Київський академічний Молодий театр свій 26-й сезон завершив виставою-памфлетом «У моєму завершенні — початок мій», поставленою режисером Станіславом Мойсеєвим за мотивами шиллерівської трагедії «Марія Стюарт». Ця робота колективу викликала резонанс серед глядачів та критиків. Причому думки про неї абсолютно полярні. Хтось називає постановку виставою-вибухом і виставою-попередженням про вічний конфлікт між владою та опозицією, інші критики вважають мойсеєвське прочитання шиллерівської класики надто прямолінійним, і навіть кон’юнктурним. А результат цієї суперечки — прем’єра — стала однією з найбільш аншлагових вистав Молодого театру.
Наступна зустріч з колективом «Молодого» відбудеться пізньої осені (наприкінці жовтня або навіть листопада). Річ у тім, що починається реконструкція будівлі (архітектор проекту Сергій Степанов). Зміниться зал театру: буде новий дизайн, з’явиться балкон, видозміниться сцена, нове світло- та звукове обладнання. А поки у приміщенні хазяйнуватимуть будівельники, трупа не байдикуватиме. Після літнього відпочинку колектив розпочне роботу над новими постановками. У творчому «портфелі» Молодого театру «Московіана» Юрія Андруховича, «Орфей спускається у пекло» Теннесі Вільямса, «Наймичка» Івана Карпенка-Карого, «Четверта сестра» Юліуша Гловацького, «Алладін» Ярослава Стельмаха, «Божевільна співачка з невідомим» Валентина Тарасова. Навіть за переліком імен авторів видно, що палітра афіші обіцяє бути яскравою. Є у Молодого театру сильний козир — збалансований репертуар, у якому класика і твори сучасних авторів знаходять цікаве режисерське та акторське прочитання. Саме це виділяє колектив із багатьох столичних театрів і приваблює глядачів.
Молодий театр бажаний і частий гість багатьох фестивалів. Тільки цього року їхні постановки з успіхом було показано у Львові на «Золотому леві» («Дядя Ваня»), на «Тернопільських театральних вечорах» — «Ромео і Джульєтта», а в рамках Року України в Польщі «Маринованого аристократа» грали в Кракові. Цілу колекцію нагород привіз провідний актор «Молодого» Олексій Вертинський за легендарну виставу «Синій автомобіль». Він отримав гран-прі на Міжнародному фестивалі «Звяжне» («Зірка») у м. Вентспіліс (Латвія), приз «За найкраще виконання чоловічої ролі» на Міжнародному форумі моновистав «Армонно» (Єреван, Вірменія)...
Наша бесіда з художнім керівником Молодого театру С. Мойсеєвим стосувалася різних і досить наболілих питань про сьогодення і майбутнє не лише підвідомчого режисеру колективу, а й питань реформування української театральної справи.
«ПОТРІБНА ПРОДУМАНА СТРАТЕГІЯ, А НЕ КАВАЛЕРІЙСЬКІ НАСКОКИ»
— Станіславе Анатолійовичу, які, на ваш погляд, були плюси і мінуси нинішнього театрального сезону?
— За цей сезон ми познайомили глядачів з п’ятьма новими виставами. Дитячою постановкою «Сім бажань Зербіно» Володимира Глейзера за мотивами чеських казок у перекладі Нєди Нежданової (режисер Микола Яремків). У нашій афіші з’явився Олександр Вампілов і вистава «Старший син», поставлена Євгеном Курманом. Сучасна драматургія була представлена й виставою «Дозвіл» (Тарас Криворученко її поставив за п’єсою французького драматурга П’єра Буржада «Міраж») та «Білою комедією» у постановці Олександра Дзекуна, створеною за п’єсою одесита Олександра Марданя «Лист очікування». А класика — «У моєму завершенні — початок мій» («Марія Стюарт» Фрідріха Шиллера). Розпочали ми цей проект ще влітку. У розпал репетицій, коли йшов пошук сценографії, почалася у Києві помаранчева революція, і тоді у мене з’явилася ідея використати графіті із зображенням Ющенка і Тимошенко. Революційний фон присутній лише в постановці, і він дав можливість актуалізувати текст п’єси, а також допомогти глядачеві побачити за роздумами Шиллера реалії нашої історії. Хоча мене багато хто відраджував від цього, переконуючи, що й так усе прочитується публікою без відомих персоналій. Виставу ми мали намір повезти на Шиллерівський фестиваль. До Києва приїздили члени оргкомітету, але на час початку фесту вистава була ще «сирою»...
У цьому сезоні не всі постановки нашого театру вийшли знаковими та подійними. Зокрема, вистави, створені на основі творів сучасних авторів. Мені дуже шкода, що не все задумане вдалося втілити на сцені. Погано, що залишається проблема, яку важко вирішити багато років, — ми буксуємо. Я вважаю, що поки не відбудеться структурна реформа театрів в Україні, ми так і борсатимемося, скуті путами минулого.
— Але проти реформ у театрі виступає багато метрів. Вони, до речі, в багнети зустріли новації Міністерства культури та туризму. Яка ваша позиція щодо цього?
— Я розумію, чим викликаний такий сильний опір реформам. Передусім це пов’язано з боязню втратити завойовані позиції, статуси, соціальну захищеність людей, які у разі реформування можуть опинитися за бортом. Це величезна проблема. Але всі театри, які проходили такі «пертурбації», стикалися з цим. Важливо знайти шлях менш болісний, адже це стосується людей творчих професій, їхніх подальших доль. Треба підходити в кожному випадку продумано і гуманно... Але, на жаль, я сьогодні не бачу людей у Мінкульті, які з урахуванням своїх посадових обов’язків переймаються цією проблемою, або тих, хто хотів би цим зайнятися.
Потрібна продумана стратегія, а не кавалерійські наскоки. Передусім ми повинні взагалі відійти від системи радянського театру, в якому українські театри перебувають сьогодні. А складові цього — контрактна система. Керівники театрів мають призначатися на конкурсній основі. Але ми маємо пам’ятати про те, що половина або й третина українських театрів взагалі не мають професійної режисури та професійних керівників. Тому оголошення Мінкультом конкурсу на заміщення посад художнього керівника та директора сьогодні звучить смішно і навіть безглуздо. Раніше потрібно провести реформу в театральній справі, підняти престиж професії режисера, актора.
Потім треба відійти від зрівняльної системи оплати праці. Актори повинні отримувати певну базову зарплату, тобто мінімум, встановлений державою, і доплати — за участь у конкретних репетиціях і за вихід на сцену. Тільки тоді вдасться перемогти зрівнялівку — найстрашніший бич, отриманий нами у спадок від радянського театру.
Потрібно створити дуже чіткий механізм фінансування державних театрів. Якщо держава хоче мати театри, вона повинна у своєму бюджеті закласти статтю витрат на їхнє існування. Я впевнений, що театри слід звільнити від усіляких поборів та податків. Я маю на увазі не від їхньої комерційної діяльності, а від реалізації квитків. Це стане серйозною підмогою для розвитку і дасть можливість створювати нові театральні проекти.
«...СПРАВЖНІМИ ЛЮДЬМИ МИ ПОБУЛИ ВСЬОГО ТРИ ТИЖНІ...»
— А чи треба розділяти посади художнього керівника та директора? Це запитання також викликало безліч суперечок у творчих колективах.
— Моделей театру може бути кілька. Різні театри мають право обрати свою. Адже у нас театри підпорядковуються не лише Мінкульту, а й обласним структурам, міській владі, які їх фінансують. Свого часу об’єднання посад відіграло дуже позитивну роль. Ми пам’ятаємо, як діяли художні ради. Вони були породжені бажанням радянської держави регламентувати та контролювати діяльність театрів. Сьогодні право керівника — створювати чи ні громадську раду, чи хоче він із кимсь радитися, чути думку колег, громадськості чи авторитарно приймати всі рішення. Розділення повноважень завжди у творчих колективах призводило до конфліктів, конфронтації, розділення трупи на тих, хто за художнього керівника, і тих, хто за директора. Сьогодні ми повертаємося до дрімучого минулого, а думаємо, що йдемо до світлого майбутнього.
Є напрацьовані документи ще за О. Богуцького. Тоді в Мінкульті було створено робочу групу з розробки реформи у театрі. Туди входило багато керівників провідних театральних колективів країни. Документація готова. Її залишилося втілити в життя: щось провести через парламент, постанови Кабміну.
— Але вже були парламентські слухання. Поговорили. Випустили пару. Виступ міністра Оксани Білозір викликав шквал емоцій, а який результат?
— Жодного! Треба брати вже розроблений пакет, давати йому юридичний супровід і просто проштовхувати. Інакше так і сидіти біля розбитого театрального «корита».
Минулого тижня ми відзначили сто днів роботи нового уряду. Багато ілюзій зникло. У мене таке відчуття, що справжніми людьми ми побули всього три тижні (у період революції). Поступово ми стали спускатися на колишні позиції. А в діях уряду мене радує демократичність і бажання бути відкритими перед суспільством. Проте засмучують помилки, плутанина, некерованість деякими процесами. Напевно, не всі фахівці компетентні в питаннях, які курирують, але навіть і з цим можна змиритися, якщо є благі цілі...
У нашій сфері більше проблем, аніж звершень. Поки що суцільні непорозуміння, помилки, дії, які не піддаються логіці. Насторожує факт, що міністр культури О. Білозір не прагне зустрітися з керівниками провідних театрів, аби вислухати про проблеми, розібратися в нинішній ситуації.
— Чекайте, адже щовівторка в Мінкульті проходять «круглі столи», і Оксана Володимирівна розповідає про роботу та стратегію міністерства.
— Я кажу не про форми спілкування з громадськістю, а про те, що перш ніж затівати реорганізацію, не завадило б порадитися з фахівцями з цієї сфери. Адже театр — дуже складний механізм. Треба знати специфіку, зрозуміти, які потрібні пріоритети. Якщо цим ніколи займатися О. Білозір, то у неї є перший заступник Владислав Корнієнко. Він людина професійна. Не лише як чиновник, а й як людина, яка виросла в театрі. Є в Мінкульті й інші професіонали. Можна їм доручити такі питання. А поки що виходить, що міністр культури ратує за діалог, а по суті його немає.
— Ви є режисером середнього покоління. Що, на ваш погляд, відбувається з українською режисурою? Чому мало яскравих імен, резонансних постановок?
— Глядачі йдуть на виставу не лише на акторів, наприклад, таких, як Някрешюс, Стуруа, а й на режисера, звичайно, якщо він цікавий, самобутній. Їхні нещодавні гастролі у Києві викликали справжній театральний бум. У нас головною проблемою є те, що відбулося колосальне падіння престижу професії режисера. І як результат: нині до вузів не йдуть молоді, талановиті, амбіційні, інтелектуально підготовлені люди, а вважають за краще зайнятися іншою сферою діяльності. Ситуацію треба терміново докорінно змінювати. Відсутність молодих режисерів уже зараз дуже відчутна. А яка проблема з керівними адміністративними кадрами у театрах: директорами, менеджерами, адміністраторами тощо. Але проблема не у відсутності талантів, а ставленні держави до театру.
Здебільшого я намагаюся дивитися роботи своїх колег. Мені завжди цікаве те, що робить Малахов, пошуки Одинокого та експерименти Богомазова. Але вони режисери, які вже відбулися, і тією чи іншою мірою реалізувалися як творчі особистості. Сьогодні є чимало цікавих молодих колег, але не у всіх є умови для роботи.
ЯК ГАСИТИ КОНФЛІКТИ?
— У вас велика трупа — 47 чоловік. Усі актори — люди амбіційні й хочуть грати головні ролі. Як сприйняли в колективі те, що ви протегуєте свою дружину Римму Зюбіну, призначивши її на роль Марії Стюарт у виставі «У моєму завершенні — початок мій»? Як вдається гасити конфлікти, що виникають у трупі?
— За вісім років, відколи Римма працює у театрі, роль Стюарт, по суті, — її перша головна роль на цій сцені. Тому актори не можуть ображатися, що я протегую свою дружину. На мій погляд, акторський розклад вистави: Єлизавета — Лідія Вовкун, Лейстер — Станіслав Боклан, Берлі — Олексій Вертинський, Шрузбері — Олександр Безсмертний та інші — вийшов оптимальним. У цілому я задоволений результатом. Для Римми ця робота була дуже важкою. Вона комплексувала. Навіть просила мене зняти її з ролі. Але я наполіг на своєму, а після прем’єри Римма сама зрозуміла, що роль Марії Стюарт стала новим кроком у її акторській кар’єрі...
А щодо конфліктів? То такого роду театр, як наш, не вимагає великої кількості акторів. Що робити? Викидати людей на вулицю? З такою самою проблемою стикаються практично всі академічні та національні трупи. Штати у нас великі. Тому роками артисти не зайняті в репертуарі. Адже за сезон ставиться від трьох до п’яти постановок. Люди починають комплексувати, виникають проблеми... Моя політика полягає в тому, щоб надати можливість працювати переважній більшості трупи. Вигадую і створюю такі проекти, які могли б адекватно представити їхні акторські можливості. Доводиться розплутувати клубки старої театральної системи. А контракт вирішив би багато чого. Не тому, що дає можливість керівнику звільнити чи прийняти на роботу артиста, а розставляє крапки над «і»: є найнятий працівник, взятий для виконання конкретного завдання. За це йому платять конкретну суму. Якщо він згоден, то працює, а ні, то, якщо він хороший актор, іде до іншого театру чи знаходить себе в кіно на ТБ. А якщо поганий, то він ніде не потрібен.
— А чому в Києві не розвивається модель, коли актор, працюючи в штаті одного театру, грає в постановці своїх колег з іншої трупи. Можна пригадати вашу резонансну роботу «Лев і Левиця», коли на сцені Молодого театру виступали франківці Богдан Ступка та Поліна Лазова. Чому це не приживається?
— Я вважаю, що це пов’язано з тим, що трупа у нас стаціонарна, переповнена. Своїм немає можливості всім дати роботу, а тут чужих запрошують. У нас є досвід співпраці не лише з Лазовою та Ступкою, а й із Шестопаловим із Російської драми. Ми запрошували багатьох молодих акторів із різних київських театрів. Гадаю, така форма співпраці дуже корисна. Але потрібно враховувати тенденцію сучасного театру. Він сьогодні пов’язаний не з великими, фігурними, масовими виставами, а, швидше, камерними постановками. І тому не всі актори будуть запитані...
