«Цей театр ви зовсім не знаєте»

Одне з непорушних правил для журналістів «Дня» — висвітлюючи ту чи іншу проблему, представити весь спектр думок і поглядів, навіть якщо вони діаметрально протилежні. Це, на наш погляд, дає повнішу й об’ємнішу картину події. І головне — дає більше шансів знайти шляхи вирішення проблеми. Але, хоч як це парадоксально, саме тому ми уникаємо публікувати відкриті листи. Оскільки в них емоційна складова часто переважає над логікою аргументів, що здатне остаточно завести в хащі взаємного нерозуміння. Сьогодні ми вирішили зробити виняток, хоч і не до кінця впевнені, що зробили правильно. Але ми любимо чудових акторів, справжніх корифеїв вітчизняного театру — авторів листа. Розуміємо, як непросто їм було в цьому випадку взятися за перо, та не можемо позбавляти їх права бути почутими.

Це — їхня відповідь на інтерв’ю, що Ада Миколаївна дала «Дню» (№79 80від 6 травня). Воно у свою чергу було реакцією на рішення Міністерства культури і туризму про заміну керівництва театру і протести колективу з цього приводу («День» №№ 61, 64, 72). Загалом майже два місяці триває скандал навколо Театру ім. Лесі Українки, який що далі, то більше перетворюється на конфлікт інтересів, де для творчих проблем просто не залишається місця. А це вже справа не одного театру, адже, по суті, створюваний десятиріччями бренд «Театр російської драми» — наше спільне надбання. Не зважати на це не може ніхто — ні колектив, який одностайно прагне залишити все, як є та як було протягом останнього десятиріччя за Михайла Резниковича; ні «колишні лесінківці — актори та режисери, які прагнуть змін (будь-якою ціною?); ні, нарешті, Міністерство культури та туризму, на якому, на наш погляд, у всій цій скандальній історії лежить мало не головна відповідальність.

Хоча б тому, що міністерство якраз і повинне подібні конфлікти вирішувати конструктивно та зважено ще в зародку. І керуватися при цьому інтересами мистецтва, театру та глядача. Можливо, дискусія про творчі успіхи й неуспіхи Театру ім. Лесі Українки давно назріла. То проводьмо її цивілізовано й інтелігентно, не перекладаючи на прокуратуру, податкову й інші перевіряючі органи. Їхні рішення можуть бути аргументом у суперечці, але театр однаково шкода. Схоже, хоч чим би закінчилася справа, він уже зазнав втрат. Подібні протистояння ніколи ще не ставали живильним середовищем для творчості. А продовження усе більш емоційного публічного з’ясування стосункiв, непримиренне відстоювання «своєї правди» усе далі веде кожну зі сторін від Театру.

Шановна Адо Миколаївно!

З неприхованим здивуванням, сумом і розчаруванням ми прочитали Ваше інтерв’ю в газеті «День» за 6 травня 2005 року.

Ми щиро не розуміємо, на якій підставі Ви можете говорити про Театр ім. Лесі Українки, давати оцінку його роботі?! За останні одинадцять років Ви не переступали порога театру. Ви не побачили жодної нашої вистави. Ви не знаєте, що відбувається в театрі. Ви не можете відчути ані творчого, ані морального клімату в колективі.

У нас склалося враження, що Ви говорите про якийсь інший Театр ім. Лесі Українки. Про той театр, коли Ви в ньому працювали, коли в ньому кожні два-три роки змінювалися головні режисери, серед яких були й такі, які не могли працювати без того, щоб не зіштовхувати людей лобами, щоб люди постійно конфліктували. Це для них, тих керівників, була «нормальна» обстановка. Лише тоді вони могли «творити». Про театр — без жодних творчих критеріїв. Про театр — багатогодинних, часом триденних партійних зборів, на яких деякі артисти затято захищали свої особисті, кланові інтереси і в епіцентрі яких певний час були саме Ви, будучи у ранзі секретаря парторганізації.

Сьогодні Театр ім. Лесі Українки — абсолютно інший театр. За цей час у театрі поставлено понад шістдесят нових вистав. Серед них: великий «Камінний господар» Лесі Українки, велика російська класика — «Ревізор», «Вовки і вівці», «Шалені гроші», «Маскарад», із зарубіжної класики — «Школа скандалу», яка йде вже впродовж десяти років. У нас практично аншлаги весь активний сезон — з вересня по квітень.

За ці роки в театр прийшли молоді актори, які на своїх плечах несуть репертуар театру, стали його майстрами. І називати цих акторів, які не миготять у низькопробних серіалах, не миготять у рекламі, — сірістю, нам здається, невірно і неправильно. Глядач йде у театр передусім дивитися виставу, незалежно від того, грають там зірки чи ні. Якщо вистава гарна, глядач ходитиме. А якщо вистава погана — жодна зірка його не врятує. Будьмо чесні, так глядач не пішов на виставу з Вашою участю «Благо-дарю».

За ці роки ми тричі гастролювали в Москві, а також кілька разів у Санкт-Петербурзі, Україною. Нам аплодували глядачі Німеччини, Ізраїлю, Польщі, Латвії. Ми брали участь у найпрестижніших міжнародних театральних фестивалях. Так, у 2004 році в Трабзоні (Туреччина) у рамках V Міжнародного театрального фестивалю країн Причорномор’я наша вистава «Справжній чоловік на початку тисячоліття…» Т. Дорста посів перше місце. Ми зібрали колосальну пресу, як вітчизняну, так і зарубіжну, де нашим гастрольним виставам дають найвищу оцінку.

Адже Ви, Адо Миколаївно, про це нічого не знаєте і знати не хочете. Вам це нецікаво. Як же ви могли говорити про театр так зневажливо?! Зверніть увагу, Ви в інтерв’ю говорите про себе в театрі, а не про театр у собі.

У нас у театрі сьогодні нормальна творча обстановка. Вийде багато прем’єр у сезон. Чудова відремонтована будівля, яку раніше ми не могли облаштувати протягом десятиліть. Багато матеріально допомагають молоді, пенсіонерам, які вже не працюють у театрі й перебувають сьогодні в дуже складному становищі. Допомагають співробітникам у медичному обслуговуванні. Керівництво також бере на себе витрати, пов’язані з ритуальними послугами. У театрі й керівництво, й профком ніколи не відмовляють у допомозі жодному члену колективу в його горі, нещасті.

У театрі справді існує дисципліна, яка й має бути в нормальному, справжньому театрі, тому що атмосфера богемності хороша в дуже невеликій кількості. Адже не можна актору доводити себе до стану, коли з тобою неможливо працювати на сцені. А наші колеги, які пішли за останні кілька років, перебували саме в такому стані. У театрі присутні і сміх, і радість, і спільні свята. Одне із підтверджень цього — відродження традицій проведення театральних капусників, що мають загальноміський позитивний резонанс. А це перша ознака присутності здорової атмосфери. У театрі вирує насичене творче життя. Артисти готують самостійні уривки, показують їх своїм колегам. Проводяться Сценічні читання німецькомовної драматургії. А ювілейний вечір, приурочений 75-річчю театру під назвою «І все це було… І все це буде…» (на який ми Вас запрошували, але Ви не прийшли), на прохання глядачів увійшов до репертуарної афіші театру і цілий сезон йшов на аншлагах.

Наша розмова абсолютно відверта. Нам ніяково лити мед на Вашу адресу: велика актриса. Ми, ті, хто працював з Вами усі ті роки, що й Ви працювали в театрі, можемо сказати: Ви — хороша актриса, можливо, дуже хороша серед багатьох інших дуже хороших акторів і актрис Вашого покоління, які працюють у нашому театрі.

Повірте, вони зробили у мистецтві театру не менше, ніж Ви. А можливо, у чомусь і більше. У них були такі ж, як і у Вас, чудові творчі перемоги. Вони так само, як і ви, успішно знімалися в кіно. Їх знає Київ, знає Москва. Їх знають багато людей у різних містах нашої країни та за її межами. Але відмінність усе ж є. Принаймні вони не були, як Ви, нещирі у своїх вчинках І ніхто з них відразу ж після розвалу Радянського Союзу не шпурнув партійний квиток і не говорив з високої трибуни про те, що був вимушений працювати в російському театрі, як це зробили Ви.

Ми маємо право Вам це сказати, оскільки прийшли в театр набагато раніше за Вас! І, на відміну від Вас, ми не навчилися плювати у своє минуле. І набагато більше ніж Ви, ми мали щастя дружньо спілкуватися і грати в одних виставах з великими акторами Театру ім. Лесі Українки — М.Ф. Романовим, Ю.С. Лавровим, В.М. Халатовим, Є.Е. Опаловою, М.Б. Розіним. Тому не варто Вам всує турбувати їхні великі тіні, тому що, крім того, що вони були чудовими акторами, вони були ще і дуже порядними людьми, і про своїх колег по мистецтву висловлювалися інтелігентно, коректно, на відміну від Вас у Вашому інтерв’ю.

Адо Миколаївно! Нам було соромно за Вас! Нам здається, що сьогодні своїм виступом на прес- конференції 29 квітня, своїм інтерв’ю 6 травня Ви в очах великої кількості людей перекреслили багато що з того хорошого, що залишилося у спогадах про той час, коли Ви працювали у Театрі ім. Лесі Українки.

В інтерв’ю ви говорите: «Я не забуваю, що Михайло Юрійович ставив чудові вистави, в яких і я грала, але ми з ним абсолютно різні за духом, поглядами і творчості люди. Я як актриса не розумію його терміну «абстрактна органіка». І тут же: «Сьогодні я говорю про майбутнє Російської драми, а я його бачу без Михайла Юрійовича». Логіку, як нам здається, тут вельми порушено.

До речі, Вашими безперечними сценічними успіхами дуже часто ставали ролі саме у виставах, поставлених М.Ю. Резниковичем, якого сьогодні Ви так ганьбите. Протягом вісімнадцяти років з великим успіхом Ви грали Ліку Мізінову в «Насмішкувате щастя моє» Л. Малюгіна, а понад десять років були блискучою Сесилі в комедії О. Уайльда «Як важливо бути серйозним».

Нам якось ніяково було прочитати у Вашому інтерв’ю пасаж про те, що Вам незрозуміла формула «абстрактна органіка», і Ви її відкидаєте.

Хотілося б нагадати Вам, Адо Миколаївно, що цю формулу вивів не М.Ю. Резникович. Це формула його вчителя, великого російського режисера другої половини ХХ століття — Георгія Олександровича Товстоногова, який говорив про те, що не лише у кожному жанрі, але і в кожній новій виставі актор має шукати свою — єдину, неповторну — природу почуттів, на основі якої й виникає єдина і неповторна органіка дії . І, можливо, тому, що Ви не знайшли цієї неповторної органіки дії у Б. Брехта у виставі «Матінка Кураж і її діти», де Ви грали головну роль, Ви зазнали жорстокої творчої невдачі. Вистава пройшла лише кілька разів. Тому що природа почуттів й органіка у Б. Брехта зовсім інші, ніж, скажімо, в А. Чехова. І саме тому, знову ж не знайшовши єдиної органіки почуттів і дій, Вам не вдалася й одна з головних ролей у виставі «Криваве весілля» Ф. Г. Лорки.

Ми вважаємо, що Ваше звільнення з театру як актриси, яка зіграла на цій сцені шістсот вистав «Варшавська мелодія» й інші ролі, жодним чином не пов’язано з провиною М.Ю. Резниковича, з його приходом у цей театр і призначенням генеральним директором-художнім керівником.

Адо Миколаївно! Ви хочете стати художнім керівником Театру ім. Лесі Українки?! Але чи маєте Ви право — керувати театром, якого, повторюємо, Ви вже практично зовсім не знаєте?! Як це не жорстоко говорити, але цей театр сьогодні чужий для Вас!

Художній керівник театру — це професія. Навіть не кожен режисер, не говорячи вже про те, що Ви, Адо Миколаївно, і не режисер, може стати художнім керівником театру. Це — надто складна професія для людини, яка має в ім’я блага колективу поступитися своїми особистими амбіціями. Це — професія, й цією професією володіє М.Ю. Резникович. І він довів це, тому що за одинадцять років його керівництва театр дуже виріс. Сьогодні театр — на хорошому творчому рівні. І, скажімо чесно, нас сьогодні непокоїть оголошений конкурс на заміщення посади керівника театру, який зараз намічається. Хто вирішуватиме? І чому колектив театру в епоху демократії ігнорується?

І ще… Чи задумувалися Ви над тим, чому всі артисти Театру ім. Лесі Українки, за винятком О.В. Сумської, підтримують М.Ю. Резниковича?! Але хіба лише артисти?.. Гримери, костюмери, монтувальник, освітлювачі, працівники господарських служб…

Та тому, що у театрі творча атмосфера, тому що у театрі думають про кожного співробітника — і в цьому, передусім, заслуга М.Ю. Резниковича.

Адо Миколаївно! Читати Ваше інтерв’ю гірко. Непросто було і відповідати. Але ми не маємо права мовчати, тому що думаємо про долю нашого рідного Театру ім. Лесі Українки, який за одинадцять років — відтоді як Ви пішли, — реально став для Вас чужим.