27 травня у Національній Спілці письменників України у Києві відбулася церемонія нагородження цьогорічних лауреатів премії імені Дмитра Нитченка. Приємно, що серед них — головний редактор «Дня» Лариса Івшина. А також — віце-президент Києво-Могилянської академії і постійний автор нашої газети Володимир Панченко, президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін, голова Волинської обласної організації Національної Спілки письменників України Василь Гей, головний редактор газети «Кримська світлиця» Віктор Качула, ректор Острозької академії Ігор Пасічник, заступник головного редактора редакції літератури Національної радіокомпанії України Софія Тютюн, завідувач відділом поезії і критики журналу «Вітчизна» Світлана Йовенко, професор Національного університету ім. Т. Шевченка Анатолій Погрібний, завідувач відділом Інституту археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАНУ Надія Миронець та інші.
Премія заснована чотири роки тому Лігою українських меценатів і доньками Дмитра Нитченка Лесею Ткач і Галиною Кошарською. Присуджується журналістам, рецензентам, видавцям, бібліотекарям, які активно пропагують українську книжку й рідне друковане слово. Власне, таким пропагандистом був і сам Дмитро Нитченко: письменник, журналіст, педагог і меценат. З 1949 року, часу свого переїзду в Австралію, він вчителював в українських школах, керував діяльністю літературно-мистецького клубу ім. В. Симоненка, очолював австралійську філію об’єднання українських письменників «Слово», був членом наукового товариства ім. Т. Шевченка, тобто організовував освітнє й культурне життя українців на далекому континенті. «Батько завжди був у вирі життя: викладав у суботній школі, видавав альманах «Новий обрій», редагував свої та чужі книжки, влаштовував літературні вечори у різних містах. Якщо вечір відбувався у Мельбурні, то обдзвонював усіх, щоб прийшли; перший приїздив до залу й розставляв стільці... У останні роки (помер у 1999-му. — Ред. ) тато цікавився тільки Україною. Навіть родина відійшла на другий план», — говорить Леся Ткач, яка спеціально приїхала на вечір, присвячений 100-річчю з дня народження письменника. Власне, церемонія нагородження органічно перетворювалася на вечір, адже лауреати багато говорили про відомого українця з Австралії. «Рід Дмитра Нитченка — це рід подвижників, які вчили нас, як у набагато складніших умовах відстоювати своє українство, — сказала Лариса Івшина. — Зусиллями таких людей історія України, напевно, довший час плекалася в Австралії, Канаді... А тепер вона повертається на рідну землю в іншому, можливо, більш зрілому образі. Тут також було чимало оберігачів, які в дуже непростих умовах зберігали в кристалах пам’ять. Ця ненаписана, до певної міри, історія таких родів, як Нитченки, ще заслуговує свого спеціального вивчення. І це буде ще інша історія України — через українські роди, через наше глибоке і міцне коріння. Я із хвилюванням прочитала про те, що на початку в Австралії письменник працював у каменоломнях. Знаю, як моєму двоюрідному дідові в Аргентині доводилося корчувати пні... Тяжким трудом вони добували свої діаспорні гроші, які потім багато кому здавалися дуже легкими. Ця правда, яку вони зберегли, багато в чому в Україні зараз сприймається ще не так точно. Бо якби так, як цього хочемо, то в залі були би камери Першого Національного каналу і загалом більше журналістів. Адже українці ще не бачать себе такими, якими мають бачити. У Європу ми повинні прийти українцями, а не людьми без роду-племені». Потім головний редактор познайомила присутніх із книжками із серії «Бібліотека газети «День»: «Україна Incognita», «Дві Русі» та «Війни і мир», за які, за словами виконавчого директора Ліги українських меценатів Михайла Слабошпицького, газету й відзначили. «Я один із тих сотень чи навіть тисяч читачів, які вирізали публікації на історико-культурну тематику з «Дня», не знаючи, що згодом вони з’являться книжкою, й не одною», — зазначив він. Лариса Івшина подарувала наш книжковий триптих пані Лесі Ткач.
Володимир Панченко розцінив, що диплом одержав саме за збірку статей до книжкового проекту нашої газети. Він розповів про яскраві враження від 50-ї Міжнародної книжкової ярмарки у Варшаві, зокрема від видавничої серії «А це, власне, Польща». Як пояснення своєму захопленню, навів епіграф звідти. «Поет з панночкою розмірковують, мовляв, можна скільки завгодно блукати світом, а Польщі так і не відшукати, — розказував Володимир Євгенович. — Однак є одна клітинка, що допоможе її знайти, — це серце. Я думаю, що книжки «Дня», очевидно, — український аналог польської серії, який би міг називатися «Оце і є, власне, Україна».
У кожного лауреата свої досягнення та заслуги. Віктор Качула, редактор «Кримської світлиці», вже п’ять років (всього тижневику — 13) видає газету в непростих умовах. Постійно доводиться шукати кошти, бо стабільного фінансування видання не має. Так і цього разу — редакція вже п’ятий місяць працює без зарплати! Науковець Надія Миронець, наприклад, відома тим, що опублікувала підбірку матеріалів про репресованих письменників. А поет-прозаїк Василь Гей курує обласний етап Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика. З його ініціативи облаштовано раніше занедбане урочище Нечимне на Волині, де Леся Українка гостювала у свого дядька Лева. Міфічну лісову силу цього краю поетеса описала в «Лісовій пісні».
Є добра давня традиція — фінансово підтримувати освіту, науку та мистецтво.
Сказати б, у заможних, та й не тільки, українських родинах за кордоном (! — Ред. ) прийнято частину заощаджень заповідати на церкву та на видавництво книжок, встановлення пам’ятників, побудову шкіл, відкриття музеїв тощо. Очевидно, вона повертається і до нас. «Тружениками духу» (вираз Наталії Кобринської) можна назвати як тих, хто допомагає, так і тих, кому допомагають. А здобутками можуть користатися всі. Як приклад, зрештою, і урок — церемонія нагородження цьогорічних лауреатів премії імені Дмитра Нитченка.