Чимало аналітиків оцінили інвестиційний форум (так званий «міні-Давос»), який відбувся наприкінці минулого тижня у Києві, як провальний. Одні роблять закид організаторам, що Україні так і не вдалося привабити гігантів світового бізнесу. Ще комусь прийшлася не до вподоби незначна кількість підприємців із українського боку (насправді вони становили фактично половину учасників). Якщо до цього додати не найкраще тло проведеного «міні-Давосу» — критика як в Україні, так і за кордоном дій українського уряду, то форум справді важко назвати аж занадто вдалим. Утім, таку песимістичну думку поділяють далеко не всі фахівці. Відомий громадський діяч, доктор економічних наук Богдан ГАВРИЛИШИН, який також брав участь у «міні-Давосі», наголошує, що форум був покликаний виробити рекомендації новій владі, втілення яких і стане запорукою приходу інвестицій. Слід зауважити, що відомий економіст у різні часи працював консультантом для керівництва багатьох країн світу — Канади, Австралії, Аргентини, Чилі, Індії...
— Відомо, що нинішній інвестиційний круглий стіл — не перший захід, проведений Світовим економічним форумом у Києві. Чим відрізнялося нинішнє зібрання інвесторів?
— Спочатку хотів би трохи розповісти про створення самого Світового економічного форуму (СЕФ), який погодився організувати круглий стіл у Києві, оскільки я мав пряме відношення до створення Давоського форуму. Пригадую, Клаус Шваб, який нині є президентом СЕФ, написав ще у 1969 році до мене листа із проханням про працевлаштування. На той час я обіймав посаду директора Міжнародного інституту менеджменту в Женеві. Його зрештою взяли на роботу. Через рік по тому перед нами постало завдання — як відсвяткувати 25-ліття нашого інституту. Клаус Шваб запропонував замість того, щоб проводити велику вечерю, влаштувати конференцію. Так, перший відкритий симпозіум відбувся в січні 1971 року. Клаус Шваб побачив, наскільки успішним виявився захід (він привабив аж п’ятсот учасників). Після того й вирішив створити окрему фундацію.
Ви праві, перший інвестиційний форум, організований у Києві СЕФ, відбувся ще на початку 1990-х років. Але в ньому брали участь здебільшого українські бізнесмени. Сьогодні інтерес до України з боку зарубіжних інвесторів, безперечно, великий. Нинішній форум було організовано на досить високому рівні. До Москви, де відбудеться засідання СЕФ у жовтні, напевно, буде прикута більша увага. Але, приміром, на зібранні у Сингапурі взяло участь лише 150 учасників. Хоча, вочевидь, Сингапур не дуже й потребує цього. У київському форумі взяли участь 250 осіб.
— Якщо порівняти із першим Давоським форумом, в якому взяло участь 500 учасників, то помітний суттєвий кількісний спад...
— Треба врахувати, що в Києві немає відповідних приміщень, які є, наприклад, у Давосі. Але для того, щоб виробити якісь пропозиції, обговорити проблеми, не повинно бути багато людей. Важливо, аби було більше людей, які справді можуть щось вирішувати.
— Якщо з кількістю все гаразд, то як із якістю?
— Можливо, забагато було учасників із України. Хоча в цьому й полягав задум, щоб відбувався контакт між вітчизняними й зарубіжними бізнесменами. Часто це є початком рішень про вкладення коштів у економіку іншої держави. Треба врахувати, що останніми роками значно погіршилося ставлення багатьох пересічних людей до СЕФ — і в розвинутих, і в нерозвинутих країнах. У Бразилії, наприклад, влаштовують «анти-Давос», де збираються тисячі учасників. Тому це може впливати на рішення деяких політиків — чи афішувати свою участь у Давоському форумі?
Для мене позитив «міні-Давосу» полягає в тому, що все-таки на ньому були присутні не лише Президент і прем’єр-міністр, а й ключові міністри. Віктор Ющенко говорив дуже мудро й конкретно, не як політичний романтик. Сподобалося, що урядовці не говорили по-радянському, демонструючи лише успіхи, а щиро обговорювали можливості вирішення проблем. Це, напевно, додасть рішучості українській владі працювати. Чи спричинить цей форум швидкий приплив інвестицій? Швидкий, напевно, ні.
— Одразу після помаранчевої революції в Україні говорили про неминучий інвестиційний бум. Чому його не сталося?
— За кордоном існувала величезна ейфорія стосовно перспектив України — особливо економічних. Бум не стався, тому що наша нова влада передовсім мусила погасити деякі «вогні», які дісталися у спадок від попередників. Нова влада не змогла зробити достатньо тих важливих кроків, які б стимулювали притік інвестицій. Йдеться, зокрема, про прийняття законів, які б створили по- справжньому привабливий інвестиційний клімат. «Міні-Давос» за своїм змістом можна поділити на дві частини. Перша — критика тієї ситуації, яка залишається в Україні. Друга — поради: що мав би робити уряд для приваблення капіталу.
— Чому, на ваш погляд, влада не схвалила необхідних законів?
— Перша причина — брак часу. Друга — не всі люди у владі є ідеологічно гомогенними: існують відмінності в думках урядовців, у підходах до вирішення тієї чи іншої проблеми. Третя — досить багато людей було змінено в державному апараті. Аж занадто багато. До того ж, треба врахувати, що Верховна Рада не є підконтрольною Президентові чи уряду, а саме на цей орган влади покладена відповідальність за схвалення законів. Хоча основна причина полягає в тому, що було замало часу і були завеликі сподівання. До певної міри ці сподівання були не зовсім реалістичними. Ви, напевно, помітили, що іноземна преса полюбляє писати про погані, а не про добрі речі. На певний час — під час помаранчевої революції — закордонні журналісти змінили своє ставлення до України у бік більш позитивного. Однак зараз увага прикута здебільшого до негативу. Для прикладу — «Файненшл Таймс»: як тільки має відбутися певна особлива для України подія, то на сторінках газети того ж дня з’являється публікація з негативною тональністю. Може навіть скластися враження, що то відбувається на замовлення.
Якими були поради під час «міні-Давосу»? Усі вони зводилися до одного: інвестори потребують передбачуваності, аби не змінювалися правила гри у країні. Передбачуваність — це політична та економічна стабільність, це прозора судова система. Не можна не згадати й про таку проблему, як корупція, яка є свого роду додатковим податком. Під час «міні-Давосу» згадували про деякі зрушення в цьому контексті — приміром, боротьба з корупціонерами на митницях. Проте такі рішення потрібно поширювати й на інші сфери. Якщо влада дослухається до цих порад, то, поза сумнівом, інвестиційний бум станеться. Але я наголосив би при цьому на одному слові — ЯКЩО!..
Інвесторів турбують розмови про так звану реприватизацію. Хоча слід зауважити, що іноземних бізнесменів не дуже турбує доля кількох олігархів, які отримали «великі подарунки» у не зовсім легальний спосіб. Їх більше турбує забезпечення права власності. Бізнесмени ніби й говорять про демократію, але для іноземних інвесторів це не є першою передумовою для приходу інвестицій. Найкращий приклад — Китай, у якому понад $600 млрд. іноземних інвестицій. Не можна сказати, що в Китаї панує демократія, але в цій країні існують передбачувані правила гри.
— Чи не вважаєте ви, що передвиборна кампанія стане на заваді створенню ефективного інвестиційного клімату? Особливо якщо звернути увагу на вже згадувану вами ідеологічну несумісність членів уряду...
— Так. Певні проблеми, можливо, виникнуть. Однак я думаю, що Юлія Тимошенко й Віктор Ющенко співпрацюватимуть на цих виборах, а не опонуватимуть одне одному. Лише Олександр Мороз йтиме, схоже, окремо...
— Гадаєте, між прем’єром і Президентом існує повне взаєморозуміння?
— Стиль їхньої роботи справді відрізняється. Дещо відмінним є і їхнє бачення економічного розвитку. Віктор Ющенко є справжнім економічним лібералом. Це не означає, що Юлія Тимошенко не вірить у ефективність вільного ринку, але в її характері є трохи того інстинкту, який змушує діяти одразу ж. Це пояснює, зокрема, і нещодавнє державне регулювання цін. Тому я думаю, що останні інтервенції уряду не стільки віддзеркалюють економічну ідеологію прем’єра, скільки інший стиль управління.
— Ви працювали позаштатним радником Ющенка- прем’єра. Помітили якісь зміни в його стилі роботи?
— Помаранчева революція дещо змінила. У Віктора Ющенка до того часу не було якоїсь спраги до влади. Це риса не його характеру. Він справжній патріот, він розуміється на економічних питаннях, але в нього не було сильного бажання стати Президентом. Труднощі Віктора Ющенка, якщо були, то полягали в тому, що діапазон його інтересів дуже широкий. Він розуміє, що багато невирішених питань існує не лише в політиці чи економіці, а i культурі, соціальній сфері. Тому йому трохи важче зберегти ясні пріоритети. Приміром, зараз було дуже важливо, аби відбувся інвестиційний бум. Це означало, що він мав приділяти значний час якраз вирішенню тих питань, які б мали привести до швидкого приходу інвестицій. Віктор Ющенко не є надто точним, тобто не дотримується чітко графіка. Це було не дуже добре часом і для уряду. Це не дуже добре й тепер, коли доводиться чекати запрошеним. Частково це відбувалося ще у часи його прем’єрства.
— Ви маєте на увазі запізнення?
— Так. Хоч, звісно, я розумію, що запізнення не є проявом непошани до когось. Проте як команда прем’єр Віктор Ющенко і його заступник Юлія Тимошенко працювали добре.
— Як так сталося, що зараз при Президентові, який, за вашими словами, є економічним лібералом, прем’єр-міністр уживає, як багато хто вважає, відверто соціалістичних заходiв? Приміром, згадуване регулювання цін...
— Я би не назвав їх соціалістичними. Все-таки Юлія Тимошенко вірить у приватну власність, в ринкову систему. Інтервенції не закорінені в її економічній ідеології, йдеться більше про вияв вольового характеру. Я би не називав це соціалізмом.
— Тоді чим? Чи приваблюють такі кроки інвестора?
— Звісно, деякі застереження існують. Але, з другого боку, її думки є чіткими, а логіка зрозумілою. Хоча під час «міні-Давосу» це питання не було головним пунктом дискусії.
— Нещодавно довелося спілкуватися з одним європейським дипломатом, який обурювався тим, що багато українських і закордонних експертів, журналістів проявляють у своїх думках надмірний песимізм. Чим, на вашу думку, є нинішня критика дій уряду — проявом песимізму чи все-таки реалізму?
— Це питання золотої середини. Розповім про власні відчуття. Чому я, наприклад, не постійно живу в Україні? Хоча моє серце тут залишається, і 95% мого часу і зусиль, хоч би де я був, пов’язані з Україною. Але як тільки я побуду кілька тижнів в Україні, уся критика набирає надмірної питомої ваги. Мій оптимізм і ентузіазм дещо зменшуються. За кордоном я не читаю, скажімо, української преси, не дивлюся телебачення... Я дивлюся на Україну здалеку й можу бачити її далекі перспективи, майбутнє. Я бачу, так би мовити, ліс, а не лише поодинокі дерева. Але цим «грішить» не лише українська преса, а й західна. Може, навіть більше. Проте «формувачами» песимізму є не стільки журналісти, скільки експерти. Йдеться про тих, до кого влада не дуже дослухається. Це сталося в драматичний спосіб із одним західним експертом — Андерсом Ослундом, який кілька місяців тому називав Україну ледве не прикладом для наслідування усім світом, а зараз у нього діаметрально протилежна думка. Чому? Можливо, він гадав, що одразу стане головним радником. Цього не сталося. Проте це не дозволяє солідному економісту писати, що інфляція в Україні цього року становитиме 100%. Хоча є й «домашні» політологи, які для того, аби їх почули, вдаються до гострої критики.
— На початку розмови ви вказали, що влада мала замало часу для реалізації багатьох важливих планів. Проте владу одразу ж після революції попереджали, що потрібно діяти дуже оперативно, оскільки можна змарнувати можливості. Ще є шанси надолужити прогаяне? І що для цього слід робити?
— Трохи часу було згаяно. Потрібно було працювати дуже швидко й на дуже широкому фронті. Ви пригадуєте, як швидко приймалися кадрові рішення — зокрема, з призначення 25 ти губернаторів. Наперед влада не могла підготувати цих людей. Результат помаранчевої революції не був таким ясним майже до останнього дня.
— Але ж хочеться вірити, що Віктор Ющенко готувався до президентської роботи, а не до революції...
— Він готувався до цієї роботи. Але багато залежало від того, що станеться на виборах. Я навів лише один приклад. Крім того, є деякі люди в оточенні Президента, які, може, не зовсім адекватні, з певними своїми інтересами. Вони, можливо, пропонували якісь речі, які виявилися не найкращими. Часу було трохи згаяно. Але я розумію причини. Якби я був на його місці, то чи зробив би краще? І тут я не впевнений. Якби був упевненим, то був би дуже критичним. Можливо, щоправда, я не поставив би біля себе деяких людей, які є в його оточенні...
— Звідки така недовіра до президентського оточення? Чи правда, що до Віктора Ющенка надходить інформація ще більш дозовано, аніж вона надходила до Леоніда Кучми, саме через те, що до нього мають доступ лише обрані постаті?
— Напевно, в цьому є трохи правди. Я би не став порівнювати, утім, із Леонідом Кучмою. Був час, коли я розмовляв із Леонідом Кучмою, робив надзвичайно критичні зауваження. Особливо перед виборами 1999 року. Я йому говорив: Леоніде Даниловичу, вам треба вичистити передовсім свої власні «стайні». Хоч це не означає, що мої слова мали вплив на президентські дії. Але своєрідне фільтрування, напевно, існує відносно того, кого допускати, а кого не допускати до Президента. І це не є добре. У оточенні, звісно, є й дуже порядні люди, є молоді й сучасні люди, які дуже якісно виконують свою роботу. Можливо, вони не мають поки що питомої ваги в середовищі...
— Чи не настав час порадити й Віктору Ющенку трохи почистити власні «стайні»?
— Аж таких гострих слів стосовно нього я би не вживав, бо там ще не так «смердить». Водночас — так, деяких людей варто було б звільнити. Якби Президент мене послухав... Я його поважаю, і він мене поважає, хоч тепер ми не маємо значних контактів.
