«Шекспір і нема йому кінця...» Ці слова, сказані Гете про великого драматурга всіх часів, за два століття анітрохи не втратили своєї актуальності. Твори безсмертного англійця наділені однією прекрасною, якщо не сказати таємничою, властивістю: минають віки, а те знання про Людину, ті найтонші відтінки людських почуттів, які ми (в результаті нелегкої праці розуму і серця!) засвоюємо з п’єс Шекспіра, не лише не стають архаїчними, але, навпаки, дедалі більше потрібні людям. Абсолютно мав рацію відомий шекспірознавець, професор Анікст, коли стверджував: чим більш зрілим стає людство у духовному плані, тим частіше воно звертається і звертатиметься до п’єс Шекспіра. І духовний всесвіт творця «Гамлета» та «Отелло» не має меж: образи, створені ним, однаково вражають німця і японця, італійця і українця, американця і шведа.
Але є у Шекспіра один твір, написаний та зіграний на сцені лондонського театру «Глобус» майже рівно 400 років тому, мабуть, не пізніше осені і не раніше квітня 1605 р. (це, досить приблизне, датування визначене літературознавцями, виходячи зі згадки у п’єсі про сонячні та місячні затемнення, що справді сталися у 1605 році, а, з іншого боку, відомо, що у жовтні 1605 р. прем’єра п’єси вже відбулася), який по праву вважається «найтрагічнішим» з усіх трагедій генія. Навіть драма та загибель таких героїв як Гамлет або Ромео меркнуть порівняно з тією «безоднею горя», в яку поринає король Лір та його близькі. Але важливо й інше: шедевр Шекспіра (ми не беремо зараз сюжет трагедії, він досить широко відомий, але, на жаль, на «школярському» рівні) дає невичерпну поживу для роздумів про природу та філософію влади, про справжню людяність, про зраду та розплату за неї. Ось чому розмова про «Короля Ліра» — аж ніяк не данина ювілею, а, швидше, спроба вступити в діалог з генієм, який дивовижно точно бачив на віки вперед — важко позбутися враження, що йому були відомі й трагедії нашої епохи.
Складно, звичайно ж, виділити головний мотив шекспірівської трагедії. І все-таки це, мабуть, п’єса про долю людини та людяність у світі егоїзму та зла. Той же факт, що у фокусі уваги автора знаходиться не лише «людина в цілому», а доля правителя, абсолютного монарха, «короля від голови до ніг» — лише сприяє незрівнянній глибині аналізу філософії влади, аналізу вічних проблем взаємовідносин влади та народу, здійсненого 40-річним Шекспіром з висоти свого життєвого досвіду, громадянської та людської зрілості, вистражданого гуманізму.
Навіть найвеличніші витвори мистецтва, по суті, розповідають нам про не такі вже незбагненні, доступні розумінню кожної людини, в кому не померли розум, душа і совість, етичні істини: зло зрештою ніколи не залишиться без відплати, страшним бумерангом повертається до будь-кого, хто творить його (чи то король, граф, президент, міністр, селянин чи жебрак); хто не шанує свого батька і матір — навряд чи знатиме щасливу старість; найстрашніша брехня — брехня самому собі. Список такої мудрості, звичайно, можна продовжити, але навряд чи він буде надто довгим. Така ж і трагедія «Король Лір». Перед нами — доля 80-річного старого монарха, впевненого в тому, що велич і право самому визначити, що етично, а що ні, дані йому від народження — бо він король. І отже, нічого не боячись, може розділити своє королівство між трьома доньками (а критерієм того, кому з них дістанеться більша частина, стало... красномовство похвали, ступінь славослів’я правителю!). Чи варто дивуватися, що саме ті дві доньки, які лестили старому Ліру, тут же й зрадили його, отримавши владу — одвічний урок для всіх політиків на всі часи... Хто служить вам лише для зиску Та заглядає в вашу миску — Під дощик той майно складе, А в бурю геть од вас піде.
Це говорить Блазень, один із найцікавіших героїв шекспірівської трагедії, до вуст якого автор десятки разів вкладає перлини вікової народної мудрості (і нині ця думка звучить стосовно до української політичної практики останніх років більш ніж актуально: достатньо пригадати колізії політичної кар’єри перших трьох президентів України та їхнього оточення!). Справді, «біда тому, хто кається запізно» — і трагедія Ліра саме в тому, що він надто пізно зрозумів, що, будучи королем, не зумів повною мірою бути ще й Людиною. А що таке, по суті, людина? «Неприкрашена людина — це ж і є така от злиденна, гола, двонога істота... Тут нас троє підроблених, ти —справжня людина». Такі слова промовляє Лір, вигнаний і розорений двома старшими доньками, який «боровся» в самоті зі страшною бурею в голому степу і змушений ховатися від негоди в хатині убогого і божевільного Бідного Тома (а насправді це — не убогий Том, а Едгар, законний син герцога Глостера, якого обмовив і зрадив його зведений брат Едмунд, позашлюбний син того самого Глостера). І от, вказуючи на цього голого убогого, старий Лір, який пережив на собі, що значить лишитися буквально всього: влади, даху, доньок, у любов яких він так вірив, промовляє ці слова. Залишаючи за дужками міркування про «підробленість» людей (зовсім у дусі новітньої філософії ХХ століття!), зазначимо лише, що й тут відкривається (пізно!) для Ліра істина добра та співчуття.
Вчитуючись у трагедію, розумієш: в атмосфері лютої злоби, безмірної жорстокості (другу і «гордому слузі» Ліра Глостеру виривають обидва ока за одну лише спробу заступитися за опального короля!) лише співчуття, уособленням якого виступає менша, відкинена і вигнана донька короля Корделія, здатне розвіяти темряву. А інакше символом життя у такій атмосфері можуть бути слова Блазня: «Свічка погасла, доводиться нам сидіти поночі». Ми відчуваємо, що старому королю зовсім не легше від того, що він чітко усвідомлює: жорстокість доньок вихована самим же Ліром, закоханим лише у свою владу. І страшне, відштовхуюче враження справляють ці «блискучі змії біля трону», які для влади та кар’єри готові на будь-який злочин. Особливо колоритний образ Едмунда, позашлюбного сина герцога Глостера. Проклинаючи свою долю, яка зробила його «безправним за фактом народження», цей талановитий, честолюбний і абсолютно безпринципний юнак готовий на будь-який злочин, тільки б досягти слави, влади та грошей. Саме він видає на тортури та муки рідного батька («Він пожив — моя черга!»). Характер досить актуальний і для наших днів... До речі, Едмунд любить говорити про «громадянський обов’язок»!.
«Час настав, що скрізь безумці водять невидющих». Ці слова осліпленого Глостера точно визначають суть епохи. І хоча, за легендою, викладеною у «Хроніках» Голіншеда, якими користувався Шекспір при написанні п’єси, час дії трагедії сходить ще до ІХ століття до нашої ери(!), їдка політична сатира, гіркий сміх крізь сльози — жодною мірою не втратили своєї актуальності. Ось вигнаний, убогий, часом впадаючи в безумство від горя, Лір (у його словах є «й нісенітниця і сенс — усе разом») зустрічає осліпленого, зрадженого сином Глостера і саркастично радить йому:
Ти, скляні купивши очі,
Вдавай, як ті політики безчесні,
Що бачиш ти, чого не можеш бачить.
Сказано неначе сьогодні і зараз, чи не правда? І приклади таких влучних афоризмів, які б’ють «у десятку», можна множити і множити.
То що ж робити людям у вік, коли люди «виродилися» і «повстають на тих, хто їх народив»? Відповідь Шекспіра (одна з можливих відповідей!):
Хто ногою заміняє
Те, чим серце бути має,
Не побачить тихих снів,
Плачучи від мозолів.
Шекспір, як і всякий геній, не дає готових відповідей, зате він ставить головні, можливо, єдино важливі у житті питання. Важливі особисто для кожного з нас. Тим він і великий.
