У січні Верховна Рада прийняла у першому читанні Закон України «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною». Під час обговорення закону депутати запропонували ряд заходів, щоб підняти престиж орденів, медалей, почесних звань: наприклад, не робити масових нагороджень, не нагороджувати громадян у зв’язку з ювілеями, не нагороджувати райони, області, міста, трудові колективи і т.п.
Усе це подає надію на припинення інфляції державних нагород, яка так обурює громадську думку. Сьогоднішні численні золоті зірки Героя України і навіть нагороди, названі іменами наших великих князів Київської Русі, прикрашають груди деяких нечесних людей, які довели свій народ до убогості, отримали ордени за хабарі (про що говорили із трибуни ВР депутати). Вручення бойових орденів особам, які ніколи не служили в армії, обов’язкові за рангом нагородження керівників «у зв’язку із ...-річчям» — над усім цим люди сміються без побоювання.
Дозволю собі невеличкий екскурс в історію нашої нагородної системи, який доводить, що за роки нашої незалежності не було винайдено нічого нового, а лише відродилася в іншому обличчі практика сталінського режиму.
У 1944 році в СРСР було введене нагородження орденами і медалями за вислугу років у Збройних Силах. За 10 років служби належала медаль «За бойові заслуги», за 15 — орден Червоної Зірки, за 20 — Червоного Прапора, за 25 — Леніна, за 30 — знову Червоного Прапора. Потім за вислугу років стали нагороджувати шахтарів і залізничників, лікарів і вчителів, науковців і капітанів далекого плавання... Нагородження «за вислугу» було майже автоматичним. Наприклад, сумно відома Лідія Тимашук, чий донос став приводом для арешту «лікарів-убивць», була нагороджена орденом Леніна. Після реабілітації лікарів указ про нагородження було відмінено, але через кілька місяців Тимашук виявилася в довгому списку лікарів, нагороджених саме за вислугу років.
Люди мого покоління пам’ятають фотографії передовиків сільського господарства, буквально обвішаних однаковими орденами і медалями, у газетах «Правда» та «Известия». Справа в тім, що ще в 1947 році був введений порядок нагородження, при якому досягнення визначених врожайності, удоїв, приросту ваги і т.п. автоматично надавало право на звання Героя Соціалістичної Праці, орден або медаль. Якщо врожай був стійкий, людина могла отримувати той самий орден щороку. Зрозуміло, нагороджені були людьми гідними, чесними трудівниками. Не їхня провина, що тотальне руйнування села прикривалося пишною позолотою «турботи про людей» у вигляді дощу орденів. Але все-таки кількість нагород у цих людей явно не була пропорційна їхнім реальним заслугам.
Та й нагородження «у зв’язку із ...-річчям» практикували ще до війни. Так, у 1939 році Й. Сталін до 60-річчя одержав звання Героя Соціалістичної Праці, встановлене усього за рік до того.
У 1958 році Президія Верховної Ради СРСР визнала необхідним нагороджувати орденами і медалями лише «за конкретні успіхи» і «скасувати нагородження орденами і медалями за вислугу років». Як і багато більш серйозних починань тих років, цей указ був виконаний не до кінця, і через тридцять років знадобилася нова постанова, багато в чому схожа з попередньою.
Як бачимо, корені нинішньої інфляції нагород — давні. Може, тепер вони будуть підрубані?
