Дискусію про те, чи варто відбудовувати заново Десятинну церкву, «День» порушує регулярно. Зокрема, цій проблемі була присвячена стаття в номері від 17 лютого нинішнього року, в якій наведені аргументи, що ставлять доцільність такого будівництва під велике питання. Нині пропонуємо увазі читача роздуми на цю тему Григорія ПОЛЮШКА.
Останні місяці нашого життя промайнули в тривозі за долю країни та в надії на краще життя в майбутньому. Помаранчева революція перемогла — і це вже є історичний факт. Нову владу України, на чолі з Президентом В. Ющенком, чекають складні випробування. Головне — не повторювати помилок попередників, взяти на озброєння демократичні принципи керівництва країною, відмовитись від нехтування думками та побажаннями громадян. Якщо судити по останнім подіям, то зробити це буде непросто. Нещодавно одна з телерадіокомпаній показала сюжет, у якому йшлося про плани відновлення у столиці церкви св. Богородиці (Десятинної), зруйнованої ще в 1240 році. При цьому сповіщалось, що роботи вже розпочинаються і через два роки ми побачимо відновлений храм, багато прикрашений фресками, мозаїками. Кілька років тому ця тема вже широко обговорювалася й була визнана науковцями та громадськістю як така, що не може бути реалізована з багатьох причин. Однак головна зацікавлена в цьому організація — «Укрпроектреставрація» — не змирилася з цим і в час зміни керівництва країни знову проштовхує свій проект. У Всеукраїнському фонді відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара розповіли, що питання відновлення Десятинної церкви ніколи і не стояло в перспективному плані робіт. Однак заспокоєння зникло через кілька днів, коли про це став говорити вже сам Президент. Під час представлення київській громаді міського голови О. Омельченка, В. Ющенко поставив перед ним завдання відновити зруйновану сотні років назад церкву. Посилання при цьому на те, що Десятинний храм може стати об’єднуючим елементом суспільства, не зовсім вірні, адже у нас багатоконфесійна країна. Ми не станемо зразу іншими. Величезна прірва розділяє окремі верстви населення України як в матеріальному плані так і в духовному. Безумовно, частина віруючих це рішення підтримає, бо для них це «свята» справа. Вони завжди підтримають будівництво будь-якого храму, навіть якщо для цього доведеться знести щось суспільно значуще. Але чи є відновлення Десятинної церкви державною справою? Чи може церква-новобуд стати об’єднуючим центром українського суспільства, стати нашою святинею, головнішою від Софії та Лаври? Такі питання навіть не потребують обговорення, але щоб краще зрозуміти їх — звернемось до історії.
ПОБУДОВА ЦЕРКВИ
Храм св. Богородиці зведений грецькими майстрами ще в 996 році на замовлення великого київського князя Володимира. На цю споруду він пожертвував десяту частину своїх прибутків. Саме від цього й походить її друга, народна назва — Десятинна. Велична кам’яна церква була багато прикрашена фресками, мозаїками й іконами. Її головними святинями стали мощі Папи римського Клімента та інших святих, привезених князем Володимиром із завойованого Корсуня. Безумовно, ця релігійна споруда відігравала значну роль у житті держави, й особливо в перші роки після прийняття Києвом християнства. В деяких літописах її навіть називають «кафедральною церквою». Однак із часу зведення Софійського собору вона втратила свою головну роль, хоча й надалі залишалась другою київською святинею, місцем останнього пристанища кількох руських князів. У ній же був похований і великий князь Володимир. Але це не врятувало церкву св. Богородиці від пограбувань під час міжусобних князівських чвар. Трагічними для неї стали зимові дні 1240 року. Під час штурму Києва монголо-татарськими військами її було зруйновано ударами таранів. Під уламками загинули останні захисники міста. Близько 400 років простояли руїни храму в запустінні. Уніати побудували тут невеличку дерев’яну церкву св. Миколи Десятинного, яку в 1633 році в них відібрав православний Київський митрополит Петро Могила. Через кілька років за його ж вказівкою проводяться розкопки залишків давньоруського храму з метою пошуку доказів стародавності православ’я. Під час цих робіт колишню уніатську церкву розібрали. Одне з відкритих у землі поховань, в кам’яному саркофазі, Могилою визнане за поховання великого князя, святого Володимира. За наказом митрополита череп із цього поховання, як святиню урочисто перенесли до церкви Спаса на Берестові, а пізніше до — Успенського собору Києво-Печерської лаври. Нижню щелепу черепа, на прохання російського царя, відіслали до Московського Успенського собору, а кисть правої руки передали до Києво-Софійського собору. Всі інші частини кістяка залишили на місці. В пам’ять про це звелів митрополит побудувати на руїнах невеличку церкву. Роботи по її спорудженню закінчилися вже після смерті Петра Могили, в 1655 році. Побудована на місці правого притвору стародавньої, вона являла собою двоповерхову споруду. До її структури включили і залишки давніх стін Десятинного храму. Однак ніщо не вічне в цьому світі. На початку ХIХ ст. вона вже потребувала таких значних коштів на своє відновлення, що в Київського митрополита Євгенія Болховитінова з’явилася ідея розібрати її та звести на цьому місті нову велику церкву, попередньо дослідивши стародавні фундаменти. Що й було зроблено. Будівництво розпочалося в серпні 1828 року за проектом петербурзького архітектора В. Стасова. Кошти на це надав заможний відставний поручик Олександр Анненков. Роботи велися тринадцять років і обійшлися йому у сто тисяч карбованців сріблом.
Протягом свого існування нова Десятинна вважалася однією з головних серед київських церков, хоча й була весь час прихідською. Служба в ній велася до літа 1929 року, коли за рішенням Президії Київського Окружного Виконавчого Комітету її закрили і передали під клуб безвірників. Але вже в наступному році, для утворення в місті державного заповідника «Київський Акрополь», приміщення церкви отримала в своє розпорядження Краєва Інспектура Охорони Пам’яток. Амбітні плани Інспектури втілити в життя не вдалося й у 1935 році Десятинну церкву розібрали, як таку, що не мала ніякої художньої цінності. Рідкісні предмети ризниці влада передала до київських музеїв, а гробниці з останками князя Володимира та мощами 50-ти святих — до Антирелігійного музею у Володимирському соборі.
НАУКОВЕ ВИВЧЕННЯ СОБОРУ
Перші розкопки руїн церкви св. Богородиці проводились іще при митрополиті Петрі Могилі. Але немає жодних підстав називати їх науковими. Про них залишились тільки згадки в літературі. Наступні дослідження проведені вже в 1824—1825 рр. київським любителем старовини К.Лохвицьким і продовжені в 1826 р. петербурзьким архітектором М. Єфімовим. Залишки фундаментів були розкриті повністю. Під час земляних робіт знайдено багато фрагментів оздоблення інтер’єру, підлоги, різні металеві прикраси, а також дві гробниці, які відкривалися ще при Петрі Могилі. Обидва дослідники наполягали на правильності своїх планів обмірів і проектів відбудови Десятинної церкви, що призвело до гострих суперечок між ними. Нарешті скласти проект церкви доручили В. Стасову. Однак Стасівська церква не мала нічого спільного з давньоруським храмом, і це викликало в декого невдоволення.
У 1908—1914 рр. фундаменти давньоруського храму, що залишилися за межами нової церкви дослідила археологічна експедиція під керівництвом члена Імператорського Археологічного Комітету Д. Мілєєва. Численні знахідки відправили до Петербургу, більшість із яких і досі перебуває там.
ЩО ХОЧУТЬ «ВІДНОВИТИ»?
На жаль реальних зображень церкви давньоруського часу не існує. До нашого часу дійшла тільки копія 1884 р. малюнку руїн першої чверті ХIХ ст., за якою важко судити про архітектуру стародавнього храму. Починаючи з К. Лохвицького, майже всі дослідники намагалися провести реконструкцію планів фундаментів, а деякі й реконструкцію самої церкви. Над цим працювали й кращі українські архітектори-мистецтвознавці. Але одностайності в цих питаннях як не було, так немає й зараз. Кожен уявляв цю споруду по своєму. З приводу архітектурного вигляду суперечки йдуть за тип храму, кількість бань, кількість поверхів галерей, тощо. За словами відомого радянського вченого, дослідника давньоруської архітектури Ю. Асеєва, всі реконструкції є гіпотетичними, оскільки даних для них недостатньо. Що ж стосується інтер’єру собору, то тут взагалі говорити нема про що. Ті фрагменти внутрішнього оздоблення, які знайдені під час археологічних досліджень, не дають ніякої інформації про сцени розпису, їх схеми, мозаїчні панно, тощо. Тобто вести мову про якесь «відновлення» немає підстав. Із цим погоджуються і керівники «Укрпроектреставрації». Підготовлений ними проект — не що інше, як проект грецького храму IХ—Х ст. Його реалізація вигідна тільки окремим особам, які планують на цьому добре заробити. Повіяло недалеким минулим, коли до думки народу, наукової інтелігенції влада рідко прислухалась. Наразі існує загроза термінового початку будівництва. Аргументи ж начальника міського управління охорони культурної спадщини Р. Кухаренка в підтримку проекту «відновлення» церкви св. Богородиці — доволі дивні. За його словами, «краще відновити церкву, ніж дозволити там й надалі вигулювати собак».
МОЖЛИВІ НАСЛІДКИ
Побудова якоїсь грецької церкви на місці давньоруської Десятинної, та ще й під її назвою, може посилити у світі негативний імідж Києва, як міста-підробок (не справжніх пам’яток). Не стане цей новобуд й усипальницею, так як князівський некрополь давно зруйнований. Зникли глава й останки великого князя Володимира, а також мощі 50-ти святих.
Чергова коробка-макет над залишками старовинних фундаментів не стане об’єднуючим символом України, адже це буде зовсім інший храм із новими розписами, мозаїками, іконами — і все на розсуд сучасних проектувальників. До того ж, ця споруда буде виступати південно-східним кутом на вулицю Володимирську, перекриє з неї вид на Андріївську церкву. Всі роботи по будівництву можуть обійтися українському народові не менше ніж в сто мільйонів гривень. Потрібно це українському суспільству? Сумнівно.
Однак заперечуючи в побудові нової церкви, мабуть ніхто не буде проти належної музеєфікації залишків фундаментів першого кам’яного храму Русі- України, з встановленням на цьому місті пам’ятного хреста. Необхідно також позначити місця й інших зруйнованих давньоруських пам’яток. Символом єднання українського народу можуть стати останки святого князя Володимира, які необхідно розшукати, провести їх наукову ідентифікацію й гідно вшанувати.
