Московський театр «Сатирикон» привозить до Києва поставлений петербурзьким режисером Юрієм Бутусовим спектакль «Рiчард III» Шекспіра, який буде зіграно на сцені Жовтневого палацу 11, 12 лютого. І хоч Костянтин Райкін, який грає у виставі Рiчарда Глостера, вважає, що актору говорити про свою роль небезпечно, оскільки існує спокуса піти в теоретизування, він усе-таки дозволив собі висловитися про свiй персонаж, до якого примірявся вже давно.
— Я з молодості цікавився цим героєм, який вважається осереддям зла, великим символом лиходійства епохи Відродження, — сказав К. Райкін. — Рiчард — титан зла, титан обману, лицедійства, аморальності. Коли читаєш шекспірівську п’єсу, то Рiчард прямо-таки захоплює своїм, якщо можна так висловитися, геніальним даром лиходійства, диявольським даром абсолютно відмовитися від того, що називають людською мораллю і совістю. Його помилкою було те, що він недооцінював у собі людину. Він весь час намагався себе переконати в тому, що він, якщо люди його виганяють, і не людина взагалі. А раз так, то й може жити не за людськими законами, а за законами, які сам встановлює. Він недооцінив у собі присутність совісті, яка його зсередини руйнує. У п’єсі є ще один важливий мотив — нелюбові, яку Рiчард відчував з народження. Його ніколи нiхто не кохав, і від цього походить його моральна потворність.
— Чи належить Рiчард до ролей, які актори з причини якогось свого, акторського забобону, бояться грати?
— Ні, Рiчард до таких не належить, я в цьому плані — людина обережна. Звичайно, є твори, які позначені якимось містичним контролем з боку Долі: «Майстер і Маргарита», «Пікова дама», у Шекспіра це «Макбет», а не «Рiчард III», незважаючи на те, що це найбільш лиходійська п’єса. Мені доводиться багато грати негативних ролей, і я вважаю, що це корисно. Беручись за роль лиходія, ти ж у собі цю скверну знаходиш. А як іще? Адже у нас є все. Але, знаходячи в собі цю скверну і роздмухуючи її до розмірів художнього образу, ти викидаєш її з себе, уникаючи небезпеки самому стати в житті таким, як Рiчард. Корисно грати позитивні ролі, але корисно грати також і негативні. Це процес очищення, я б навіть сказав, оздоровчий процес, всупереч розмовам якихось церковних або медичних діячів. До речі, на цьому базується психодрама. Деякі психологи у такий спосіб виліковують пацієнтів: вони примушують їх програти щось, для них дуже хворобливе, і завдяки цьому ті відторгають від себе свої комплекси. Я думав, що мерзеннішу істоту, ніж Рiчарда, я вже не зіграю. Виявилося, це ще не межа, у нас зараз на випуску вистава «Косметика ворога», яку я, худрук театру «Сатирикон», репетирую разом з худруком Театру імені Пушкіна Романом Козаком. У цій чудовій бельгійській п’єсі я граю персонаж, який цілком може претендувати на рекорд Гіннесса щодо втіленої в ньому мерзенності і жаху. Так що, виявляється, Рiчард — це ще не межа.
— Ви свідомо позбавили Рiчарда ореолу лиходія, який вселяє жах, перетворивши трагедію на трагіфарс?
— Зараз відсутня трагедія в чистому вигляді, кількістю жертв тепер уже нікого не здивуєш. До речі, у Шекспіра «Рiчард» за жанром належить навіть не до трагедії, а до хроніки. Життя — дивна річ, поруч з трагедією в ньому присутній гумор, поруч з горем сусідує чиєсь щастя. У наш час це змішування жанрів, яке завжди мене цікавило, дуже оголене. Помилково вважати, що страшно буває тільки в трагедії, трагіфарс — це не менш страшно, тому що злодійство здійснюється з гумором, з цинічним ставленням до крові. Хто бачив на сцені останнім часом трагедію або комедію в чистому вигляді? До речі, мені комедія в чистому вигляді нецікава.
— Ваша донька готується стати актрисою. Як ви ставитеся до театральних династій?
— Так, моя дочка навчається в Щукінському училищі, в Школу-студію МХАТ, де я викладаю, вона зрізалася на екзамені. Я не втручаюся в її навчання, нічого їй не нав’язую. Коли ти обираєш ту саму професію, що і твій знаменитий батько, то доводиться нелегко. З дитинства я не хотів користуватися послугами батька. Мені це здавалося непристойним, огидним і неможливим. Не знаю, може, комусь іншому це не так обтяжливо, але мене порівняння з батьком, м’яко кажучи, не радували. Мені це дуже заважало. Так що моя донька займається своєю справою і не можна говорити, що вона продовжить справу свого батька. Так само, як я не продовжив справу свого батька, я займаюся своєю справою, і в цьому сенс мистецтва. У мистецтві не може бути жодних буквальних послідовників, це ілюзія, що хтось продовжує чиюсь справу. Звичайно ж, мені буде приємно, якщо вона стане хорошою актрисою. Що ж до акторських династій, то добре, якщо вони складаються природно, і погано, коли вони виникають неприродно, або кимсь руйнуються, щоб знищити сімейність, яку хтось заплямував.
— Що для вас було головним у творчості батька?
— Я постійно веду з батьком внутрішній діалог. Вважаю його просто великими артистом, для мене він не сатирик. Хоч йому приписують якісь сатиричні достоїнства, захоплюються тим, що він говорив правду… Все це було, але для мене найважливіше — що він був абсолютно унікальним актором, тому що слова правди говорять найрізноманітніші люди у дозволених їм розмірах. Батько ж за своїм талантом, шармом був абсолютно фантастичним артистом, унікальним, ні з ким не зрівнянним у майстерності. У нас були непрості стосунки: ми шість років працювали в одному театрі, притому в його театрі. У нас траплялися гарячі суперечки, але ми любили один одного. Я був йому необхідний як людина, на яку він міг покластися. Різне було. Батько не володів педагогічними здібностями, він не міг буквально чомусь навчити, але він мені дав багато чого своїм способом життя, він виховував мене не повчаннями. Він пару разів поговорив зі мною тихим голосом — і я від жаху ледве не став заїкою. Я ходжу по театру і кричу, а він тихо розмовляв, і люди просто непритомніли від його тихого голосу, якщо він був недоброзичливо на когось налаштований. Коли він хотів, у нього була дуже важка енергія. І при цьому він робив людей розкутими, коли був у настрої.
