Кияни подивилися нову виставу Петра Мамонова «Миші, Кай i Снігова Королева». Насправді ця фраза вимагає уточнення в усіх своїх частинах. Кияни — звичайно, далеко не всі, навіть не ті, кого можна було б назвати меломанами. Швидше — та стійка аудиторія, яка створилася останніми роками шля хом досить дивного поєднання театралів і шанувальників сучасної легкої музики, що колись називалася роком. Новою цю роботу можна назвати лише відносно. «Миші, Кай i Снігова Королева» йде у Московському театрі імені Станіславського вже близько року. Врешті, — зовні це взагалі не вистава Мамонова у звичному, сольному форматі, а колективна вистава. Рухи Петра Миколайовича підсилені авангардною хореографічною групою «Слепые».
Власне, ця група й розпочинала виставу. Така собі лижниця в дзеркальному вбранні, що облягає, розмірено виходила з-за лаштунків. За нею йшов слідом вайлуватий чоловік в окулярах і сірому костюмі-трійці, проткнутий бутафорським уламком дзеркала. Надалі саме ця пара переважно становила щось на зразок кордебалету. Так би мовити, акомпанувала пластикою.
Не буду оригінальним, повторю думку інших колег по перу: «Слепые» виглядали явно зайвими. Навіть не те щоб зайвими — вони просто не привертали уваги. І це при тому, що працювала група дуже старанно, явно продумували кожну мізансцену. У тієї ж таємничої лижниці відчувається професійна хореографічна підготовка. Але ці па якраз і виглядали програшно порівняно з гримасами і судомами головного героя. Король повністю відміняв почет.
Адже Мамонов сильний саме тим, що завжди грає себе. Виконує свої кошмари и власні прозріння, згущуючи їх на сцені до такої міри, що все це якраз і набуває потрібної театральної якості. Тобто — себе-то себе, але водночас і якогось вічного персонажа, який мучиться, хоч як це дивно, одвічними питаннями, і тут же, з ходу, намагається шукати ну хоча б якісь відповіді — не словом, так жестом, не фразою, так криком. А це, власне, і є гра, і є театр. І от у цьому судорожному, надміру напруженому театрі Мамонов природний настільки, що не снилося жодному професіоналові. Більш того — при всій ризикованості такого уподібнення — він невимушений як дитина, як тварина, злився зі своїм образом намертво без будь-якого вживання. І це злиття, нероздільність слова, руху, інтонації знову й знову наповнює те, що робить він на сцені, — гостротою, освіжаючою енергією.
Власне, саму виставу можна було назвати трагікомедією, точніше навіть, трагіфарсом. Раніше пісні Мамонова були сповнені зловісної іронії, абсурдних картинок, це був своєрідний малий сюрреалістичний атракціон. Сьогодні ж дикувата каламутна субстанція розділилася на дуже чіткі фракції — блазнівську та драматичну. Тепер те, що співається чи промовляється — смішить і якось бере за душу одночасно. Поєднання — справді неймовірне, особливо для Мамонова, яким ми його пам’ятаємо. Але так і є. Зал або вибухає сміхом, або збентежено затамовує подих, — що це, невже сльози на очі навертаються, як таке може бути?
З роками ліричний талант Мамонова стає дедалі виразнішим, точніше — більш пронизливим. І тексти — все більше про сніг чи відлигу, про зміни природи, які вторять душевним заморозкам чи негодам. Коли він надривається — «О, якби хтось вмонтував у мене маленьку відеокамеру, поспостерігав би за моїм внутрішнім життям…», то це — не екстравагантність, ні, це те, що багато, дуже багато людей, які борються з холодом усередині, могли б викрикнути про себе. На зміну самоіронії та вивертанню себе прийшли спроби знайти і зрозуміти, чи хоча б покликати на допомогу Іншого. Того, хто за тобою хоча б поспостерігав. Що й вражає в «Мишах…» понад усе. У Андерсена — також про це.
Ось так — і смішно, і страшно, і сумно, і, часом, просвітляє. Ніби з року в рік мало що змінюється — ті самі прийоми на сцені, ті самі ефекти — а не набридає. Більш того, з роками незмінний і бунтівний Мамонов стає тільки цікавішим.
