Сьогодні інтерес до найдавнішої історії України без перебільшення — всезагальний. І цілком природно, що кожна людина, не байдужа до минулого свого народу, хоче знати відповідь на хвилюючі питання: хто ми, звідки, ким були наші далекі пращури? Особливо це стосується становлення археологічних культур і їхньої етнічної належності. Згадаймо, наприклад, що було сказано про генезис людності трипільської культури (IV—III тис. років до н. е.): семіти, хато-хурити, фракійці, арії, навіть шумери і, звичайно ж, — праукраїнці. Але, як відомо, чим більше визначень одного і того ж, тим менше визначеності. Навіть серед славного та просвітленого племені інтелігентів є окремі його представники, які рішуче готові братись за будь-які проблеми й вирішувати їх, як кажуть, «блискавично»! Позиція — безпомилкова, як у біблійних пророків. Ви не знаєте, хто такі трипільці? Та це ж наші славні пращури! Докази? А ніяких. Суцільні заклинання, запевнення й тому подібна риторика. Так нам хочеться, а значить, так воно й є. У зв’язку з цим пригадується неймовірний ажіотаж у 1972— 1973 роках навколо роману Івана Білика «Меч Арея», в якому праукраїнці виступають під іменем гунів, а їхній ватажок Аттіла... Ви досі не знаєте, хто такий Аттіла? Та це ж наш київський князь Гатило (від слова «гатити» — бити). Найбільше мене тоді здивувала реакція багатьох читачів на неординарний зміст роману-гіпотези. Їм чомусь (важко пояснити й досі) захотілось, щоб пращури українців були гунами. Ви тільки подумайте, яка честь! То що ж зачарувало читача в романі Білика? Сила — найперше! А дика сила — це тобі не якісь там «дикі танці» сьогодення. А ось свіженьке. Станіслав Губерначук у своїй книзі «Як гул століть» (К., 2000. — С. 30) цілком серйозно (на наш погляд — курйозно) стверджує, що «гуни були праукраїнською діаспорою, яка повернулася боронити свою предковічну землю» (с. 30). Повернулися, виявляється, з-під Великої Китайської стіни. Чого ж тоді гуни покинула рідну батьківщину і «покотилися» аж до Китаю? Видно, не так уже й любили землю «свою».
Ще в 1996 році в газеті «Волинь» (від 22 жовтня) я спробував охолодити гарячкову екзальтацію тої частини нашої радикально налаштованої інтелігенції, яка була захоплена ще однією проблемою: арії на Україні, українці — нащадки аріїв. Замість наукового підходу культивується й досі суто ідеологічний підхід (в минулому було те, що нам треба сьогодні): праукраїнці — шумери, трипільці, арії, хай навіть гуни... Тільки не слов’яни. Виходить, що сьогодні декому цього славного імені замало. Вже й незручно й ніяково (ніби й непатріотично) нагадувати, що українці — слов’яни. А колись було (ще й не так давно): українці — нащадки скіфів. Було і погуло та й затихло. І докотилося, як бачите, до гунів. А що далі?
В Україні продовжується пошук «славетних предків». Про це свідчить безперервний потік публікацій про арійську генезу українців, як і їхню шумерську чи трипільську генетичну основу. Найбільший резонанс у громадськості викликали «Прародина ариев» (К., 1995) Юрія Шилова і «Шлях аріїв» (К., 2001) Юрія Канигіна та інші їхні публікації, які дістали вельми неоднозначну оцінку в наукових колах. До них треба віднести і згадану книгу Станіслава Губерначука. Треба зразу ж сказати, що концептуальні побудови цих авторів варто розглядати як гіпотези, а вони мають право на існування, якщо є факти, які їх підтверджують. Можна навести багато прикладів, коли гіпотеза, яка ще вчора здавалась «безумною», сьогодні ставала повноцінною теорією. Але гіпотеза, хоч би чия вона була, не є «священною коровою», святість і недоторканість якої треба, не задумуючись, негайно визнати. На наш погляд, позиції цих авторів об’єднує їхня крайня заідеологізованість, бурхлива «злоба дня», трактування минулого «в дусі» ідеологічних устремлінь сьогодення, якийсь безоглядний етноцентризм. Ми вже не кажемо про різного роду аматорсько-патріотичні писання тих авторів, у яких слов’янська належність українців чомусь не викликає цікавості, поваги й гордості. Це дуже дивний патріотизм, який часом не відає, що творить і говорить. Тому заслуговує на увагу й виважене осмислення досить різка, але справедлива думка Леоніда Залізняка: «Оцінювати ж концепції походження українців чи будь-якого іншого народу мірилами патріотизму або романтичних сентиментів — безглузда і контрпродуктивна справа». Так, Станіслав Губерначук заради утвердження ідеї (а не наукової концепції!) трипільської генетичної основи праукраїнців відкидає загальновизнані у світовому науковому співтоваристві концепції реального існування індоєвропейської та праслов’янської спільностей, спорідненості індоєвропейських мов.
Але, порівнюючи українську мову і санскрит, мову аріїв, автор, заперечуючи свою ж побудову, наводить приклади не тільки спільності лексики цих мов і її звукового оформлення, а й значної подібності словотворчих формантів (префіксів і суфіксів) у цих мовах, що якраз і вказує на їхню древню та глибинну спорідненість, а не просто лексичні запозичення. Видатні лінгвісти Тамаз Гамкрелідзе і В’ячеслав Іванов відносять праслов’ян і аріїв до спільного мовного ареалу. Так що спорідненість цих древніх етносів має свою об’єктивну основу. На початку III тис. до н. е. почався процес розселення етносів цього ареалу. З часу міграції індоаріїв з території спільної прабатьківщини на схід (через Казахстан, Середню Азію на північ Індії) їхня мова була вже ізольована від мови їхніх сусідів праслов’ян. Зрозуміло, що з часом мови праслов’ян і аріїв змінювались, бо кожна з них розвивалась за своїми внутрішніми законами й вони все більше «розходились», втрачаючи деякі риси спільності. А скільки було втрачено в довгій дорозі від Північного Причорномор’я до Індії під час повільної міграції аріїв з їхніми стадами (як кажуть, «попасом»), яка тривала сотні років, якщо не цілу тисячу! І все ж спорідненість мов була настільки значна, що мовних реалій цієї спорідненості при всіх втратах збереглось досить багато. Тому повного «очуження» мов не могло відбуватись. Спільність виявилась такою великою, що й «загублене» на дорогах міграції не зруйнувало генетичної основи мовної спорідненості. Ця близькість, безсумнівно, ще в більшій мірі (якісно й кількісно) витворювалась на спільній прабатьківщині сусідніх етносів — праслов’ян і аріїв. У санскриті, мові аріїв, десятки (!) слів, які майже буквально повторюють добре нам відомі слова.
За браком місця приводимо лише деякі вражаючі й надзвичайно переконливі приклади: бхага — бог; набхаса — небеса; прастра — простір; отіман — ватажок, отаман; майдан — так і буде майдан; агні — вогонь; ватар — вітер; двар — двері; дара — діра; прія — приємний; свара — сварка; яма — смерть, яма; араті — орати; прахлад — прохолодний; мід, мадху — мед; ход — ходити; грама — громада; віш — поселення, село (пор. рос. «весь» і білор. «всьоска»); трина — трава (пор. рос. «трин-трава»); юша — юшка; піва — вода, пиття, питво; кравіс — кров; криш — кришити; кута — куток, кут. Всякий корінь арії називали «крін», то згадаймо наш «хрін», бо на городі він всім кореням корінь.
Особливо вражають своєю схожістю терміни родинної спорідненості: праматрі — праматір; матрі — матір; тата — тато; паті — батько, батя (пор. лат. «патер»); праджада — прадід; суну — син; бхратар — брат; свака — свояк; сва — свій і т. д. Ці фундаментальні, життєво основоположні поняття не запозичуються, вони існують у тій чи іншій формі як корінні засоби вираження родинних стосунків. Ці стосунки — первинна праклітина, що забезпечує існування і відтворення етносу, визначає його самоідентифікацію і духовну єдність. Вельми показово й те, що в ранніх (ведичних) аріїв батько богів і творець всього сущого мав ім’я «Праджапаті» (пор. «праджада» — прадід і «паті» — батько). На наш погляд, смислова і звукова спорідненість санскритської і слов’янської лексики якраз промовисто свідчать про генетичну спорідненість етносів — праслов’ян та індоіранців на їхній спільній прабатьківщині. Серед вирішальних рушійних сил етногенезу, становлення й розвитку того чи іншого древнього племені дослідники виділяють консолідуючу роль мови. Так, на думку відомого етнолога Валерія Алексєєва, «кожна мова з самого початку свого утворення може розглядатися як етнотворчий фактор».
На нашу думку, мовні сходження санскриту і слов’янських мов підтверджують концепцію відомого українського вченого Дмитра Телегіна, згідно з якою археологічним еквівалентом праслов’ян та індоіранців є, відповідно, дніпро-донецька неолітична культура (пізній етап) і середньостогівська культура епохи міді. У IV—III тис. до н. е. ці сусідні археологічні культури існували одночасно. За результатами дослідження Ірини Потєхіної, людність цих суміжних у просторі й часі культур належала до одного і того ж антропологічного типу (масивні північні європеоїди). Це ще одне і вельми грунтовне підтвердження генетичної спорідненості праслов’ян та індоіранців. Отже, саме на основі наукових даних, а не ідеологічно безвідповідальних тверджень етнічна спорідненість праслов’ян і аріїв та їхніх мов пояснюється достатньо обгрунтовано й переконливо.
Є й інший варіант вирішення проблеми співвідношення праслов’ян та індоіранців. Леонід Залізняк вважає, що середньостогівська культура, а також і майбутні, пізніші, «на сході виростають з дніпро-донецької культури». Це «виростання», мабуть, не слід розуміти так, що праслов’яни (людність дніпро-донецької культури) «породили» аріїв — середньостогівців. На наш погляд, більш коректно вести мову про дніпро-донецьку етнокультурну спільність, в яку, на ранньому етапі свого становлення, входили і предки пізніших індоіранців. Це й підтверджують мовні сходження у мовах обох етносів. Треба підкреслити й те, що санскрит найближчий до східнослов’янських мов. Відомий індолог Наталія Гусєва наголошує: «Збережені донині елементи мови, пронесені крізь сотні й тисячі років, — ось одне з найбільш надійних джерел простежування етнічної історії». Точніше, здається, не скажеш. Саме в цьому аспекті можна прийняти тезу Сергія Кончі про те, що «поняття «індоєвропейці» було й поки що лишається суто мовним».
І наостанок, наша гіпотеза, котру, можливо, доречно розглядати як певне підтвердження глибини зв’язків праслов’ян і аріїв. Розкриваючи внутрішній (а тому й прихований) зміст одного слова, ми хочемо показати, що в ньому, як у краплі роси сонце, відображається певний аспект історичних стосунків праслов’ян та індоіранців. Йдеться про ранньоарійський міф, де основою сюжету є сколочування океану старшими й молодшими богами. Старші боги володіли секретом оживлення мертвих бійців, тому їх воїнство було непереможним. А молодші боги занурились у гіркі роздуми про свої недуги та старість. Треба було негайно вирішити проблему безсмертя й вічної молодості, інакше старі боги остаточно переможуть їх. За порадою мудрого Вишну (Вишній, Всевишній) молодші боги укладають мир зі старшими богами, щоб разом сколотити океан і, таким чином, добути амріту («не-мертву»), тобто «живу воду», напій безсмертя. Побічним, небажаним і, видно, непередбачуваним результатом діяння богів стало те, що раптом, як повідомляє міф, «вийшла із вод молочного океану сліпучо прекрасна Сура, богиня вина і хмелю. Боги (молодші) прийняли її, а сини Діті й Дану (матері старших богів) відринули її; тому розповідають, що вони називаються з тих пір асурами, а боги (молодші) — сурами» (Мифы Древней Индии. М., 1975. — С. 32). Сура у ранноарійську епоху — міцний хмільний напій, який, на відміну від благородного напою соми, не мав священного статусу, не кажучи вже про божественну міфічну амріту.
Видається, що цей міф — відображення релігійної боротьби в ранньому арійському суспільстві. Арії ділились на тих, що поклонялись старшим богам, асурам, тобто «несурам», і тих, хто став шанувальником нових молодших богів — сурів. Мабуть, реліктом, далеким відлунням цих вірувань є те, що на Волині і Рівненщині називають словом «сура» недобру людину, сп’янілу, знахабнілу від зла. «Сурою» називають переважно жінку, але можуть назвати цим іменем і підлого та ненавидного чоловіка. Праслов’яни, мабуть, були на боці тих аріїв, котрі поклонялись асурам (старшим богам), які не сприйняли Суру-богиню й суру — хмільний напій, відраду пияків у древню епоху. Грецькі джерела повідомляють, що скіфи — прямі нащадки аріїв, вельми зловживали хмільними напоями, що було причиною багатьох побоїщ між «своїми». Бувало навіть і так, що «в угаре пьяной удали» скіфи ділились на два загони і, підвладні «сурі», рубали один одного мечами до смерті. Це неодноразово спостерігали грецькі колоністи. Тому слово «сура» і стало з давніх часів у праслов’ян означати крайній вираз негативу в поведінці знавіснілої людини, яка в нестямі зла могла завдати непоправного лиха ближньому, накоїти чого завгодно.
Для з’ясування сутності етногенетичних процесів у далекому минулому вельми інформативними є назви озер, рік, урочищ, а також етноніми — назви племен (племінних об’єднань): дуліби, тиверці, сіверяни і т. д. Ці назви — ще й досі таємничі релікти (рідкісні залишки) мов древніх етносів, які жили на праслов’янських територіях. У цьому плані заслуговує на увагу концепція локалізації індоаріїв відомим індологом Степаном Наливайком. На його думку, індоарії як багатоплемінний етнос склались в V—III тис. до н. е. в ареалах Південного Бугу і Подніпров’я, зокрема й на Поліссі. Як відомо, в «Рігведі» — найдавнішій пам’ятці індоаріїв — названо п’ять «ведійських» племен (яду, турвашу, друх’ю, ану й пуру). Дослідник вважає, що плем’я яду (ядави) було споріднене з предками пізніших ятвягів, про яких ідеться у давньоруських літописах. Він першим звернув увагу на той гідний подиву факт, що потрійна назва індоарійського племені (ядави/сатвати/данави) відповідає такій же потрійній назві племені балтійського (ятвяги) судовити (дайнови). Ця відповідність надто точна та вражаюча, щоб бути випадковою (журнал «Волинь». — 1997. — №3. — С. 16).
З племені ядавів походить Кришна, який виступає у трьох іпостасях — бог, мудрий цар-воїн і божественний пастух. З племені ядавів веде свій родовід також і могутній воїтель Шині, онук якого правив бойовою колісницею Кришни. Степан Наливайко стверджує, що «сліди Кришни та його племені виразно простежуються на Волині». Це твердження може видатися цілком фантастичним допущенням дослідника, який спирається лише на міфи для обгрунтування неймовірного й неможливого. Але не поспішаймо з негативними висновками... Згадаймо археолога Генріха Шлімана, який, довірившись божественній правді міфу, відкрив людству місцезнаходження міфічної Трої, розкопав її, і таким чином відтоді вона стала вже історичною реальністю.
Отже, Волинь, ядави/ятвяги, Кришна, воїтель Шині... І тут фантастичне й неймовірне, але вже в реальних обрисах, само йде до нас. У Любешівському районі Волинської області в басейні ріки Стохід (Струміна) є озеро з тривожною і вже знайомою назвою — Шині. Мало того, у сусідньому Камінь-Каширському районі є ще одне і ще більше озеро з такою ж назвою — Шині. Воно третє за величиною у цьому озерному краї після озер Сірче та Ольбле. До цього факту (а це — не тільки вперта, але й реальна річ) можна ставитись по-різному.
Можливо, це випадковий збіг імені з міфу та назв двох озер? Нагадаємо, що гідроніми (назви рік і озер) зберігають залишки мов древніх племен, які проживали на землях Полісся. Кожна з цих назв — ніби віконце, прочинене у глибину тисячоліть. Це ще одна щаслива можливість побачити приховане й таємниче...
На наш погляд, повторення назви Шині може свідчити лише про надзвичайну важливість цього імені для тих, хто дав обом озерам таку назву. І слава Богу, що все це не загубилось у плині часу.
Полісся, захищене своїми лісами й болотами, зберегло багато чого із своєї первісної древності, серед іншого й етнічної. Наш заповідний край — це також свого роду ще й досі не розгадана Троя. А щодо локалізації індоаріїв на Поліссі, то міф і сувора наука дивним чином співпадають. Так, відомий археолог Григорій Охріменко наголошує, що в XVII ст. до н. е. «на значних територіях України, зокрема на півдні Рівненщини, домінуючим стає населення багатоваликової кераміки... Генетичну лінію розвитку, пов’язану з населенням багатоваликової кераміки, Валентин Даниленко назвав протоіндоіранською» (Охріменко Т. В. Населення Волині в праісторичні часи. — Луцьк, 2004. — с. 118). Встановлено, що людність цієї археологічної культури стала етнічним складником праслов’янства. Український вчений Станіслав Братченко стверджує: «Дальша доля пам’яток з багатоваликовою керамікою визначається помітною спадкоємністю, що спостерігається в культурах пізньої бронзи — тшинецькій, комарівській та поселеннях сабатнівського типу. У формуванні їх дослідники вбачають і участь племен, яким належить багатоваликова кераміка» (Археологія Української РСР. — К., 1971, с. 343). Більшість археологів і лінгвістів вважають, що східнотшинецька культура (XVI—ХI ст. до н. е.) є етнічним ядром найдавнішої слов’янської спільності. У її складі виділяють чотири локальні варіанти: прип’ятський, рівненський, київський. сосницький. Отже, як бачимо, присутність індоіранців на Поліссі — історична реальність...
Минуле — свого роду озерна глибінь, на дні якої завжди бачиш неясні обриси невідомого: уламок старезного дерева, древній човен чи камінь з таємничими письменами, котрі обов’язково прочитаємо...
Ми будемо вірити в це й чекати. Так воно й буде.
