Учорашні опозиціонери стали новою владою, а стара влада стоїть перед вирішенням життєво важливих питань — якими можуть бути форми та вміст власної участі в політиці нової влади. Очевидно, що президентські вибори змінили концептуальну карту політичних позицій різних сил, що існувала до президентської кампанії. Сьогодні багатьом політичним силам доведеться розробляти нові формули для своїх подальших дій, переосмислювати цілі та засоби політичної боротьби.
Важливий вплив на позиції політичних сил поки що продовжують чинити громадські настрої. Чинник Майдану засвідчив появу нових умов на політичному ринку. Ці умови ставлять на перше місце пріоритетність політичного «попиту» над «пропозицією». Якщо для епохи колишнього президента було характерне домінування політичної «пропозиції» з боку влади, що проявлялося в чільній ролі політичних акторів і формованих ними правил гри (по суті політичних інститутів), то після помаранчевої революції вплив мас у політиці буде дещо більшим, ніж це дозволяли еліти раніше.
У зв’язку з цим головне питання нового політичного рубежу — проблема створення нової опозиції. У фокусі підсумку очевидними опозиціонерами видаються сили, які програли на президентських виборах. Більш пильний погляд розкриє той факт, що політичні сили, які підтримували екс- кандидата на посаду президента Віктора Януковича, можуть мати різні види на своє майбутнє, пов’язані як із принциповою опозиційністю, так і з іншими варіантами опозиційних дій. Цілком зрозуміло, що подальша стратегія політичної боротьби для цих сил не може лише спиратися на чинник «ворожої» політичної атмосфери, а виходити з більш далекоглядної стратегії. Відомо, що на стратегічну гру в політиці головним чином впливають інституційні умови. Унаслідок цього на всі політичні сили, і не лише опозиційні, чекає серйозна калькуляція своїх шансів в інституційній матриці.
ПРОГРАМА НА 2006 РІК
Перед новою опозицією постають класичні запитання: до якої міри бути опозиційною та які засоби для цього допустимі. Якою бути новій опозиції — принциповою та напівопозиційною щодо нової влади? Наскільки різні цілі та засоби можуть бути в обох сторін, щоб збільшити або зменшити дистанцію між ними? Перед новою владою також стоять вельми традиційні запитання: якою повинна бути опозиція — слабкою чи сильною, якими можуть бути межі цієї сили, щоб влада могла стримувати загрози з боку опозиції. Для підтримки політичного балансу й необхідна система ефективних політичних інститутів.
У політології давно визнано вплив на формування політичної опозиції трьох інституційних чинників: виборчої системи, політичного режиму (президентський, парламентський) і форми територіального устрою (унітаризм, федералізм). Сьогодні прийнята пропорційна виборча система з досить низьким прохідним бар’єром (3%), що не заохочує створення принципової опозиції за змістом і потужної за чисельністю. Система пропорційного представництва більше подрібнює опозиційні сили та дає їм шанс знайти свою опозиційну нішу, що може бути більшою чи меншою мірою лояльною стосовно влади.
Наступний чинник у вітчизняних умовах пов’язаний із введенням у дію політичної реформи, що передбачає перевагу балансу владних повноважень у бік парламентської республіки. Система влади, де «переможець отримує не все», своєю чергою також не сприяє жорсткій опозиції, а стимулює коаліційні стратегії «торгу» опозиції з владою. Проте ситуація з реформою поки що залишається невизначеною — внаслідок цього нова опозиція може поки що орієнтуватися на жорсткі форми боротьби, принаймні на 2006 рік.
Чинник територіального устрою в сучасній українській ситуації виявляється не лише хрестоматійним, а й симптоматичним. Унітарний устрій, на відміну від федеративного, може дати більше стимулів для появи принципової опозиції. Питання територіального устрою після президентських виборів залишається як спадщина для нової влади. Тому опозиція може використати цей чинник і як умову, і як мету своєї політичної боротьби.
Політичний порядок денний після президентських виборів насамперед зорієнтований на кроки нового Президента. Від того, яким буде новий склад Кабінету Міністрів, якими будуть відносини в трикутнику Президент — уряд — парламент, яку форму консолідації оберуть учасники передвиборної коаліції Ющенка, залежатиме й алгоритм формування опозиції. Отже, формат нового уряду — чи буде це суто політичний кабінет, до якого ввійдуть лише сили, які підтримували Ющенка під час виборчої кампанії, чи технічний кабінет, у якому можуть отримати портфелі професіонали без особливих політичних заслуг, — даватиме або, навпаки, забиратиме шанси для тієї чи іншої опозиційної формули боротьби.
Напружені відносини в цьому трикутнику за час епохи Кучми примушують із обережністю дивитися на будівництво таких відносин нового Президента з законодавчим органом. Власне тут може бути закладений формат нової опозиції — вона буде парламентською або в більш модерновій формі — «майданною», або можливі ще якісь варіанти.
Питання форми та змісту політичної сили, яка стоятиме за самим новим Президентом Ющенком — одне з наріжних. Підписана напередодні інавгурації декларація про створення єдиної партії на основі блоку «Наша Україна» — серйозний сигнал не лише прихильникам Ющенка, а й опозиціонерам. Створення єдиної партії, очевидно, покликане консолідувати елітні групи. Проте інструменти такої консолідації можуть бути різними і результат відповідно також. Не є таємницею, що структура еліти за час правління екс-президента Кучми носила переважно фрагментарний характер, із характерною диференціацією — наявністю безлічі елітних груп і їх малою інтеграцією, співпрацею та взаємодією. Створення партійної бази для Ющенка може піти двома шляхами. Шлях перший, ідеократичний, — об’єднання всіх сил під одним партійним прапором. Така собі форма жорсткої інтеграції й одночасно слабкого плюралізму, неможливого внаслідок єдиного прапора. Подібний шлях, по-перше, може стимулювати перехід до консолідації правлячої партії і таким чином стати стимулом основ двопартійності, класичної моделі правлячої й опозиційної партії. По-друге, створення єдиної сильної правлячої партії може «штовхнути» опонентів у бік принципової, а не лояльної опозиційності.
Шлях другий — консенсусний — створення кількох партій і водночас досить сильна їхня інтеграція в якій- небудь коаліційній формі. Цей шлях дасть можливість зменшити шанси для принципової опозиції. Крім того, в цьому варіанті Ющенко може створити напівопозиційні партії, наближені до правлячої, як такі собі програми контролю за основними силами.
ШЛЯХИ «НОВОЇ ОПОЗИЦІЇ»
Політичній науці відомі три можливі стратегії для опозиції: «відхід» або відмова від активної боротьби за владу та перехід до тактики «малих справ», «протест» — електоральна та політична мобілізація, створення принципової опозиції, «лояльність» — торг із правлячою силою з можливим подальшим вростанням у владу. Ці стратегії та навіть їх комбінації природно не охоплюють усіх можливих кроків опозиції, проте можуть бути певними орієнтирами на початкових етапах визначення форми опозиційності. Також перед переможеними силами постали важливі питання тактики подальшої політичної участі: якою може бути опозиція у своїх цілях і засобах? На яку базову партію спиратися? І найголовніше запитання — хто лідер?
Для прихильників Януковича, швидше за все, ймовірні два опозиційні шляхи: протест і лояльність. Партію регіонів на сьогодні не можна розглядати як базову партійну одиницю, оскільки її ідеологія розмита, а з організаційного погляду вона швидше схожа на клуб чиновників. Проте партія має важливий політичний майданчик — фракцію у ВР, що дає їй шанс бути на початках парламентською опозицією. Посилити цей майданчик зміг би прихід у парламентське крісло В. Януковича. Якщо екс-кандидат відмовиться від роботи в парламенті, то, ймовірно, партія може подумати про пошуки іншого лідера. А найважливіша проблема для регіоналів у тому, що партія створювалася «під правлячу» і може виявитися непристосованою для роботи в опозиції. Тому для опозиційного формату, ймовірно, необхідне реформування партійної структури.
Якщо форму «протестної» опозиції буде найзручніше створити на розкручуванні ідеї, що матиме східний (проросійський) вектор, то складніше визначитися з базовою партією та лідером, що важливо в фокусі парламентських виборів 2006 року. Перші заявки на партії вже почали надходити: Є. Кушнарьов створив партію «Нова демократiя», що оперативно артикулювала ідеї «східної політики». Якщо з партійною структурою ще не все зрозуміло, то на тлі «переможеного» Януковича Кушнарьов намагається мати вигляд «бійця», здатного на продовження гри та навіть на заміну гравця, який вибув. Проте партія «Нова демократія» ще має нарощувати ресурси, тим більше, що ваговитіші партійні актори — Партія регіонів і СДПУ(О) — також спробують знайти свою скрипку в опозиційній грі.
Таким чином, шляхи «нової опозиції», ймовірно, будуть спрямовані на вирішення двох програм. Програма-мінімум має на увазі посилення парламентської опозиції, оскільки для цього на сьогодні є необхідні ресурси. Програма-максимум може бути спрямована на будівництво і/або реформування партій і коаліцій, пошуки лідера як гідного опонента новому Президенту. Опозиції також доведеться знайти відповідь і на найголовніше запитання — де містяться внутрішні резерви опозиційності та як їх ефективно акумулювати? Президентські вибори показали, що опора на зовнішні впливи, наприклад на «східно-російський», виявилася неефективною навіть для правлячої партії. Мабуть, для становлення впливової опозиції необхідна оптимізація таких впливів і велика опора на внутрішні резерви.
