Організація ГУУАМ, спочатку задумана як економічний проект, тепер заявила про намір спільно вирішувати проблеми регіональних конфліктів. Напередодні президентських виборів у Молдові Володимир Воронін і Михаїл Саакашвілі підписали декларацію проти «чорних дір» в Європі. Кишинівський саміт ГУУАМ, що відбувся минулої п’ятниці, мав стати важливим етапом у розмороженні «заморожених конфліктів»... На саміті сталися дві заминки. Перша, як відомо, через погоду: деякі учасники затрималися в дорозі. Друга сталася з розрекламованим планом Ющенка щодо придністровського врегулювання. Несподівано з’явилися повідомлення, що український Президент поки що нічого не скаже — проект допрацьовують. Але потім Віктор Ющенко все ж таки озвучив сім пунктів плану, зазначивши, що остаточний варіант Україна подасть через три тижні. Водночас, як і раніше, незрозуміло, скільки мине часу, перш ніж «погода» у справі придністровського врегулювання нарешті налагодиться.
Президент кілька місяців тому розкритикував відповідальні органи влади за те, що Україна, «яка несе мільярдні збитки через цей конфлікт», досі не має свого плану щодо Придністров’я. Міністр закордонних справ Борис Тарасюк заявив, що Київ готується змінити свою позицію з цього питання. Невизнана республіка біля наших кордонів, через яку йдуть потоки всілякої контрабанди і де дуже багато зброї, не відповідає інтересам України. Водночас, ми зобов’язані захистити інтереси українського населення ПМР. (Як відомо, раніше Україна не підтримала ідею Вороніна про спільну блокаду Придністров’я.)
Підхід до придністровської проблеми почали називати мало не головним тестом на зовнішньополітичну зрілість команди Ющенка, відповідність нормам європейської політики тощо. Український план мав стати альтернативою меморандуму Козака — російській доктрині, раніше відкинутій Кишиневом (вона передбачала федералізацію Молдови й подальше перебування в ПМР російських військ — проти чого тепер висловилися учасники саміту ГУУАМ). Можливості врегулювання придністровського конфлікту Віктор Ющенко раніше обговорив iз міністрами закордонних справ Польщі та Німеччини, а також із віце-президентом США Діком Чейні. Сім пунктів, озвучених Президентом у Кишиневі, такі. Адміністрація Придністров’я має створити умови для розвитку громадянського суспільства й багатопартійної системи. У ПМР слід провести прямі й демократичні вибори до Верховної ради, за якими спостерігатимуть ЄС, ОБСЄ, Росія, США й Україна. Українська сторона також виступає за трансформацію миротворчих сил на міжнародний механізм і розширення кількісного складу українських миротворців. Придністровська сторона повинна допустити українських фахівців на підприємства військово-промислового комплексу для здійснення моніторингу. Крім того, необхідно створити групи моніторингу в складі ОБСЄ та інших міжнародних організацій для контролю за транзитом вантажів на ділянці придністровсько-українського кордону. Україна готова підтримати США та ЄС в їхніх діях із придністровського врегулювання.
До підсумкових документів Кишинівського саміту ці пункти не увійшли — через розбіжності між учасниками зустрічі. Так, президент Румунії Басеску (спостерігач на саміті) категорично не погодився з ідеєю проведення виборів. За його словами, це «може привести до узаконення сепаратистських анклавів». Президент Воронін дипломатично заявив, що Молдова «уважно вивчатиме» українську ініціативу.
Поки план Ющенка щодо придністровського врегулювання на доопрацюванні, «День» поцікавився думкою молдавських експертів про його озвучені віхи.
КОМЕНТАРІ
Віктор ЖОСУ, політичний коментатор газети «Молдавські відомості», Кишинiв:
— Офіційно Україна завжди виступала за територіальну цілісність Молдови при справедливому політичному врегулюванні придністровської кризи. Під «справедливим» розумілося таке розв’язання проблеми, яке влаштувало б як Кишинів, так і Тирасполь. Як посередник Україна поводилася досить рівно: її позиція принципово нічим не відрізнялася від позиції двох інших посередників, Росії та ОБСЄ. При цьому Київ час від часу давав зрозуміти, що стурбований проблемою Придністров’я ще й унаслідок проживання там значного числа громадян України, кількість яких постійно зростає.
Політику України стосовно Придністров’я в період останніх двох років президентства Леоніда Кучми багато хто в Кишиневі був схильний вважати прихованою підтримкою тираспольського режиму. Подібна думка особливо зміцнилася після відмови Києва підтримати запропоновані Кишиневом заходи щодо так званої митної блокади невизнаної ПМР. Тому після зміни влади в Україні в Кишиневі заговорили про неминучі зрушення в розв’язанні проблеми, маючи на увазі, що новий український Президент Віктор Ющенко вирішить піти назустріч молдавському керівництву в його планах економічно задушити режим Ігоря Смирнова (тим більше, що українці Придністров’я здебільшого підтримали Януковича). Воронін і його оточення не врахували, однак, іншого. Незалежно від домінуючого кольору, українська політична еліта ніколи не піде шляхом такого врегулювання придністровського конфлікту, який відповідав би винятково інтересам молдавських політиків. Просто тому, що Україна має власний (нехай поки що не оформлений у вигляді якогось закінченого проекту) погляд на Придністров’я, який аж ніяк не збігається з воронінським баченням нинішньої ПМР як частини унітарної Республіки Молдова, наділеної «особливим статусом».
Хоч би там що, в Кишиневі очікували, що на саміті ГУУАМ 22 квітня Ющенко подасть власний план урегулювання, який, по-перше, докорінно відрізнятиметься від колишнього російського плану, відомого як «меморандум Козака», і, по-друге, сприятиме якнайшвидшій ліквідації ПМР. При цьому однак, на всяк випадок, не забували підстрахуватися. Так, Володимир Воронін уже після свого переобрання заявив, що не має наміру навіть обговорювати можливість майбутньої федералізації Молдови. А вранці в день саміту, очевидно передбачаючи несприятливий для Вороніна розвиток подій, наближене до адміністрації молдавського президента інформагентство «Новости-Молдова» повідомило «з достовірних джерел в уряді Молдови», що «Україна на кишинівському саміті ГУУАМ не представить свій план урегулювання придністровського конфлікту», оскільки «в останній момент виявилося, що документ не доопрацьовано». Проте президент України Віктор Ющенко виступив з ініціативою врегулювання придністровської проблеми «через демократію»... І хоча Володимир Воронін заявив у відповідь, що Молдова уважно вивчить пропозиції України, вже зараз очевидним є розчарування, що спіткало офіційний Кишинів. Так, Ющенко не вимовив слова «федерація». Але фактично, замість очікуваного «демонтажу» ПМР, він запропонував ні що інше, як поступову зовнішню легітимацію цього державного утворення шляхом виборів до Верховної Ради під міжнародним контролем, через створення нинішньою придністровською адміністрацією умов для громадянського суспільства та багатопартійності, шляхом допуску українських фахівців на підприємства придністровського ВПК, чого, до речі, вже кілька років хочуть тираспольські лідери; щоправда, вони ставлять питання ширше, запрошуючи на ці підприємства спостерігачів від Європи, США тощо.
Звісно, подібний поворот подій не може влаштувати Кишинів. Тому, найімовірніше, врегулювання придністровської проблеми не зазнає за Вороніна істотних зрушень. Позиція Росії була відома раніше, тепер відома й «нова» позиція України — по суті, якщо розглядати її в руслі очікування влади Молдови, мало чим відмінна від російської. Суть же зводиться до одного: Кишинів повинен повернутися за стіл переговорів з Тирасполем і спробувати спільно, за допомогою посередників, знайти взаємоприйнятне рішення для цього конфлікту. Решта ж — розмови про «зміну формату», про залучення до переговорів ЄС, Румунії, ще когось — суті не змінює.
Воронін поки що не має наміру відмовитися від ідеї недоцільності ведення переговорів з «бандою Смирнова». Таким чином, коло замкнулося. Вихід не проглядається, і подібне становище найімовірніше триватиме, допоки і в Кишиневі, і в Тирасполі при владі залишатимуться нинішні лідери.
Оазу НАНТОЙ, директор програм Інституту суспільної політики, Кишинiв:
— Україна від самого початку виявилася залученою до придністровського конфлікту. Через її територію проїжджали до Придністров’я відправлені з Росії найманці («козаки» й кримінальні злочинці). Воювали на боці сепаратистів представники УНА-УНСО. Водночас Україна прийняла десятки тисяч біженців і стала стороною переговорного процесу. Ще на зустрічах міністрів закордонних справ Молдови, України, Росії й Румунії у квітні 1992 року неприємним шоком для Кишинева стала очевидна підтримка придністровського сепаратизму, нарівні з Москвою, і представниками Києва. Кишинівські експерти охрестили цю позицію «політикою дозрілого плоду», який потім має впасти в український город...
Ще 1-го вересня 2001 року Кишинів запровадив нову митну печать, замість тієї, якою користувалася з лютого 1996 року і ПМР, та спробував створити на території України тимчасові спільні молдавсько-українські митні пости вздовж придністровської (452 км) ділянки молдавсько-українського кордону. Таким чином, молдавський митник отримав би можливість застосовувати молдавське законодавство до потоку товарів до/з ПМР. Однак і донині Україна не погоджується на створення таких спільних постів.
У грудні 2002 року Україна запропонувала свій варіант документа для переговорів, що передбачав «відкладений статус» для Придністров’я. Восени 2004 року МЗС України висловив жаль у зв’язку з непідписанням Молдовою меморандуму Козака. Влітку 2004 року спалахнув конфлікт зі школами, що знаходяться під молдавською юрисдикцією, але функціонують на території ПМР, — тираспольські маріонетки не погребували порушити права дітей, щоб ще раз «покарати» неслухняний Кишинів за відмову підписати меморандум Козака. Наступні події продемонстрували, що Київ цілком ігнорує позицію Кишинева і став на бік ПМР.
Успіх помаранчевої революції в Україні викликав нові очікування в Кишиневі, насамперед у проблемі Придністров’я. Але слід сказати, що запропонований Україною проект «До врегулювання — через демократію» (поки сім кроків) викликав більше запитань, ніж дав відповідей. У ситуації, коли «правові умови статусу Придністров’я» сформульовані поки що самим Придністров’ям як претензії на незалежну державу, незрозуміло, громадяни якої держави та за якими законами можуть взяти участь у «демократичних виборах». І що робити з Конституцією Молдови, згідно з якою ПМР — щонайменше антиконституційне утворення?
П’ятий же крок з українських пропозицій, що передбачає трансформацію «нинішнього формату» миротворчої діяльності на «міжнародний механізм військових і цивільних спостерігачів» заодно приведе до міжнародного визнання легітимності «придністровської армії» — учасниці «нинішнього формату», нав’язаного Росією 1992 року.
У кроці сьомому Україна погоджується на короткочасний моніторинг придністровської ділянки кордону, що знову ж таки означає ввічливу відмову від створення молдавсько-українських спільних митних постів, які б примусили економічних агентів із ПМР підкоритися законодавству Молдови.
Підбиваючи підсумки, можна припустити, що нова київська адміністрація чи то є свідомою продовжувачкою старих підходів, чи то ще не знайшла свої. Якщо врахувати, що Микола Рябов, російський посол у Молдові, вельми позитивно відгукнувся про ініціативу Віктора Ющенка, то запитань щодо української позиції у проблемі Придністров’я не меншає.
Ще влітку 2004 року група експертів від громадянського суспільства Молдови запропонувала стратегію розв’язання придністровського конфлікту через «демілітаризацію, декриміналізацію й демократизацію» придністровського регіону Республіки Молдова. Ми виходили з того, що про жодну демократію без демонтажу репресивних структур режиму, виведення російських військ і контролю кордону у відповідності із законами Молдови йтися не може.
Очевидно, що лише інтенсивний та відкритий діалог між Києвом і Кишиневом, як на державному рівні, так і через структури громадянського суспільства, може стати основою спільних реалістичних підходів до вирішення проблеми Придністров’я. Стара кишинівська й нова київська адміністрації майже в унісон кажуть про європейський вибір своїх держав. Не хотілося б, щоб «придністровський камінь» став перешкодою на цьому шляху і для Молдови, і для України.
ДО РЕЧІ. У справі придністровського урегулювання Україна «виявила обережність, не пішовши шляхом, який пропонували деякі країни, і якого чекала Молдова», — заявив директор Інституту глобальних стратегій Вадим КАРАСЬОВ, зазначивши, що йдеться про економічну блокаду Придністров’я та створення молдавських митних постів на кордоні з Придністров’ям, а також інші економічні санкції. «Поетапний і м’який варіант з акцентом на політико-гуманітарні, політико-процедурні чинники тиску на тираспольський режим не зовсім влаштував Молдову й Румунію», — сказав політолог. Водночас, на його думку, такий план — в інтересах України, «оскільки різкий тиск на тираспольський режим створює два ризики». Перший полягає в розмороженні конфлікту. Другим ризиком може стати посилення напруженості в російсько-українських відносинах. «Наскільки Україна й українська дипломатія зуміють гідно вийти з цієї ситуації, наскільки вона зуміє показати дипломатичне мистецтво можливого і неможливого. Вiд цього залежатиме зміцнення авторитету України на європейській арені й дійсно підтвердить або спростує претензії України на лідерську роль у регіоні», — переконаний Вадим Карасьов.
