Формування міжнародного іміджу країни у нинішньому «надто тісному світі» є невід’ємною складовою її культурної дипломатії, яка включає розгалужений арсенал впливів на свідомість світової громадськості, починаючи від поширення вигідних для даної країни міфів і стереотипів й закінчуючи пропагандою культурної спадщини народів, які населяють дану країну, її економічних досягнень, зразків «передової ідеології» тощо.
Типовими прикладами насаджування корисних стереотипів є віддавна поширюваний американською зовнішньополітичною пропагандою міф про США як «країну рівних можливостей». Або ж узяти теж успішно прищеплюваний західною та японською пресою міф про японців як «трудоголіків», які породили «японське економічне чудо». Самі японські дослідники вказують на те, що цей позитивний стереотипний імідж японців та Японії був покликаний витіснити із масової свідомості представників західної цивілізації раніше вкорінений там міф про «жовту загрозу».
У свою чергу, стереотипне сприймання поляків та Польщі у Західній Європі акцентує на їхній європейськості, тоді як українців у тій же Західній Європі не сприймають, по-перше, як представників окремої нації, ототожнюючи зазвичай із росіянами, а, по-друге, сприймають як представників радше не європейської, а азійської цивілізації з одвічним рабським упокоренням владі тощо. Саме слово «слов’янин» на Заході виводять від латинського «slav» — «раб» (англійське — «slave»). Тобто існує навіть мовно-словниковий «рабський стереотип» сприймання представників слов’янського племені.
Певною мірою західні упередження щодо України розвіяла демократична помаранчева революція від листопада—грудня 2004 р. Але остаточний успіх залежатиме від того, чи вдасться закріпити перші результати революційних демократичних змін у масовій українській та неукраїнській свідомості. Відтак — обов’язково настануть зміни у західному сприйманні образів України й українця. Головне — не сподіватися тут на раптову стихійність, а провадити послідовну публічну (культурну й медійну) дипломатію. Так як це роблять британці з їх Британською радою, німці із їх чисельними Інституціями Гете, не кажучи вже про французів, успіхи яких на ниві культурної дипломатії загальновідомі й в чомусь можуть вважатися зразками для наслідування.
Щодо американської публічної дипломатії, то вона матиме нарешті свого зверхника. Посаду підсекретаря державного департаменту з питань «дипломатичного PR», яка від 30 червня 2004 р. була вакантною, 14 березня 2005 р. обійняла Карен Хаджес, колишня телерепортерка й радниця Буша з питань масових комунікацій, яка нібито зіграла не останню роль у першому обранні Буша на президентську посаду в 2000 р. Три роки тому Хаджес заради сина, випускника техаського вузу, пожертвувала високою посадою у Білому Домі, але на громадських засадах допомагала Бушу.
Неувага США до питань культурної дипломатії загальновідома. Вона спричинилася, зрештою, до однобічного ідеологічного роззброєння найпотужнішої країни світу після того, як зник її єдино значимий суперник, — СРСР. Нинішні невдачі США в Іракові спонукали США зробити радикальну переоцінку цінностей, яка в вустах пані Хаджес прозвучала так: «Якщо Сполучені Штати не діятимуть достатньо наступально у плані самопрезентації, екстремісти радо зроблять цю роботу замість нас». Водночас підсекретар «від іміджу» уточнила, що йдеться про відсіч ворожій пропаганді, розвінчування облудних міфів й проповідь правди, яка, мовляв, і є найкращим із усіх можливих різновидів пропаганди.
На те, що США головним вектором покращання свого зовнішньополітичного іміджу вибрали Арабський Схід указує призначення заступницею Карен Хадженс арабськомовної американки єгипетського походження Діни Пауелл. Але справа, вочевидь, не лише у арабах, бо імідж США ґрунтовно зіпсований і в інших частинах світу. Та й у самих США Джорджу Бушу доведеться невдовзі гаряче, оскільки там набирає обертів кампанія його супротивників із табору демократів, пов’язана із надто скромними бюджетними пропозиціями адміністрації Білого Дому у сферах освіти, медицини, культури й соціального забезпечення.
Нинішня проблема адміністрації Буша полягає у необхідності підтримувати економічне зростання за рахунок скорочення бюджетних видатків. Але водночас доводиться відпрацьовувати зароблений під час виборчої кампанії політичний капітал, виконуючи обіцянки щодо підвищення рівня соціальної захищеності найбідніших американців. Американський президент пропонує не вельми оригінальний вихід із цієї патової ситуації, який полягатиме у частковій приватизації соціальної сфери (закладів освіти, охорони здоров’я й природи тощо). Тим часом, бюджетний дефіцит США досяг астрономічної суми у $US 427 мільярди, тоді як представлений 8 лютого 2005 р. Конгресові проект бюджету складає суму в $US 2,57 трильйони.
Бюджетними «улюбленцями» вашингтонської адміністрації будуть, як і досі, оборона й внутрішня безпека. Щодо військових видатків, то вони мали би зрости ще на 5%, досягши суми у $US 419 млрд., левова частка якої піде на покриття утримання військ в Іракові й Афганістані (Буш уже попросив додаткових $80 млрд. на ці цілі у нинішньому фіскальному році).
Загалом, думка про те, що, вигравши чергові вибори, можна відпочити на лаврах до наступних виборів, із якою так болісно прощаються нинішні українські політики, віддавна засвоєна політиками західними. «Сторожовий пес» демократії, якою там є вільна преса, дрімати не дає нікому.
Відомо, що під час першої каденції Буш серйозно потерпав від медіаскандалу довкола банкрутства корпорації «Енрон». Нині ж, одна лише лондонська «The Тimes», приналежна до медіаімперії Руперта Мердока, роздуває нині відразу два медіаскандали. Один із них пов’язаний із наступними (у травні 2005 р.) парламентськими виборами у самій Великій Британії, а інший — із виборами, які щойно завершилися у США.
Що стосується «домашніх справ», то газета опублікувала дві статті, в яких, із посиланням на думку вищого керівництва виборчої кампанії торі (партії консерваторів), стверджувалося, що саме це керівництво не вірить у перемогу над суперниками-лейбористами. Водночас газета «розкручує» нею ж започатковану історію із радіосуфлером, яким нібито користувався під час минулорічних перших (жовтневих) теледебатів у Майамі Джордж Буш і який було сховано у нього за спиною під підкладкою піджака. А виявив це «неподобство» у вигляді незрозумілої випуклості на президентській спині телеоператор телекомпанії Fox TV (приналежної, за «дивним» збігом обставин, теж до медіа-імперії Руперта Мердока). Оскільки «випуклість» англійською — «балдж» («buldge»), то скандал охрестили «Балджгейт».
Одним словом, вийшов суцільний «балдьож». І на тому справа закінчилася, хоча слід визнати, що належна розкрутка «балдьожного» скандалу могла б зіграти з Бушем поганий жарт, якби тему підхопив медійний «мейнстрім». Але центральні видання й телерадіоканали або не зауважили в ній особливої сенсаційності, або ж спрацював «їхній адмінресурс» . Принаймні, так стверджувала британська «The Тimes», що вказувала на існування уже підписаних до друку «балджевих матеріалів» включно із коментарем фахівця із NАSА, які за 5 днів до американських виборів мали з’явитися на шпальтах «The New York Тimes», але так і не з’явилися...
Якщо новина могла стати медіаприводом для роздмухування скандалу, але так ним і не стала, то на професійній мові це називається «вбита новина» («killed a story»). Зрештою, може йтися про банальну політичну цензуру. Якщо щось подібне до пріснопам’ятних українських «темників» справді існує у цитаделі демократії, якою себе вважає найбагатша і найвпливовіша країна світу, то скандалу справді «не здихатися».
До речі, саме так — «Убити новину» («Killing a story») назвав свій 44-хвилинний документальний фільм про «Гонгадзегейт» й політичну цензуру в Україні Том Манголд, відомий журналіст із BBC, який нещодавно вкотре зацікавився українською темою, видрукувавши на Заході дещо сенсаційну статтю про те, як західні спецслужби підтримали українські революційно-демократичні вибори.
Щодо Джорджа Буша персонально, то у нього справи зі станом громадської думки всередині Америки досі виглядали цілковито пристойно, а після недавнього європейського турне ще більше покращилися. Зокрема, дослідження громадської думки, проведене CNN (оприлюднене 8 лютого 2005 р.). вказувало на зростання індексу довіри до Джорджа Буша від 51% у листопаді (відразу після виборів) до 57%.
Однак, тоді як вибраний американцями на другий термін президент Джордж Буш у інавгураційній промові загострив увагу на покликанні Америки «покінчити із тиранією у всьому світі» соціологічні опитування, проведені в різних країнах світу, вказують, що світова громадська думка не схильна довірити йому роль «глобального тираноборця».
Зокрема, матеріали дослідження, проведеного фірмою GlobeScan разом із Університетом штату Меріленд із 15 листопада 2004 по 3 січня 2005 р. у 21 країні (21 953 респонденти), вказують на те, що більшість (58%) сприймає переобрання Буша негативно й лише чверть (26%) — позитивно. Більше того, у 16 із досліджених 21 країни переобрання Буша однозначно сприймалося як загрозливе з точки зору світової безпеки.
Негативна настанова щодо лідера держави із певним автоматизмом переноситься на її громадян. Наразі йдеться про негативне сприймання простих американців. Зокрема, — 42% опитаних репрезентантів міжнародної аудиторії заявили, що їхнє ставлення до американців дещо погіршилося, тоді як 25% відчули, що воно покращилося, а 23% не вловили жодної відмінності.
Майже половина респондентів (47%) розцінюють американський вплив у світі як переважно негативний. Набагато менше схильних розцінювати такий вплив як радше позитивний (38%), а 15% із відповіддю «не поспішали».
Культурна дипломатія — це своєрідна «інформаційна війна», у якій не буває жертв, оскільки в ній не може бути ані переможців, ані переможених. Адже від успішних інтеркультурних комунікацій виграють у кінцевому підсумку всі. Ухилятися від подібних культурно-інформаційних впливів або перетворити їх у заручників стихії у сучасному глобалізованому світі означає приректи себе на ізоляцію. Якщо це розуміє найпотужніша країна сучасного світу — США, то тим паче це зобов’язана зрозуміти Україна.
