Виписую вашу чудову газету вже другий рік, нарешті зважилась написати свої спогади. Про себе: Луцко Ніна Дмитрівна, колишній викладач Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна.
ОКУПАЦІЯ ХАРКОВА
Мені шість років. Пишу тільки те, що закарбувалося навіки. Спогади — ліхтарики.
Перший — вступ німецької армії до Харкова: це були розвідники на чолі з офіцером. Вони з’явились у нашому дворі на Далекій Журавлівіці у сіро-зеленуватій формі з чорними личками і зразу ж переселили нас у пристроєну літню кухню, де була піч, стіл, полички для посуду й декілька ослінців. Нас п’ятеро: дідусь, бабуся, мама, сестричка та я. Розмір кухні — шість квадратних метрів. Солдати одразу ж майнули по хатах і принесли декілька застрелених курей, яйця та шмат сала. Дідуся заставили обдирати й обсмажувати курей, бабцю — топити піч. Потім вони варили суп, а ми всі були у дворі, від духу того супу паморочилося в голові. Бабуся наказала не крутитися біля східців, а йти подалі, в садочок. Мама забігла десь до знайомих, де німці не стояли. Потім пам’ятаю, як офіцер обідав і як денщик його обслуговував, бо двері стояли навстіж і все було добре видно. Офіцер сидів у великій кімнаті за столом з білою серветкою, запнутою за комір мундиру. Потім денщик вийшов, покликав бабцю, віддав їй залишки супу та сказав: «Kinder».
Наступний дуже яскравий ліхтарик — вступ Радянської армії до нашого міста.
Солдати з’явилися в нашому провулку в злинялій формі, зі скатками через плече, в башмаках із обмотками до колін. Запилені, похмурі, небалакучі. Одразу ж почали напинати білі (!) намети. Народ повискакував із хат, ми, звичайно, у вирі подій.
— Хлопці, що ви робите? Це ж чудові цілі для німецьких літаків. Загинемо всі: й ви, й ми.
— Це наказ, інших не маємо.
Тоді дідусь наказав мамі взяти мене й сестру та швидко бігти до знайомих, де наметів на вулиці не було. У них у саду була вирита щілина (називалось це «окоп»). Бабуся благословила нас іконою Божої матері, що висіла в центрі іконостасу. Вони залишалися.
— Що буде, те буде, але хату свою не покинемо. Рятуйтеся ви.
Через два дні дідусь прибіг за нами, сказав, що солдатів з наметами вже немає, але в нашу хату влучив якийсь шалений снаряд чи невелика бомба, й воно застряло в куті, не розірвавшись. Потім його кудись вивезли.
І тут пам’ять перекинула місточок до притчі, яку чула на власні вуха по радіо. Було це, здається, позаторік. Розповіла її етнічна українка з Канади, яка переїхала жити до України, виконуючи заповіт свого батька.
Кожного року наші українські лелеки відлітають восени у вирій, а навесні повертаються додому. І тут у якомусь відповідному місці, відомому лелекам, на них чекають круки, вони сидять на високих скелях, що здаються чорними від їхньої кількості, сидять спокійно, бо теж знають, що має відбутися. Підлітаючи до чорних скель, перший поверх уповільнює літ, а другий і третій мчать чимдуж далі, додому. Відбувається кривава мовчазна тризна. Ніхто не кричить — ні ті, кого їдять, ні ті, якi їдять. Тиша, тільки пір’я нещасних лелек літає, кружляє в повітрі. Коли все закінчується, круки сидять на скелях ситі, спокійні, без будь-якого наміру наздоганяти лелек, від яких і сліду не залишилося. Я довго плакала, згадуючи дідуся й бабусю та розуміючи, що тепер я — перший поверх, але чи допоможе це моїм дітям і онукам? Діти війни... Уже ніхто про нас і не згадує.
ПОВІТРЯНИЙ БІЙ
Сидячи в щілині, яку вирили наші знайомі у своєму садочку, ми почули гул літака, і зразу ж «загавкали» (так тоді всі говорили) зенітки. Тітка Серафима вилізла зі щілини й заволала: «Ой, дивіться, що робиться?!» Ми, звичайно, теж нагору. Все небо, а було вже темно, перехрещували прожектори, було світло, як удень. Літак бачу чорним, натужно ревучим. Він то виривався з перехрещених променів прожекторів, то знов потрапляв у них. І ось він прямо над нами. Усім стало лячно, всі поховалися:
— А якщо зараз впаде прямо на нас?
Але того не сталося, пронесло.
НІМЕЦЬКІ «ВІВЧАРКИ»
Це був особливий контингент — жінки-одиначки, чоловіки яких були на фронті. У нашому куточку провулка було шість будиночків-хаток, чоловіків — один наш дідусь, 1878 року народження, всі решта — жінки, дітей троє: я, моя сестричка й сусідський хлопчик. Четверо з жінок виживали завдяки німецьким солдатам, які приходили регулярно з невеличкими пакуночками, або ж самі жінки проти вечора відправлялися на територію нинішнього авіаційного заводу, де стояла якась німецька частина. Ніхто з них нічого не приховував, усе робилось відкрито.
Вечорами на лавочці біля нашого будиночка були «посиденьки» бабусь. Тут же крутилися й ми: було страшенно цікаво слухати, про що йшлося:
— А ось цей іде до Марусі-крашанки, а цей до Варки...
— Ой, бабоньки, дивіться до Шурки Кучерявої новий пішов...
Чому це мені так вкарбувалося в пам’ять, не знаю. Але що є, то є.
МОЯ МАМА ПІД ЧАС ОКУПАЦІЇ
Вона була дуже красива й лицем, і статтю. Ніколи не виходила на вулицю «на посиденьки», одягалася, як стара бабуся. Працювала з ранку до ночі в дитячому будинку № 1 на вулиці Артема. Там була 101 дитина віком від декількох місяців до семи років, персонал — няня Дуся, повариха Олена, мама і візник Ілліч — одноногий інвалід iз конячкою, у якої ми й діти з дитбудинку завжди рахували ребра. Конячка була спокійною, блимала добрими очима та завжди щось жувала. Раз на тиждень Ілліч їздив до німецької комендатури та привозив якісь продукти. Тоді мама брала нас із собою й виділяла, як усім дітям, по шматочку хліба розміром iз сірникову коробочку. Хліб — то було свято. Потім почули, що біля тракторного заводу залишилися поля з незібраною картоплею. Але німці не дозволяли її копати. По полю вночі нишпорили прожектори, час від часу поле прострілювалось трасуючими кулями. Було вирішено спробувати щастя. Десь достали саперні лопатки, загострили їх та по черзі ходили на той промисел. Бог зберіг усіх трьох. Повариха Олена пекла з тієї мерзлої картоплі «маторженики», мама приносила іх нам усім по одному. Їсти хотілося завжди. І тоді якось дідусь приніс у хату свій Георгіївський хрест — нагороду, яку одержав у Першій світовій війні. Він перехрестився і сказав: «Прости меня, но нужно спасать семью», — і пішов на базар. З цього часу він носив туди щось і завжди щось приносив поїсти. Ще декілька слів про маму. Після визволення Харкова мужня трійця та Ілліч здали дитячий будинок міській радянській владі, не загубивши жодної дитини! Ілліч невдовзі помер, у дитячий будинок приїхали директор і бухгалтер, хоча мама працювала бухгалтером на заводi «Серп і молот», а потім — у цьому ж дитячому будинку. Її поставили комірницею. Комора розміщалася у підвальному приміщенні, яке ніколи не опалювалось. Iз розмов старших пам’ятаю, що її кудись часто викликали. А десь років через 15 вона принесла додому медаль «За доблестный труд в Великой Отечественной войне». Невдовзі мама тяжко захворіла на поліартрит, спочатку ходила з паличкою, потім почалася деформація суглобів, і вона вже не могла рухатись. Пролежала в ліжку 13 років, пішла з життя при повній пам’яті та твердому розумі.
«МЕНКА» — ОДИН ІЗ ЗАСОБІВ ВИЖИВАННЯ
Дідусь сколотив сани, впрягався в них, а мама підштовхувала візок ззаду. Спочатку ходили по навколишніх селах, а потім по глибинках, кілометрів за 50, а то й 70. Іноді їх не було тиждень чи й більше. Привозили качани кукурудзи, жито, пшеницю, інколи макуху. Дорогами на таких чатував німецький патруль. Двічі приїхали без нічого, німці висипали все зерно з мішечків на дорогу, лементуючи «партизан, граната», тикали в них автоматами. Так, на щастя, було тільки два рази. А ми з бабусею тим часом сиділи в холодній хаті біля ледь жевріючого вогню в печі, біля розкритої духовки. Топилося качанами кукурудзи та різним бадиллям, зібраним навкруги. Спали не роздягаючись, не миючись, вікна замерзали товстими, але красивими візерунками, а морози... Ото були морози!
НАСТУПНИЙ ЛІХТАРИК
До нас з’явилися бабусині родичі з Чугуєва. Їх було виселено, бо всі вони жили на вулиці біля самого Дінця, а там мала проходити лінія оборони. 22 особи. Поки було тепло, хтось спав надворі, решта в хаті, покотом. Коли з’явилися другі німці (так їх називали), то були ошелешені, щось поміж собою белькотали, деякі хапалися за голову, але більше до нас не заходили. Натомість навколо їх не бракувало. У колишньому клубі оселились якісь спецвійська: чорні мундири, на рукавах череп, під ним схрещені кістки. У школі зробили конюшню, коні були дуже красиві: великі, світло-руді, гриви та хвости бежеві та ще на ногах бежеве волосся. Дідусь пояснив: «Ваговози».
Останній спалах пам’яті часів окупації, але такий яскравий, що й зараз як згадаю — плачу: другий вступ радянських військ до Харкова. У серпні, бо вже в садах були зрілі яблука, груші, сливи, зустрічали ми радянські війська, які тепер уже назавжди вступали до Харкова. Йшли вони з боку Данилівки, рядами, зайнявши вшир усю Далеку Журавлівіку, нині — вулиця Шевченка. Покриті пилом, стомлені, зі скатками через плече... А вподовж цієї ходи стояли сотні людей, які мовчки ридали, солдати теж плакали, витираючи рукавами гімнастерок запилені обличчя. І раптом чималий натовп жінок і дітей майнули по домівках, бігли чимдуж, нарвали яблук, груш, слив — і назад, відра з фруктами передавали найближчим, а ті далі по рядам, пусті відра поверталися ланцюжками. І квіти, море квітів...
На цьому закінчуються мої спогади — ліхтарики часів окупації.
Війна закінчиться тільки через два роки. Життя було й надалі важким: голод 1947 року, скрута, бідність і постійне відчуття голоду...
