Практично кожна людина колись чула про автостоп. Тільки мало хто наважується скористатися таким способом переміщення з пункту А до пункту В. Послухавши чергове зведення ДАІ, думаєш, що на трасах їздять злі водії, кожен із яких тільки й мріє про те, як затягнути пасажира в кущі і пограбувати або зробити ще що-небудь з ним. Одночасно, після зустрічі з автостопером, який із захопленням розповідає про чарівність дороги і про добродушність водіїв, закрадається думка: чому б не спробувати? Тим більше що, наслухавшись історій про красу України, хочеться все побачити, а грошей на це ніколи не вистачає.
Отже, таємно від редакції, за власної ініціативи ми наважилися вийти на велику дорогу. Головне було визначити місце призначення. Після недовгих обговорень було обрано Умань, де розташований відомий дендропарк «Софіївка», ніколи не бачений двома з нас. Залишалося вийти на трасу. Нею виявилася легендарна Е95 — автобан Київ — Одеса.
Перш ніж починати стопити, треба обов’язково виїхати з міста. Всі водії, які зупиняються в межах міста, вимагають грошей за проїзд. На трасі головною платою стає бесіда, потреба в якій і примушує водіїв брати тих, хто голосує. Отже, правило «стопника» №1, яке ми з’ясували для себе: виїжджай із міста .
Їхали втрьох (із колегою з іншого ЗМІ), що, чесно кажучи, скорочувало наші шанси зупинити машину до мінімуму. Все- таки більшість машин не безрозмірна, і там може просто не бути потрібної кількості сидячих місць. Оптимальна кількість мандрівників — пара, одному все-таки дещо страшнувато. Правило №2: їдь малою кількістю .
КИЇВ — ГРЕБІНКИ
Першою зупиненою нами машиною була стара «Волга», в яку ми змогли сісти, лише заздалегідь добре розсунувши купу мотлоху на задньому сидінні. Водій привітно погодився довезти нас прямо до Умані. Тільки-но ми рушили з місця, почалося найстрашніше: шофер настільки хотів поговорити, що абсолютно не дивився на дорогу, щохвилини повертаючи назад беззубе обличчя. Причому його розповіді викликали у нас пристрасне бажання негайно відкрити двері і вийти, однак траса була швидкісна, і цей маневр міг би у кращому разі закінчитися на лікарняному ліжку. Спочатку він повідомив нам, що у нього розхитані нерви, і почав показувати рецепт на транквілізатор, виписаний «швидкою». Потім почав розповідати про те, що у нього є пістолет, яким він не боїться користуватися. У цей момент у головах у нас була лише одна думка: дай Бог хоч куди-небудь доїхати. Звідси правило №3: перш ніж сісти, оглянь салон .
Нас врятувало те, що після тривалої філіппіки на адресу вітчизняного уряду та українців у цілому і розповіді про власну програму розвитку країни, у шофера, за його словами, розхиталися нерви. Доїхавши до Гребінок, він попросив нас сходити до аптеки і купити йому п’ять флаконів настою кропиви собачої (який, судячи з кількості вже порожнiх, що валялися в салоні, він вживає в дуже великих кількостях). Звичайно, ми скористалися нагодою вийти. Подолавши спокусу втекти відразу, до аптеки ми все-таки пішли. Купивши йому необхідне, ми повернулися на дорогу.... але його там уже не було. Зірка всіх бродяг врятувала нас цього разу.
ГРЕБІНКИ — БІЛА ЦЕРКВА — ТАРАЩА — НАСТАШКА
Залишившись із п’ятьма флаконами на дорозі, ми продовжили наш автостоп. Наступними бажаючими нас підвезти виявилися четверо хлопців у невеликій машині, які, незважаючи на нашу кількість, вирішили потіснитися і довезти нас до повороту на Білу Церкву. Можна говорити про те, що небезпечно молодим дівчатам сідати в машину до незнайомих хлопців, однак везіння нас не залишило. Нас не лише благополучно довезли, але й, узявши телефони, пообіцяли підібрати на зворотному шляху. Ми у відповідь на люб’язність подарували їм трофейний флакон кропиви собачої.
Наступним нашим попутником був фермер, який, розповідаючи нам про свою роботу, ненароком обмовився, що у нього зовсім невелике господарство. Виявилося, що невеликим він називає 400 га. Дивлячись на його широке добродушне обличчя одвічного селянина, справді розумієш, що для працелюбних людей це не поле для розмаху. Такий, якщо захоче, пів-України обробить. Висадилися ми навпроти заправки неподалік від Таращанського лісу. Тут, на нашу біду, вигляд трьох дівчат зацікавив заправників, які, вирішивши поговорити з нами, спочатку настирливо махали руками, а потім наважилися підійти до нас. Місце, відоме всім журналістам своєю неблагонадійністю, і вигляд трьох похмурих хлопців примусив нас прискорити крок і постаратися швидше піти. Правило №4: не вступай у бесіди з людьми без машин .
Тут нас наздогнала четверта машина, водій якої, навіть не дочекавшись піднятої руки, запропонував підвезти нас п’ять кілометрів до села зі смішною назвою Насташка. Взагалі, назви сіл, які зустрічалися нам у дорозі, гідні окремого тексту: Пінчуки, Бикова Гребля, Гостра Могила, Марійка, Полковничий Хутір, Ксаверівка.
НАСТАШКА — ЖАШКІВ — УМАНЬ
Висадивши нас посеред дороги, водій вирушив у своїх справах, і на ньому наша ера легкових автомобілів закінчилася. Практично відразу ж ми застопили маршрутку. Немолодий водій, пригостивши нас насінням, розповів, що головна «родзинка» його пункту призначення — Жашкова, куди він погодився нас відвезти, — жуки і таргани, яких там розводять. Виявилося, що він мав на увазі великого бронзового жука небаченої породи, який стоїть біля однієї з баз відпочинку біля в’їзду до міста.
У місті ми розійшлися. Постоявши хвилин десять, відхиливши за цей час першу пропозицію заплатити гроші за проїзд, ми зупинили далекобійну хуру, яка їхала до Кіровограда.
Далекобійник Юра виявився милою людиною, з ним усі решту 70 км дороги ми проговорили «за життя». Водій у принципі везе стопників за бесіду, тому не так важливо, про що говорити, як те, що говорити треба. Звідси правило №5: не сидіть як соляний стовп, підтримуйте розмову .
За розмовою ми просто не помітили, як опинилися на в’їзді до Умані. На згадку про нас ми залишили йому другий із п’яти флакончиків кропиви собачої.
УМАНЬ
Щоб дістатися до парку, ми сіли в маршрутку, де перший раз за всю дорогу заплатили за проїзд.
У хваленій Софіївці (нехай пробачать нас аборигени) ми розчарувалися. Парк, внесений до реєстру ЮНЕСКО, виявився вкрай запущеним. Як з’ясувалося, його прибирають лише до початку сезону — до першого травня. У цей же час відкривають і туалети. У міжсезоння добрі бабусі, які торгують проспектами, радять відвідувачам «відвідати» невеликий ялинник...
УМАНЬ — КИЇВ
Наближався вечір, «стопити» треба було швидше й активніше, поки не настали сутінки. Але, як назло, жодна з проїжджаючих машин не ризикнула взяти нас — напевно, слава про дівчат, які роздають кропиву собачу, вже покотилася трасою.
Потім сталося диво — біля нас зупинилася величезна хура, водій якої погодився довезти нас прямо до Києва. Він ще не знав, на що йде. Щоб завести розмову, ми почали розповідати анекдоти. Нашому супутнику так сподобалося спілкування з нами, що на першому ж привалі він купив нам по шоколадці. Це вже сподобалося нам. За це ми віддячили йому нашим традиційним заспокійливим засобом, який йому безсумнівно знадобився б після чотирьох годин спілкування з нами. Оцінивши всю корисність подарунка, по дорозі він купив нам ще й по букету контрабандних пролісків. Ми були вражені до глибини душі увагою до наших персон настільки, що жваво проговорили до самого Києва. Нам здавалося, що в одній вантажівці, яких дорогами України колесить сотні, в даний момент опинилося відразу чотири ощасливлених дорогою людини. Правило №6: найнадійніший транспорт — хури, а найприємніший народ — далекобійники .
На під’їзді до Києва нам стало сумно — дорога закінчувалася. Втіха одна — вона була не остання і, можливо, ми ще колись зустрінемося. Адже Земля кругла, а доріг на ній небагато.
