Була на світі країна, в якій люди вельми цікавилися тим, що і як говорять їхні урядовці та політики, коли залишаються у приватному колі. Чим вище було крісло тієї чи іншої людини, тим більше цікавості у підданих викликали її інтимні розмови. І не те, щоб їм — підданим — аж так кортіло знати про плани, податки, чи про наведення порядку в країні. Ні! Просто хотілося прилучитися до аристократичних й красномовних бесід небожителів, які є, за визначенням, кращими представниками народу. Бажання підігрівалося тим, що політики, виступаючи перед громадянами, зазвичай скромно приховують свою освіченість — аби не хизуватися перед підданими красномовністю та ерудицією.
І ось знайшовся щирий слуга народу, який вирішив реалізувати заповітну мрію громадян. Правда, для цього йому прийшлося дещо зловжити своїм службовим становищем (він був охоронцем коридорів влади), але ж — чого не зробиш заради людей! І почала ця особа (назвемо його пан N.) використовувати свій службовий час значно більш раціонально, ніж бездіяльно чергувати на своєму посту. В усіх коридорах влади він спритно просвердлив акуратні дірочки (навіть там, куди й цар пішки ходив) і повставляв у ті дірочки суперсучасні записуючи мікропристрої. А далі все просто — міняй плівки та клади їх за пазуху, за халяву чи в інші місця! Одне було погано: всі записані бесіди, незалежно від співрозмовників та змісту, велися мовою, яка складалася всього із десяти односкладових та двоскладових кодових слів (мабуть — спеціальний шифр).
Згодом накопичилися кілометри і кілометри магнітофонних плівок. Що було з цим добром робити? Народу не передаси — він, народ, у тих плівках вмить заплутається. Але згодом на товар наскочили покупці — свої та закордонні; нашому герою стало остаточно ясно, яку корисну і водночас небезпечну справу він здійснив. Треба було мерщій тікати і шукати притулок там, де його завжди знаходять у подібних випадках — за кордоном.
Але там вся справа якось застряла. Попри чи не глобальний інтерес до плівок, ніхто не спішив ними скористатися. Для хоча б якогось пояснення цього феномена нам треба повернутися трохи назад і згадати одну, майже сюрреалістичну, подробицю. Річ у тім, що як тільки пан N. таємно виносив із коридорів влади свою «дичину», його плівки починали неприємно, як би це належним чином сказати, «пахнути». Запах був таким сильним, що невдовзі все навкруги — одяг, квартира, папери, саме повітря — «пахло» тим самим. Що пан N. тільки не робив — мив плівки бензином, бризкав їх парфумами, вимочував у ванні, переписував на інші касети. Дарма! Від усіх його заходів той ганебний запах ставав ще різкішим і відштовхуючим — плівки настирливо пахли незабутніми радянськими «отхожими местами». Може, якраз через це пану N. ніяк не вдавалося передати свої трофеї будь-кому? Адже розійшлися чутки, що згаданий запах негайно просякає кожного, хто торкнеться тих плівок хоча б пальцем. (Міжнародні експерти вважають, що джерелами «аромату» були як зміст записів, так і ті дірочки, в які було вмонтовано апаратуру.
Між тим у країні, де розпочалася та «незапашна» історія, відбулися тектонічні зсуви, трапилася повна зміна не тільки влади, але і її коридорів (цікаво, чи є дірочки у нових владних апартаментах?). Деякі ЗМІ наважилися (попри загадковий запах) познайомити своїх глядачів і читачів з фрагментами «прологу» та «епілогу» славетних записів. Тут виявилося, як не дивно, що мало кому цікаво слухати те, що записано на плівках: нормальні люди не хочуть бачити своїх королів зовсім голими (це дуже неапетитне видовище). Більшість громадян віддає перевагу, може, й заздалегідь підготовленим, але мудрим і логічним текстам, грамотній інтелігентній мові з багатим лексиконом, тонким, хоча й наперед придуманим, жартом. Адже тільки завдяки цьому прийдешні покоління політиків будуть мати зразки для наслідування — приклади своїх попередників. Хто знає, може, навіть Уїнстон Черчилль мав одну мову — для парламенту та журналістів, а іншу — для домашнього вжитку?
Тим часом наші дорогенькі ЗМІ переконали всіх (як завжди, без достатніх підстав) у тому, що на тих плівках зашифровано страшні речі, які загрожують катастрофою не тільки Україні, але й усьому світу. Але коли мова про ці плівки заходить, скажімо, на ТБ, глядач починає себе відчувати як на сеансі вправного гіпнотизера, який легким жестом позбавляє його здорового глузду. Якісь незрозумілі натяки, недомовки, дрібнички, зауваги в бік, туманні залякування (згадати тільки розмову з п. Березовським!). А про що йдеться — зрозуміти абсолютно неможливо! Між тим на сцені цього театру з’являються, як із лантухів коваля Вакули, все нові «фігуранти» — справа розростається подібно до пирію на занедбаному полі.
Чи дійсно пан N. володіє доленосною інформацією? Якщо так — то чому її у нього не беруть (на тих чи інших умовах?) Якщо ні, то чи не досить розмов на цю тему, бо, як уже згадувалося, плівки погано тхнуть, забруднюючи повітря навкруги, і вже загрожують торкнутися білосніжних риз нової влади. Дійшло до того, що деякі журналісти натякали на те, що Президент їде до США виключно заради зустрічі з паном N.(!) Складається враження, що владу спеціально втягують у цю гру, аби скомпрометувати якомога більше людей натяками, недомовками, підколодним шипінням.
Зрештою, спитаємо себе: «Чим, взагалі, нас можна сьогодні здивувати?». Нещодавно всі наші політики без будь-яких плівок яскраво продемонстрували світу «хто є хто». А хіба є таємницею найстрашніше — епідемічна корупція в країні, поглинене «акулами» народне багатство, злидні найбільш беззахисної частини громадян, нехтування державною мовою та ін., та ін. Що там говорити! Про минулу владу всі ми і без будь-яких плівок знаємо все найгірше. А чого не знаємо — з тим нехай розбирається суд. Ретельно, камерно, не поспішаючи надавати журналістам «остаточні» судження і вироки. І взагалі — хто кого тут боїться? Пан N. — як старої, так і нової влади? Чи навпаки?
