Сьогодні часто можна почути припущення, що почуття солідарності Євросоюзу опинилося під загрозою, якщо не знищене начисто, внаслідок його розширення й входження до його складу країн Центральної та Східної Європи. У той момент, коли Болгарія та Румунія роблять черговий крок на шляху до вступу до ЄС, а переговори про прийом із Туреччиною та Хорватією ось- ось розпочнуться, дедалі важливішим стає оспорити таку думку.
Цінності та інтереси країн, які останнім часом вступили до ЄС, здебільшого збігаються з цінностями та інтересами 15 країн, які входили до складу Євросоюзу раніше. Звісно, це правда, що розширення спричинило фундаментальне перетворення Союзу, а також викликало нові проблеми й стурбованість щодо політичних принципів. Але нові держави-члени із Центральної та Східної Європи нерозривно вплетені в тканину економічного, соціального й культурного розвитку нашого континенту. Узи, що пов’язують нас, були ослаблені сорока роками радянського панування, але це не змінило докорінним чином європейського характеру цих держав.
Моя країна, Польща, завжди мала глибокі культурні зв’язки з іншими європейськими країнами, особливо Францією. Ми брали участь у всіх найбільших подіях музичного, літературного й кінематографічного життя Європи (пригадайте фільми Анджея Вайди доби «Солідарності», такі як «Дантон», у виробництві яких брала участь Франція).
Навіть у спорті східноєвропейці давно стали невід’ємною частиною решти Європи. Справді, перед Першою світовою війною національна збірна Німеччини з футболу складалася винятково з гравців із польськими прізвищами. Але головне, поляки, угорці, чехи та інші в глибині душі відчувають себе європейцями. Саме це і є значенням слова «солідарність», згідно з Оксфордським словником: «єдність, що виникає з почуттів і симпатій».
Солідарність як відчуття, що виникає зі спільних інтересів, також, безсумнівно, існує як серед первинного, так і серед розширеного складу Союзу. Винятки лише підтверджують правило. Відсутність єдності в ЄС з питання війни в Іраку не повинна затуляти того факту, що країни-члени мають єдину думку майже з усіх інших важливих міжнародних питань. В економічних питаннях існують розбіжності, скажімо, щодо єдиного законодавства ЄС, але це знову ж таки не повинно затуляти того факту, що жодна держава-член Союзу ніколи не заперечувала ідеї внутрішнього ринку.
Нарешті, сам процес розширення також явно є символом соціальної, громадянської та культурної єдності Європи. Той факт, що він викликав дебати й суперечки, не зменшує загальної переконаності старих і нових членів ЄС у тому, що на них лежить обов’язок відбудувати континент наново після 40 років розколу.
Але існують побоювання, які якщо й не призводять до фундаментальних розбіжностей, проте викликають стурбованість. Чи повинні ми побоюватися того факту, що Європа більше не є чисто іудео-християнським і «білим» континентом? Чи зможуть громадяни ЄС, які походять з інших континентів і сповідують індуїзм або іслам, сикхізм або буддизм, ототожнитися з «європейськими» цінностями й культурою? Чи зможуть вони відчути себе європейцями, подібно до поляків або чехів, які завжди вважали себе такими?
Ці питання постають найгостріше — по суті, відповіді на них не можна уникнути — у разі можливого вступу Туреччини до ЄС. Чи пожвавлюється європейська інтеграція за рахунок поваги до цінностей інших? Чи йдеться про те, щоб поділитися ними, або ж про свій внесок у ці цінності?
Це, безсумнівно, заплутані питання. Вони особливо важкі, якщо сприймати культуру як цемент, що скріпляє майбутнє Європи. Всі європейські країни, імовірно, спочатку вважали, що іммігрантів з-за кордонів Європи можна асимілювати так само, як у дев’ятнадцятому столітті польські іммігранти виявилися асимільованими в Рурській області Німеччині.
Те, що цього не сталося, принаймні у великих масштабах, не означає, що цього взагалі не може статися. Подивіться на те, як чимдалі більше видатних громадян турецького походження з’являється в Німеччині. Погляньте на багатьох британців, — вихідців з Індії та Пакистану в другому поколінні, — які в ділових костюмах і з ноутбуками в портфелях роз’їжджають по всьому світу.
Але європейці повинні визнати, що такі люди є незначною меншістю. Багато іммігрантських груп в Європі виявляються відкинутими в замкнений маленький світ власних етнічних спільнот через неможливість соціальної й економічної інтеграції. Постійна загроза тероризму ще більше посилила цю ізоляцію для ісламського населення Європи.
ЄС не може просто проголосити «солідарність» як основоположну цінність і водночас нічого не робити для розвитку її серед тих, хто відчуває себе на узбіччі життя. Їм також треба надати можливість відчути ці пута «єдності, що виникає з почуттів і симпатії». Європейська солідарність не може вижити й не виживе, якщо цими людьми нехтувати.
Данута ХЮБНЕР — член Єврокомісії, відповідальна за регіональну політику.
