й преси.
На Майдані проголошено, що мова не буде й не повинна ділити громадян України. Гарно проголошено, але пригляньмося ближче до цієї, мабуть, найскладнішої і найважливішої проблеми. Всі громадяни України, які вважають українську мову рідною (а таких приблизно 80%) і розмовляють нею, вміють розмовляти і російською мовою, користуються нею і не роблять з цього жодних трагедій. А зрусифіковані хахли і певна частина українських громадян російського походження не знають і, головне, не хочуть знати української мови. Вони протестують проти нібито насильницької українізації, хоч їх ніхто не змушує міняти мову. Вони мають все необхідне для збереження й розвитку своїх національних потреб. Але є хтось, хто сіпає за шнур, і вони, як ляльки, починають махати руками, і вірять, що їх і справді є дванадцять мільйонів, тобто стільки, скільки голосів віддано було за Януковича. Але ж голосування 26 грудня 2004 р. на півдні та сході України проходило в атмосфері залякування, його результатам вірити не можна. На півдні й на сході України переважає український патріотичний дух, який жде від нової влади підтримки, заохоти до зміцнення своїх національних устремлінь. Нічого цього нема, русифікація триває і то не тільки в східних чи південних регіонах.
Становище російської мови в Україні надалі залишається домінуючим. Наприклад, у Києві як виходило сімнадцять мільйонів щоденного тиражу російськомовної преси, так і виходить. Та ні, панове, за чотири місяці нової влади започатковано декілька нових російськомовних видань, зокрема газету «КоммерсантЪ» — дарунок російського олігарха Березовського. Українськомовних газет як було в такому ж вимірі в сімнадцять разів менше, так і залишилось. Телевізійні канали як працювали в дусі москвоцентризму, так і працюють. Події третьорядного значення, вінчання й розлучення дрібнесеньких зірочок на московському овиді, перевищена увага до всього нікчемного, низькопробного, але огорнутого мрякою давньої, ще хрущовської та брежнєвської Росії — це головна турбота наших ЗМІ. Українськомовна книжка як була загнана в кут, так і стоїть там, одна серед десяти російськомовних томів із золотими берегами, як сиріточка серед дітей багатіїв. А деякі міністри, не говорячи вже про їхніх підлеглих, як почули російськомовні виступи перших осіб держави, давай і собі наздоганяти начальство.
Qvo vadis, domine? — хочеться запитати. «До другої державної мови» — із-за куліс нової влади відповідає чийсь дуже знайомий, але, на щастя, не президентський голос.
Кучма, принаймні, пообіцявши, ще на своїх перших виборах, здобути для російської мови державний статус, ставши президентом, не зачіпав цієї проблеми, а на других виборах вже не робив таких обіцянок. Значною мірою через вимогу надати російській мові державний статус програв вибори і запізнілий обруситель пан Янукович.
І що ж? Те, що не вдалося зробити з українською мовою царям, генеральним секретарям, русифікаторам псевдодемократичних часів, мають зробити переможці з Майдану? Ще можна зрозуміти лідера Соціалістичної партії, якому наступні парламентські вибори не обіцяють великих здобутків, а йому для збереження своєї фракції у Верховній Раді потрібні голоси, отож він перший iз ораторів Майдану запропонував надати російській мові державний статус. Боротьба за виживання в політиці річ безпощадна, а для дуже амбітної натури — смертельна. Але ж люди, які впевнено почуваються у своїх урядових кріслах, не повинні підлещуватися до громадян, які принципово зневажають українську мову, хоч народилися і зросли в Україні.
Утретє згадаємо І. Франка: «Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик, утилітарист, не задумуючися ані хвилини, скаже: «пусте питання! Мова — спосіб комунікації людей з людьми, і маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можливість комунікуватися з більшим числом людей». А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: «Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою».
Можливо, помаранчева шкіра й надається до того, щоб нею мінятися з іншими людьми. Поневолювачі України упродовж століть здирали з українців шкіру їхньої мови і культури, калічили їх, надягали на них шкіру своєї мови і культури. Боротьба за незалежну українську державу, яка тривала століттями і закарбувалася в нашій національній пам’яті як окривавлена дорога до свободи — це була боротьба насамперед за збереження рідної мови. В ній закодована наша душа, ідентичність, сила й безсмертя.
Хіба наші предки й ми хотіли мати незалежну державу лише для того, щоб добре жити в матеріальному комфорті та в безжурності за хліб божий? Та ж ми могли навіть у безпросвітній імперії дороблятися до автомобілів та котеджів, треба було тільки одне — зняти із себе свою шкіру та одягнути чужу.
Мовний поділ громадян України не може бути й ніколи не буде подоланий запровадженням другої державної мови. Навпаки, російська мова як державна, чи офіційна (це одне і те ж) поверне Україну у смертельні для української мови і нації обставини, в яких наш народ перебував за царського та комуністичного всевладдя. Російська мова не як засіб комунікації між громадянами, а як державна в Україні — це трутизна, яка спотворить не тільки обличчя держави, а й душу нації. Вона не своєю вдачею, а вдачею і волею тих, хто завжди піклувався про неї як про засіб поневолення інших націй, буде прагнути відвоювати втрачені території для своїх опікунів. Протистояння мовне на державному рівні обов’язково перейде у ворожнечу, бо мова є формою патріотизму, державним кордоном, найміцніше збудованим захистом не землі, а духу нації.
Не треба нас повчати канадським прикладом. Дві державні мови у Канаді — фактор постійного страху за розвал національної єдності. Якби між Квебеком і Францією не було океану, а був би звичайний кордон на суші, Канади у нинішній конфігурації вже давно не було б. І Швейцарія не може служити Україні прикладом розв’язання мовної проблеми. Вікова традиція життя у Швейцарії полягає в тому, що її сусіди Німеччина, Франція та Італія погодилися з незапам’ятних часів мати між собою однаково і надзвичайно вигідну для них у стратегічному, господарському та культурному планах державу.
Запровадження другої державної мови в Україні навіть не буде нагадувати ірландського досвіду. Ірландці, стративши за англійського гноблення рідну мову, не згубили своєї волі до державної незалежності, а нас чекатиме ліквідація нашої державної відрубності від Росії, бо ненависть до нашої мови нічого спільного не має з філологією, це — ненависть до нашої держави.
До російської мови українці ставляться з пошаною. Вони знають і люблять її, вона була й буде їхньою великою зв’язковою зі світом, з російською культурою, але ті, хто хоче її зробити державною мовою в нас, жадають змінити нашу любов на ненависть, понищити життєво важливі, але ще не зміцнілі, як належить, добрі взаємини між двома слов’янськими народами.
Реальна внутрішня політика нової влади стосовно мови й культури подібна до «демократичної» вседозволеності, за якою ховались нові обрусителі України часів Кучми, що хотіли велике й глибоке русло української державності спрямувати на безкрайнє поле, де наймогутніша течія може обернутися в болото.
Переповнений надіями на кардинальні й швидкі зміни в духовному й матеріальному житті, наш народ пильно приглядається до своєї нової влади. Він примічає найменші недогляди й помилки в її роботі, жде й потрохи розчаровується. Втрачати довір’я до людей, які були твоїм ідеалом, — це найболісніше переживання. Можливо, з того болю ми можемо заголосно говорити. Але гірше було б, якби ми мовчали або тихцем обговорювали те, що болить.
А третє, що болить — це загальмовування процесу зміни влади. Адже зміна влади відбулася поки що тільки нагорі. І навіть не завжди вдало там, біля самого вершка. Нас не дивують, але насторожують неузгодженості в середині урядової команди. Та все ж ми віримо, що Президент не захищатиме брехунів біля себе і не вивищуватиме солодкомовних підлабузників. Все налагодиться, лиш треба працювати.
Нас не надихає критика Президента, що йде від деяких журналістів, які прагнуть «смаженого», чіпляються за його, зрештою, глибоко індивідуальні, прекрасні риси, які виявляють у ньому характер живої людини. Ти бач, ремонтує Маріїнський палац! Та хай ремонтує, не із бюджету кошти виловлює, а при тому відбудовує резиденції гетьманів, церкву Калнишевського, а це зовсім не значить, що йде до майбутнього спиною вперед. Ні, то значить, що Президент бере на себе відповідальність не лише за будущину, але й за минулі часи свого народу. Насправді все на світі є минувшиною і водночас майбутністю, сучасність — то миттєвий зв’язок між ними, що його справжній національний політик намагається не розірвати.
І все ж варто задуматися Президентові над тим, що найревнивіші служаки минулого режиму кинулися натовпами у пропрезидентську партію «Народний союз «Наша Україна». Чиновники взагалі — невмирущі істоти. Вони вміють інстинктивно призвичаюватися до нових обставин. Відбулося й відбувається далі проникнення в ряди нової влади причаєних, непомітних послугачів старих, подекуди ще комуністичних порядків, не кажучи вже про тих, які пройшли школу вислужництва в апараті кучмівських вельмож. Не лише в районах та областях, а й нагорі, серед найвищих служників юстиції безсоромно демонструють себе люди не тільки з чорним піднебінням, а й з чорною, брехливою совістю.
В урядовій команді Президента не видно деяких видатних політиків, його недавніх соратників, а там, де вони могли б показати своє вже перевірене професійне вміння в державному будівництві, працюють люди з іншими ідейними орієнтирами. Незле працюють, але вони вийшли з троянського соціалістичного коня, склали свої мечі під ноги Президенту. Та наближається час парламентських виборів, вони піднімуть свою зброю й почнуть боротися проти нього. Вони й тепер намагаються пояснити народові величезну користь для України від конституційної реформи, за якою повноваження Президента мають бути обмежені, а творцем виконавчої влади, а також контролером її діяльності має стати парламент.
Дуже добре. Але опитування соціологів показують, що наступна Верховна Рада за своїм ідеологічним складом буде подібною до теперішньої. Адже сили, які планували розкол України і в процесі президентських виборів домоглися немало в цьому злочинному ділі, — не зникли. Ті люди мобілізуються знову і прагнення реваншу написано на їхніх чолах. Україні поки що потрібний сильний Президент з нинішніми повноваженнями, і це повинні б збагнути саме соціалісти, які тільки з волі Ющенка дістали найважливіші міністерства для управління.
Вибори до парламенту 2006 р. залежатимуть од багатьох речей, серед яких найголовніша — єдність партій, які були вже в блоці «Наша Україна». Якщо в 90-ті роки керівники національно-патріотичних партій противились їхньому об’єднанню, то тепер рядові члени партій чинять опір цьому процесові. Вони вже мають свою історію, свої опрацьовані програми, вони прагнуть зберегти себе на майбутнє, відчуваючи, що перебування у блоці партій має перспективу, а самоліквідація — невизначеність, розгубленість, дезорганізованісь, у найкращому разі — вузька діяльність на досягнення найближчої мети, а вони хочуть працювати не тільки на Україну, яка вже є, а й на ту, яка буде.
На установчому з’їзді партії «Народний союз «Наша Україна» Віктор Андрійович твердо заявив, що його блок на виборах 2006 р. складатиметься тільки з трьох політичних сил: «Народного союзу «Наша Україна», БЮТ і Народної партії Литвина. Таким чином Українській народній партії та Народному Рухові України показано їхнє місце. Або саморозпуск, або йти на вибори окремо. Що ж, заатаковані партії виберуть самостійну дорогу. Але чи вигідно це Президентові? Адже між політичною силою, яка вчора була вороже настроєна до Ющенка і полюбила його аж тоді, як він став Президентом, і політичною силою, яка допомогла йому здобути перемогу, не буде злагоди. Відкидаючи вчорашніх друзів лише тому, що вони, будучи підпорядковані членам своїх партій, не виявляють бажання до самоліквідації тих партій, Президент не стає, як личить лідерові нації, над партіями, не піднімає над своїм політичним оточенням оливкової гілки миру, а, прийнявши одну сторону, мимоволі поглиблює незлагоду між обома сторонами. Звичайно, за біблійною мудрістю, хочеться пригорнути до грудей блудного сина. І це було б справедливо, якби йшлося про одну людину, яка ще вчора не давала тобі слова, заважала виступати з трибуни Верховної Ради, а нині покаялась і, аплодуючи, жде твоїх промов. Але ж тут йдеться про тисячі людей, значить, вже про ідею, котра їх згуртувала. Блудного сина слід пригорнути, але неможливо пригортати ідею, що штовхнула його на згубні манівці.
Не будемо ворожити, що станеться з партіями, які програють вибори 2006 р. Та справа в тому, що Президент утворює свою виграшну партію головним чином з пристосуванців та вчорашніх своїх противників. У нього нема бажання проаналізувати, чому рухівські партії не хочуть вливатися в «Народний союз «Наша Україна». Та при цьому не треба нікого лякати, що, програвши вибори, ви станете відпрацьованим атомним паливом, яке треба кудись поховати. Не станемо. Не думайте про наші похорони, бо забудете про своє життя. Йде час, коли доленосні рішення для народу вирішуватиме не потульний, слухняний парламент, а свободолюбний, нескорений Майдан. Доба безкровних революцій, коли повстають не гірші проти кращих, а кращі проти гірших політиків, почалась. Отож, новій владі треба зберегти новизну мислення і натиск дії, якими вона відзначалася на Майдані.
Найкращий знак визнаної і законної влади — це її праця без загадкових таємниць, без боязні критичних зауважень з боку громадськості. Колись ми говорили: який народ, така і влада, вкладаючи в цей вислів критичне ставлення до народу. Нещодавно ми побачили новий народ, енергійний, розвинений, європейський народ, який всьому світові показав, як можна організувати революцію, не вбивши нікого, не пограбувавши нікого, не розбивши жодної шибки у мільйонах вікон української столиці. Будемо сподіватися, що вислів «який народ, така і влада» набуватиме іншого, позитивного змісту.
Повертаючись до франкового рядка, яким починалися ці замітки, висловлюємо сподівання, що Президент зрозуміє нас, навіть якщо тут є якісь перебільшення, необ’єктивності, адже він сам колись написав: «Я не можу бути об’єктивним до України, бо я її занадто люблю!»
* Quo vadis, domine? (лат.) — Куди ведеш, Пане?
