Здавалося б, після всіх революційних подій минуло достатньо часу для того, щоб якось усе владналося й увійшло в більш-менш визначене русло. Тобто, щоб громадяни, дивлячись кожного вечора телевізор, могли хоч би зрозуміти, що в країні відбувається, що не відбувається, і чому. Але, на жаль, про таке просте й очевидне доводиться досі лише мріяти. Розумію, що з нікого не вичавити сльозу від чергового «доки?». Але «триматися немає більше сил», і враження таке, що в нас не телепростір, а «планета Шелезяка» якась. Де «рослинності немає, корисних копалин немає, населена роботами». Чого, яких змін чекали ми після революційних подій у добрій справі «інформування населення» та «формування громадської думки»? Та ясності чекали й зрозумілості. Але якщо «до того, як» можна було читати та чути між рядків, знаючи, який канал чий, то тепер часто після перегляду чергових телепередач у голові цілковита розруха, розлад і безладдя. Новини — як підрядковий переклад: цей сказав те, а той не сказав цього. Чудово, жваво іноді, часом інтригує, але так нічого й не зрозуміло. Ні, дехто дещо ще розуміє, якщо дивиться все, плюс читає, плюс інтернетом «блукає» у вільний від інших занять час. А в глибинці, де один-два канали та щонайбільше одна газета на сім’ю? Як там зрозуміти, що тепер у нас робиться? А ніяк. Ось, наприклад, телеканали усі як один (практично) повідомили, що Президент прем’єром зело незадоволений і нібито відставка їй світить найближчим часом. Та й візит до Росії чогось не заладився — знов-таки, чи то вона не захотіла, чи то її там не захотіли. Поки її колеги по уряду непереконливо спростовували чутки та нарікали на неповагу північної нашої сусідки, Президент заявив, що, мовляв, нічого такого — посівна в країні, тому нічого по закордонах шастати, є в нас ще вдома справи. Ну, і хто що зрозумів, у глибинці?
Знову ж із нафтопродуктами щось незрозуміле. Чи то профілактика на нафтопереробних заводах, чи то саботаж. І що, хоч один телеканал узяв та й провів журналістське розслідування, проаналізував, що було, а чого не було на ринку нафтопродуктів навесні за останні років п’ять, і чому?
З іншого боку, тривала інформаційно-детективна історія з «полоненням» Бориса Колесникова загрожує перерости в масштабну пропагандистську акцію, мета якої — не стільки заявити про силу опозиції, скільки закласти камінь в основу майбутньої парламентської виборчої кампанії. Втім, усе це докладно намагалися з’ясувати запрошені до студії «Я так думаю» («1+1»). І хоча Ганна Безулик запропонувала не розглядати цю тему окремо, а подивитися на неї в світлі «останніх резонансних подій» (серед яких не лише цей арешт, але і виклик нардепів, колишніх губернаторів та інших відомих осіб для надання свідчень у справах минулих часів, у тому числі питання до Януковича — щодо фінансування виборчої кампанії, а до Ющенка — про банкрутство банку «Україна»), а також запропонувала визначити, чим же є ланцюг цих подій — «здійсненням правосуддя чи розгулом демократії», але тема Колесникова переважала.
Основними героями програми стали все ті ж балакучі Михайло Бродський і Нестор Шуфрич. Утім, певне пожвавлення внесла й дружина відомого судді, який колись порушив справу проти Леоніда Кучми, Тетяна Василенко. Шуфрич не був оригінальним, називаючи все, що відбувається, політичними репресіями, «єжовщиною», «беріївщиною» тощо, а інформацію про шантажистів, які вимагали звільнити Колесникова, погрожуючи вибухом дамби Київського водосховища, навіть порівняв з історичним підпалом Рейхстагу в 1933 році. Що ж, його метафори, попри все, досить послідовні, якщо пригадати про використання в передвиборний час притягнутих за вуха страхів щодо «фашистів-нашистів». Але ігри — іграми, а з проблемою розділення понять кримінальної відповідальності та політичного переслідування робити щось треба. Як сказав хтось із учасників обговорення, при наявному в нас зрощенні економіки, політики та криміналу буде дуже складно довести «чистоту» й аполітичність тієї чи іншої кримінальної справи. Хоча має слушність Бродський: у таких питаннях не суспільство, а суди повинні виносити свій вердикт, якщо вони на це здатні, зважаючи на те, що за колишнього режиму тільки президент і вирішував, хто злочинець і кого судити. Дуже дотепно нинішню ситуацію оцінила Тетяна Василенко, порівнявши нинішніх опозиціонерів із героєм анекдоту, який «тата-маму вбив і просить суд пожаліти нещасного сироту». Загалом, зрештою дійшли висновку, що бандити, звісно, повинні сидіти у в’язницях, але з дотриманням усіх процесуальних тонкощів.
На тлі таких складних міркувань просто як пісня, виглядає спецпроект Костянтина Стогнія «Паралельний світ: знайти та знешкодити» («Інтер»). Документальні й оперативні зйомки реального детектива, учасником яких став журналіст, який мандрує через кордон на вкраденому джипі, захоплюючі та цікаві. Паралельно видається безліч інформації про митників, даішників й інших мимовільних учасників «суперрозіграшу». Дуже хочеться дізнатися, чим усе це закінчиться і якими будуть наслідки для тих посадовців, які так чи інакше «засвітилися» в проекті.
Стосовно решти, то наймилішим у вітчизняному телеефірі, як і раніше, залишається серіал «Моя прекрасна нянька» («1+1»). Дивно, наскільки по-доброму сприймають його й інтелектуали, й обивателі. Можливо, це найвдаліший проект із використанням «українського колориту».
