Коли про Тараса Шевченка кажуть «пророк», здебільшого йдеться про певні загально-абстрактні ознаки пророчництва. За такою ж схемою називають Кобзаря міфотворцем і навіть шаманом (наприклад, «Шевченко-шаман, Шевченко-пророк (в ветхозаветном смысле), Шевченко-«кобзарь»...» — А.Окара. Прогулки с Шевченко. «Независимая газета», 13.08.1998). Схема досить примітивна й поверхнева: звісно, що Кобзаревими вустами промовляли вищі сили, але ж не в процесі камлання! Безперечно, що Шевченко створив міф, але міфотворення взагалі притаманне творчості великих майстрів красного письма.
Пророк — визначення цілком конкретне; пророків (на відміну від шаманів) можна назвати й порахувати. І якщо ми, називаючи Шевченка пророком, не просто жонглюємо формальними дефініціями чи то красивими метафорами, а подаємо заявку на включення нашого Кобзаря до сонму пророків (народних та людства), слід зазначити конкретні складові такого порівняння. Тобто провести компаративний аналіз Кобзаревого життя та творчості.
Припустимо, Шевченко є пророком «у старозавітному розумінні». Кого ж із численної спілки біблійних пророків — «письменних», «неписьменних», «великих», «малих» — обрати для порівняння? У невеличкій праці з промовистою назвою «Шевченко- пророк» Омелян Пріцак, погоджуючись з Василем Щуратом (і заперечуючи заперечення Іваном Франком щуратового порівняння), вказує на Єремію. У п’ятій главі Єремієвого плачу, зазначає О.Пріцак, «подана трагічна ситуація євреїв, що за гріхи батьків попали під зверхніх чужинців. Князі їхні повішені, старшини не мають визнання, молодші забрані на примусові роботи, а вибрані поети-пророки замовкли. Очевидно, ситуація ассирійської неволі євреїв тепер повторилася на Україні з українцями-козаками після ліквідації Гетьманщини. Тільки слово поета-пророка може спасти його нарід.., надихнути до визвольної дії».
Власне кажучи, кожен біблійний пророк виступав у ролі натхненного проповідника — з об’явленням, яке мало розбудити занімілий нарід ізраїльський, надихнути його до визвольної дії. Ось, скажімо, пристрасні, натхненні слова Ісаї: «Збудися, збудись, зодягнися, Сіоне, у силу свою, зодягнися у шати пишноти своєї, о Єрусалиме, о місто святе!.. Обтруси з себе порох, устань та сідай, Єрусалиме! Розв’яжи пута шиї своєї, о бранко, о дочко Сіону!» (Іс. 52:1-2). «Уставай, світися, Єрусалиме, бо прийшло твоє світло, а слава Господня над тобою засяла!» (Іс. 60:1). Як на мене, до визвольної дії такі слова надихають набагато сильніше, аніж Єремієве голосіння.
Справді пророчі ознаки ми знайдемо, якщо пророчництво розумітимемо, по-перше, як творчі дії людини, котру Бог обрав для святої та безпрецендентної за наслідками роботи, а не простим знаряддям, медіатором (на кшталт всіляких «блаженних», «юродивих» та навіть «біснуватих»), і, по-друге, — не «у старозавітному розумінні», а ширше. Відтак перед нами постає велична постать творця ісламу, «печатки пророків» — Пророка Мухаммеда (хай благословить його Аллах і вітає!).
Я розумію, що глибока пошана правовірних до свого Пророка може не справити враження на іновірців і не обов’язково слугуватиме доказом його величної винятковості. Але послухаємо стороннього дослідника — наукового атеїста: «Ислам, пророческая деятельность Мухаммада были частным и закономерным проявлением общих процессов (це твердження є сакральною жертвою на олтар науки. — Є.З. ). Однако в идейном и политическом плане МУХАММЕД БЫЛ ЛИЧНОСТЬЮ ИСКЛЮЧИТЕЛЬНОЙ и это стало причиной того, что провинциальное хиджазское движение с идеологией, близкой иудо-христианским сектам, приобрело оригинальные черты, духовную и политическую мощь, сделавшую рождение ислама одним из важнейших исторических событий» (М.Піотровський). З цією у всіх відношеннях визначною особистістю ми й порівнюватимемо нашого пророка.
МУХАММЕД
У 570 році після Різдва Христового в родині Абдаллаха з клану Хашим племені Курейш у невеличкій Мецці, що загубилася серед пісків і гір Аравії, народився хлопчик. Ніяких чудес, ніякого благовіствування або предтечі; сорок років гідного, втім, цілком звичайного для свого часу і свого народу життя. І раптом — перетворення. Внутрішнє, духовне, без свідків, осяяного обличчя та збілілого одягу. Він пророк і посланець Бога! Лише на цій переконаності, причому зі швидкістю досі не баченою (в десятки разів, за оцінкою В.Соловйова, швидше за християнство), ним була зведена велична споруда третьої, на сьогоднішній день останньої світової релігії — ісламу.
Чотирнадцять століть Мухаммед залишається «печаткою» великих пророків єдиного Бога, і все говорить про те, що цей почесний титул Господь вирішив зберегти за ним довіку. Останній у шерегу всесвітньо визнаних класиків монотеїзму почав свою проповідь, коли вчення його попередника, випробуване на міцність десятками різноманітних єресей, от уже три століття затвердилося як державна релігія імперії ромеїв. У розкиданих по аравійській пустелі оазисах інші сусіди арабів свято шанували закони Мойсея, в незапам’ятні часи вирізьблені на кам’яних скрижалях великим Яхве. Що ж нового про єдиного, вічного, всюдисущого та всемогутнього Бога міг розказати людям Мухаммед ібн Абдаллах? Давайте розберемося.
Мухаммед іменує свого Господа «Рахман» — Милосердний. Перед кожною зі ста чотирнадцяти сур Корану (крім дев’ятої) Пророк подає басмалу — «В ім’я Аллаха милостивого, милосердного», і правовірний мусульманин не розпочне жодної справи, не пом’янувши милосердя та милість Господню. На відміну від старозавітного божества — жорстокого, ревнивого, підступного, мстивого Яхве, з його прискіпливими розпорядженнями та дріб’язковою опікою над обраним ним народом, Аллах воістину великий милістю своєю. «Мы не возлагаем на душу ничего, кроме возможного для нее» (6:153). Гармонією й мудрістю визначається місце людини в цьому світі. Навіть у питаннях культу, де нібито слід дистанціюватися від природного й бути ближче до вишнього, Аллах толерантний і ліберальний. Не можеш простоювати ніч у молитві, помолись пізніше; немає води для обмивання, очистися сухим піском; не можеш витримати піст — нагодуй бідняка; немає можливості здійснити хадж — за тебе його здійснить інший. «Аллах хочет облегчить вам; ведь создан человек слабым» (4:32) (втім, до речі, й «козни сатаны слабы!» — 4:78). Володареві світів далекий фанатизм тих, хто ладен загинути задля дотримання букви релігійного закону. Безглузді муки за віру (згадаймо жахливу смерть іудейської родини від рук селевкидських катів за відмову їсти свиняче м’ясо), які очевидним чином тішать самолюбність Яхве, бентежать очі Милосердного. Мерзотою, звичайно, є вживання в їжу м’яса нечистої тварини, проте хто «вынужден, не будучи нечестивцем и преступником, — нет греха в том: ведь Аллах прощающ, милосерд!» (2:168).
Божа милість полягає, між іншим, ще й у тому, що в 610 році після Різдва Христового «оказал Аллах милость верующим, когда воздвиг среди них посланника из них самих; он читает им Его знамения, очищает их и учит их писанию и мудрости, хотя они и были раньше в явном заблуждении» (3:158).
Курайшити відреагували на цю приголомшливу новину більш ніж прохолодно. Посилання на писання й пророцтва, котрі безвідмовно діють в атмосфері релігійності, тут, у здоровій язичницькій атмосфері науковості, викликають лише глузування. «И сказали они: «Сказки первых! Он приказал записать их для себя, а читаются они ему утром и вечером» (25:6). «И когда читаются им Наши знамения, они говорят: «Мы уже слышали. Если бы мы желали, мы сказали бы то же самое. Это — только истории первых!» (8:31). Зухвало кепкуючи з достоїнства «печатки пророків» (демонструючи при цьому знання Писання), язичники запитували: «Почему не даровано ему того же, что и Мусе?» (28:48), «пусть же он придет к нам со знамением, как посылались первые!» (21:5).
Глумлива фантазія самовпевнених до нахабності мекканців не знала меж. «И сказали они: «Не поверим мы тебе, пока ты не изведешь нам из земли источника, или будет у тебя сад с пальмами и виноградом, и ты проведешь между ними каналы, или спустишь на нас небо, как говоришь, кусками, ...или будет у тебя дом из золотых украшений, или ты поднимешься на небо» (17:92-95). Особливо нахабні розумники вимагали пред’явити судові здорового глузду самого Бога як свідка: не повіримо, мовляв, аж доки не «придешь с Аллахом и ангелами пред нами» (17:94).
Народ вимагав чудес. Взагалі-то це нормально. Ісус казав: «Як знамен тих та чуд не побачите, — не ввіруєте!» (Ів. 4:48) — і тому створив чуд стільки, що «если бы писать о том подробно, то, думаю, и самому миру не вместить бы написанных книг» (Иоан. 21:25). У Мухаммеда чудес не було; було лише Слово. Але Слово те було від Бога. «Знамения только у Аллаха, — відповідав (як йому радив Всевишній) Пророк на випади озброєних знанням безбожників, — и я ведь только ясный увещеватель» (29:49). «Скажи, — підтримував Творець свого обранця, — «Хвала Господу моему! Разве я только не человек — посланник?» (17:95).
Протягом усього служіння своєму Господу — і коли глузуваннями й погрозами гнаним він був зі своєї батьківщини, і коли, перебуваючи на вершині слави та могутності, бачив, як «люди входят в религию Аллаха толпами» (110:2), — Мухаммед не переставав повторювати, що він лише людина, по відношенню до Всевишнього такий, як і решта, а тому наділений спроможністю творити чуда не більше за інших. До того ж Мухаммед був переконаний, що ніякі чудеса та знамення, що вражають уяву релігійної людини, не переконають тих, хто збився зі шляху істини. «И сказал посланник: «О Господи, ведь мой народ принял этот Коран за бред!» (25:32). І констатував Аллах: «Ты поражен, а они издеваются и, когда им напомнишь, не вспоминают» (37:12-13). Констатацією факту діло й обмежилося. «Чудити» чи гриміти з небес, аби допомогти своєму посланникові, Всевишній не став.
Чи був потоп вселенським, чи розступилося Червоне море перед Мойсеєм, чи зупинив Ісус Навін сонце над Гаваоном, чи дійсно вийшов з могили Лазар і чи воскрес Христос, ці й подібні їм запитання не здаються настільки вже істотними новому поколінню раціоналістів (хоча пошук причин, що можуть пояснити виникнення відповідних біблійних сказань, становить певний інтерес — нещодавно, наприклад, у статті «Моделирование гидродинамической ситуации исхода» російські математики Н.Вольцингер і А.Андросов цілком раціонально пояснили перехід ізраїльтян через море). Піддавати сумніву факти Священної історії виглядає нині як mauvais ton. Тож виходячи з цієї новітньої логіки, слід визнати становлення іудейського монотеїзму і християнства цілковито природним і необхідним і, з огляду на всю сукупність історичних умов, складених пророцтв і створених чудес, таким, що цілком піддається раціональному поясненню.
Зовсім не те з мусульманством. Засновник ісламу прийшов, коли його ніхто не чекав. За його спиною не було великих пророцтв, а в руках — яких-небудь чудес. Він прийшов лише з істиною на вустах, але люди зненавиділи його істину.
А коли він пішов, годинник Історії вже відраховував друге десятиліття нової цивілізації та нової ери людства, що стала згодом «своєю» для сотень мільйонів людей.
Раціонального пояснення цьому немає. Це і є чудо, єдино чудо, яке створив Мухаммед ібн Абдаллах, посланець Бога та Його Пророк.
ШЕВЧЕНКО
Російський філософ Ніколай Ульянов, автор книги «Походження українського сепаратизму», пояснював пророче покликання нашого національного Поета так: «Многие до и после Шевченко писали по-украински, часто лучше его, но только он признан «пророком». Причина: он первый воспел казачьи времена, как национальные. Волшебные времена Палиев, Гамалиев, Сагайдачных владеют его душой и воображением. Истинная поэзия Шевченко — в этом фантастическом никогда не бывшем мире, в котором нет исторической правды, но создана правда художественная. Перед нами певец отошедшей казачьей эпохи, влюбленный в нее, как Дон Кихот в рыцарские времена. До самой смерти, героем и предметом поклонения его был казак». Умри, краще не сформулюєш! Тут з російським шовіністом можуть погодитись і Джордж Грабович, і Мирослав Попович, і Оксана Забужко — адже Шевченко створив національно-консолідуючий міф, героєм і головною постаттю якого є український козак. Причому «воспеть» козацькі часи Кобзар зумів з такою силою, що козацька легенда «витісняє всю попередню національну міфологію і досі залишається українським національним міфом» (М.Попович).
Скажу категорично: міф — це дурниця. Якщо консолідуючий міф є вершиною прояву богообраності людини, тим смолоскипом душі, який запалила Божа іскра і яким пророк запалює серця людей, то маємо зняти капелюха перед творцями, скажімо, радянської або нацистської міфології. До того ж, консолідуючий потенціал Шевченкового міфу був набагато скромнішим. «Хоча успіх першого видання «Кобзаря» був справді незвичайний як на ті часи і як на російські відносини, то се в усякім разі не жоден безпримірний успіх, а хіба такий, що в досить короткім часі розійшлося кілька сот примірників, і то виключно між інтелігентними людьми, а під селянські стріхи на Україні Шевченкова поезія за його життя не пішла майже зовсім». Так Іван Франко спростовує міф про нечуваний в історії літератури успіх «Кобзаря», який розповсюджувала у передмові до своїх перекладів Шевченка німецькою Ю.В.Шерман. У її уяві Шевченкові «пісні стали власністю цілої України, дійшли до найдальших кутів, під найбідніші стріхи», а подорож Шевченка на Вкраїну у 1844 році дорівнювала тріумфальному походові.
Не лише під найбіднішими стріхами, але й під міськими покрівлями осередків української інтелігенції муза Тараса не почувалася цілком затишно. Поема «Сон» охарактеризована І.Франком як «один із слабших творів Шевченка» саме з огляду на її артистичне оброблення, хоча з погляду змісту той самий твір маніфестує «новий», як його називає Франко, патріотизм загальнолюдського братерства — на відміну від вузького українського націоналізму та козацького патріотизму, маніфестованого, зокрема, «Гайдамаками».
Справедливо стверджуючи, що поезія Шевченка поставила українську літературу «на висоту загальноєвропейського творива, внесла в неї багатий скарб найкращих загальнолюдських ідей і показала їй одиноко гідний шлях служіння рідній країні», Павло Грабовський гостро засуджує тих українців, «що засвоїли собі слабі боки музи батька Тараса, його ідеалізацію минулого, і все ще вправляються в складанні псевдоісторичних і псевдонаціоналістичних писань».
Як бачимо, деміфологізація Шевченка не є виключною прерогативою російських шовіністів. Українські лицарі науки, чия наукова честь не дозволяє їм знехтувати обов’язком промовляти істину, тільки істину й нічого окрім істини, також долучалися до цієї многотрудної праці. Національний міф (як і будь-який міф узагалі) підлягає безумовній деміфологізації — з боку теоретиків, які створюють національну ідею. Остання повинна оволодівати масами, переростати в національну практику, себто в національний проект. Вдалим завершенням останнього є незалежна національна держава.
У випадку з Україною ми маємо перше (міф) і останнє (державу). «Середини» немає. Це все одно, якби паляниці росли на деревах, а не потребували пекарських рук та жару печі. Національну ідею, скажімо, шукаємо досі. Втім, ідея — штука ефемерна, її руками не помацаєш. Що ж стосується речей відчутніших — національних практик, то свідчення дослідників такі: «В середине ХIХ века только ничтожное меньшинство жителей современной Украины называло себя украинцами в том смысле, в каком этот термин употребляли украинофилы. Изучавший начало ХХ в. Теодор Викс пишет: «Я нашел мало свидетельств того, что крестьянские массы на Юго-Западе имели национальное самосознание до 1914г.», — найдя тем самым более точную формулировку для высказанного много ранее тезиса Богдана Кравченко: «Накануне Первой мировой войны и революции украинцы были народом, еще не выработавшим кристаллизованного национального самосознания». Е.Чикаленко не без иронии заметил в своих мемуарах, что если бы поезд, в котором в 1903 г. ехали из Киева в Полтаву делегаты на открытие памятника Котляревскому, потерпел крушение, то это означало бы конец украинского движения на многие годы, если не на десятилетия — практически все его активисты помещались в двух вагонах этого поезда» (А.И.Миллер. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХIХ в.), СПб, 2000). Отже, національна ідея (якщо вона й була) масами не оволодівала. Відтак уже реалізований в історії проект — незалежна Україна — з’являється нібито чудесним чином. Ex nihilo.
Проте такого чуда логіка від історії не вимагає. Цілком досить Шевченка й Шевченкового «Кобзаря». В українському пророкові та в його об’явленні перебувала Україна та українська нація, зберігаючи свою історичність та державність, започатковану у ХVII столітті виходом на світову арену козацького народу. Народний дух зазнав перевтілення в особу національного пророка і «повернувся» в тіло українського народу наприкінці ХХ століття, аби знову вивести нарід цей на передові рубежі історичного розвитку.
Перевтілення сталося після подорожі Україною 1843— 1844 рр. До того часу жодної надії щодо майбутнього України студент Петербурзької академії художеств Тарас Шевченко не мав.
Тілько і остались,
Що пороги серед степу.
Ревуть-завивають:
«Поховали дітей наших
І нас розривають».
Ревуть собі
й ревітимуть —
Їх люде минули;
А Україна навіки,
Навіки заснула...
Все замовкло,
Нехай мовчить:
Така Божа воля. («Гайдамаки», 1841)
І далі, в Передмові: «Слава Богу, що минуло», — а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав’яни... Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав’янська земля».
Але після відвідин України в столицю імперії повернувся не слов’янський поет, а український національний пророк, що абсолютно та одноосібно втілював у собі дух народу (народний дух, за Гегелем). Нехай Україна спить, але Божа воля така, що він, Шевченко, стає Україною; в ньому, в Шевченкові, перебуватиме вона, аж поки Світовий Дух не покличе український народ на авансцену історії — межувати слов’янські й азійські землі останньої імперії.
«Для Шевченка перетворення України, кульмінація її перехідного обряду переноситься в майбутнє. ...Поет стає обранцем трансцендентних сил, «долі», покликаним до «проклятої» і водночас «святої» роботи. Позиція Шевченка пов’язана з упевненим, але пасивним чеканням неминучої зміни... в підґрунті цієї ситуації лежить його повне ототожнення себе з Україною... За Шевченком, історичну правду можна пізнати тільки звернувшись до колективної душі власного народу. Її треба не вивчати, а відчувати чи сприймати як одкровення» (Дж. Грабович).
Одкровення може сприйматися за допомогою sensus та ratio (в різних комбінаціях), проте в такому випадку сприйняття не буде чистим. У чистому вигляді одкровення сприймається несвідомо. Національно несвідоме і є та колективна душа народу, про яку йдеться у Грабовича. Читаючи Шевченкові вірші, прості українці народним почуттям своїм сприймали міф, українські інтелігенти й естети насолоджувались «городской», «направленческой» та «интеллигентской» (визначення Бєлінського) поезією, національні теоретики переробляли міф у теорію, і в той самий час Колективна Душа українського народу (селян і інтелігентів, теоретиків і естетів) сприймала одкровення, що його спустив Всевишній українцям через пророка Шевченка.
***
«Тепер, коли наша розповідь підійшла до кінця, нам залишається розглянути життя цих діячів на основі порівняння» — так Плутарх, компаративну манеру якого ми свідомо намагаємося наслідувати, закінчує життєписи братів Гракхів та спартанських царів Агіда та Клеомена. Тому-то тепер, коли наша розповідь підійшла до кінця, нам залишається коротенько (як це робив Плутарх) розглянути цих діячів на основі порівняння.
1. Поклик для пророцтва виявився для обох цілком несподіваним: Шевченко робив вдалу кар’єру живописця, Мухаммед був шанованим та забезпеченим членом клану Хашимітів. Обравши шлях пророка, обидва безповоротно відмовились від старого життя, прирікши себе на важкі пошуки, тяжкі випробування та страждання.
2. Їхні полум’яні слова, Божі слова істини та правди народ зустрів глузуванням та байдужістю. «И сказал посланник: «О Господи, ведь мой народ принял этот Коран за бред!» — «Либонь, уже десяте літо,// Як людям дав я «Кобзаря» — з тугою пише до себе Тарас Григорович, — А їм неначе рот зашито,// Ніхто й не гавкне, не лайне,// Неначе й не було мене».
3. У ці скрутні часи кожний новонавернений, особливо серед заможних та поважних — велика перемога. «Когда по одну сторону Мухаммеда шел богатырь Хамза, а по другую — Омар, у всякого пропадала охота оскорблять посланника Бога или насмехаться над ним» (В.Панова, Ю.Вахтин. Жизнь Мухаммеда). Українського пророка підтримали люди оточення князя Рєпніна, люди старої Малоросії, які зберегли останки козацької традиції, а разом з тим — «колись училися в заграничних університетах, півперек перейшли Європу в наполеонських походах... а й тепер ще, закопавшись в таких хуторах і дворах придніпрянської України, під попелом чудацтва і здичіння хоронили іскри святого огню — любові до всього, що чесне і добре» (І.Франко).
4. Мухаммеду судилося побачити, як люди входять у релігію Аллаха юрбами. Шевченкові не судилося стати свідком того, як шанують свого пророка вірні «всюди, де збирається хоча б три-чотири «українці» — в «Україні», в Галичині, в Америці, в Сибіру, в столицях Росії та в Парижі. В урочистостях завжди беруть участь і діти, й молодь, і старі люди. Останні роки ці урочистості розповсюдилися й на села. На панахиду стікаються тисячі віруючих, в театрах місця не вистачає для шанувальників поета» (І.Чернавін); «Дни его рождения и смерти (25 и 26 февраля) объявлены украинским духовенством церковными праздниками. Даже в эмиграции ему воздвигаются памятники при содействии партий и правительств Канады и США. Ни в России, ни за границей ни один поэт не удостоился такого увековечения памяти» (Н.Ульянов).
5. Більшість правовірних «не знало ни строки Корана, но они верили, что Бог един, Мухаммед — пророк, законы Аллаха — единственно справедливые, а смерть в бою — венец благочестивой жизни и прямая дорога в рай» («Жизнь Мухаммеда»). Українські мужики нічого не розуміли в інтелігентській, міській та «направленческой» поезії Шевченка, залишаючись холодними до її естетичних принад. І ці ж самі зашкарублі мужики вклонялись йому — в масі, немов святому, обливаючись слізьми, як у церкві, перед іконою-портретом, хором, як «Отче наш»: — Батьку! Тарасе!..
6. Божественне Одкровення, що його спустив Аллах правовірним через Пророка Мухаммеда, залишилось загадкою для невірних. Так само, як незбагненним було для «невірних» Шевченкове об’явлення. «Но перед нами всего лишь погонщик верблюдов, — писав про Мухаммеда королеві Фрідріху II Вольтер, — который взбунтовал народ в своем городишке, навербовал себе последователей среди несчастных корейшитов, внушив им, будто его удостаивает беседы архангел Гавриил, и хвалился, что Бог уносил его на небо и там вручил ему сию непонятную книгу, каждой строкой своей приводящую в содрогание здравый смысл» — «Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, — писав Бєлінський, — а сверх того, горького пьяницу, любителя горилки по патриотизму хохлацкому».
7. До новітнього часу іслам вважали релігією, що вмирає; Ернест Ренан іще у кінці ХIХ ст. був упевненим, що ісламу залишилось жити недовго. Сьогодні ж «самый громкий вызов из числа тех, перед которыми ныне поставлена европейская цивилизация, исходит от исламского мира» (Ю.Каграманов). На думку освіченого російського середовища ХIХ століття, яку поділяли й деякі українські письменники, Україна загинула остаточно й назавжди, залишивши по собі тільки німу природу, археологічні рештки, фольклор і історичну пам’ять (про це див. у Дж.Грабовича). У ХХ столітті Україну вважали навіки похованою «в Союзе нерушимом республик свободных» або принаймні навіки ув’язненою у совєтському таборі, що розглядалось як вдале комуністичне завершення російського імперського проекту: наприкінці 70-х на Заході вважали, як, наприклад, Мілан Кундера, що «на очах його покоління непомітно зникає 40 мільйонна європейська нація». З погляду ж пророка Шевченка ця нація та її країна перебуває на самій грані воскресіння. Нам пощастило бути свідками справдження його пророцтва.
8 «Возрождение ислама явилось для Запада полной неожиданностью, одним из величайших сюрпризов, какие преподнес ХХ век» (Ю.Каграманов). Такою самою несподіванкою для західного світу виявилась новітня українська державність; для нього ми — «Unexpected Nation» (див.: Andrew Wilson. The Ukrainians: Unexpected Nation. — Yale University Press: New Haven- London, 2000).
9 Кораном створена третя світова релігія та арабська цивілізація людства; «Кобзарем» — країна і народ український. І перше, і друге є чудо.
