У вівторок 8 лютого ц.р. українські футбольні команди нарешті дісталися до спортивних арен загадкової Албанії. З причин, що не пов’язані з футболом, приїзд наших футболістів до мальовничої країни на березі Адріатичного моря досі був неможливий. Перше «побачення» наших майстрів шкіряного м’яча з албанськими мало відбутися у жовтні 1982 року, проте, тодішнє керівництво Албанії заборонило своїм спортсменам грати з «ревізіоністами». У результаті перемога у 1/8 Кубка європейських чемпіонів над чемпіоном Албанії командою «17 Ненторі» була присуджена київському «Динамо» без гри. За п’ятнадцять років після цього вже національна збірна України не змогла зіграти в Албанії через нестабільну політичну ситуації в самій Албанії та довкола неї. Того разу наші з албанцями таки зіграли, але на нейтральному полі в Іспанії, де українці взяли гору з мінімальним рахунком 1:0. І лише у ХХI столітті нога українського футболіста ступила на албанську землю.
Саме про це думалося в той момент, коли літак з делегацією України, перетнувши засніжені Балкани, кружляв навколо морського узбережжя, заходячи на посадку. Згодом виявилося, що це не зовсім так. Маловідомий український футболіст на прізвище Романишин встиг наприкінці минулого століття пограти за один із албанських клубів, а пригоди цього футбольного «пілігрима» висвітлювали спеціально прибулі для цього до Тірани українські журналісти.
Після нашого прибуття до аеропорту Тірани і до самого відльоту назад чи кожен крок українців по албанській землі супроводжувався захопленими вигуками албанців. Замість привітань місцеві говорили нам лише одне слово: «Чевченко!» До албанського варіанту прізвища кращого футболіста Європи Андрія Шевченка, який виявився неймовірно популярним у цих краях, кілька разів приєднували ще одне українське ім’я — Ющенко, вимовляючи його на польський манер із наголосом на другому складі.
Говорити з місцевим населенням докладніше не видавалося можливим через мовний бар’єр: албанська мова, пересипана іноземними словами від італійських до англійських, не схожа на жодну іншу європейську мову. Ті ж албанці, що говорять англійською, були занадто коректними аби повідомити про свою країну більше, ніж пише преса.
Побачити албанську столицю в день прибуття нам як слід не вдалося: за дві години після нашого прибуття до Албанії на поле стадіону міста Шкодера мали вийти молодіжні збірні Албанії та України, які грають у чемпіонаті Європи для гравців до 21 року. На міському стадіоні, де два роки тому національна збірна Албанії здобула історичну перемогу над командою Росії, було холодно. Підсушена гірським вітром жовта трава не подавала ознак життя. На трибунах, які прибиралися, здається, ще у часи розвинутого соціалізму, доброзичливі аборигени поділилися з нами місцевими газетами, запропонувавши підстелити їх на брудні сидіння. Знаючи силу своєї команди, глядачі готувалися до поразки. Українська футбольна молодь занадто легко створювала моменти біля чужих воріт, не забиваючи з найвигідніших позицій. Лише у другому таймі удар Фещука досяг мети. Але до перемоги наші хлопці гру не довели. Чи не єдиний удар албанців у бік воріт молодіжної збірної України виявився точним. Результат 1:1 став справжнім святом для кількох тисяч уболівальників. Настав час повертатися до Тірани.
Передмістя албанської столиці зустріли нас практично повною темрявою. Лише на трьох-чотирьох центральних вулицях світили ліхтарі, а центральний стадіон, де якраз тренувалася збірна України виглядав як світлий острів серед пітьми. На тренуванні виявилося, що усі наші гравці здорові і готові до завтрашнього матчу.
Сама гра, яку українські телеглядачі могли подивитися у прямому ефірі, викликала різні емоції. Уже стартовий склад української збірної засвідчив, що ризикувати наші не будуть. У центрі захисту наша збірна зосередила трьох футболістів Русола, Гусіна і Тимощука, яким допомагав Шелаєв. На флангах оборонялися Єзерський i Несмачний, яким допомагали Гусєв iз Ротанем. Усі атакувальні дії були покладені на двох форвардів Шевченка і Вороніна, які мали, за задумом, самотужки щось попереду придумувати.
Центральна вісь наших суперників починалася з потужного захисника Чіпі, від якого м’яч потрапляв до середньої лінії, де вдало диригував грою Скела. Попереду ж стовпом стояв Таре, намагаючись прийняти м’яч аби забити самому або віддати під удар товаришу.
Господарі виглядали більш переконливо, примушуючи наш захист грати примітивно, а інколи і грубо. Долю гри визначили, на мою думку, крайній півзахисник Гусєв, який неймовірним чином встигав буквально всюди, та захисник Гусін, який зіграв персонально проти Таре, практично повністю «закривши» небезпечного форварда. Обидва футболісти цієї зими не отримали звичних навантажень у київському «Динамо». Гусєв був травмований, а Гусін шукав собі нової команди. Можливо, через це у діях обох названих футболістів була свіжість, якої явно не вистачало Шевченку і Вороніну, які грають у напружених матчах італійської і німецької ліг.
Перший гол склався із двох несподіванок для албанського захисту. Спочатку Гусєв проскочив до воріт по «чужому» лівому краю і «заробив» кутовий. За кілька секунд до воріт Стракоші непомітно підкрався Русол, якому дали спокійно зупинити м’яча і забити гол. Ситуація повторилася у другій половині гри, коли захист албанців «забув» про Гусіна, який теж непомітно дійшов до воріт і був першим біля м’яча після подачі зі штрафного.
Оце, власне, і все. До честі нашого тренера, Блохін не казав після гри, що так і було задумано. Наставник української збірної зізнався, що гра для його команди не склалася, чому є багато причин. Відсутність продуманих командних дій українці компенсували старанням і самовідданістю, на що й звернула увагу удача, нагородивши наших двома шансами забити гол.
Отак, досить несподівано збірна України завершила перше коло відбіркового турніру Кубка світу на першому місці у групі, з 14-ма очками з 18-ти можливих. Якби про це сказали півроку тому, ніхто б не повірив. Програвши у серії товариських матчів усе, що можна було програти, команда Блохіна зібрала практично максимальний очковий «врожай» у офіційних іграх.
Для нинішньої збірної характерна одна річ — ця команда не боїться програти. Психологічна розкріпаченість гравців, на яких не лежить сувора необхідність обіграти всіх, дозволяє показувати максимум можливостей, створюючи результат майже з нічого. Непомітно сформувався новий, молодий колектив, де всі однаково хочуть грати і вигравати. Попри скарги тренерів на нестачу талантів, той же Русол, якому тільки 21 рік, показує, що футболісти у нас є. Треба тільки дозволяти їм грати, а не тримати в запасі, віддаючи перевагу іноземцям.
Президент ФФУ Григорій Суркіс сказав після гри у Тірані, що футбольна Україна тепер має ще півтора місяці гарного настрою: до 30 березня наша збірна гарантовано буде на першому місці у групі. Продовжити цей настрій до літа, а там і до осені цілком реально.
