Поставлена Сергієм Женовачем у МХАТі імені Чехова «Біла гвардія» Михайла Булгакова таки дісталася Києва. Намічені на початок грудня дводенні гастролі головного драматичного театру Росії перенесли через революцію, яка відбулася в Україні і під час якої приміщення Жовтневого палацу було орендоване помаранчевими. Це вимушене перенесення гастролей, хоч воно й несе фінансові збитки їхнім організаторам, усе-таки було на користь і глядачам, і виставі.
У ті незабутні для України помаранчеві дні розпал людських пристрастей, які вирвалися на площі та вулиці української столиці, був таким високим, що мистецтву важко було змагатися з життям. Протягом сімнадцяти днів, які приголомшили наш внутрішній світ, життя саме творило на Майдані, що став головною сценою країни, велику історичну Драму. «Білу гвардію» зіграли в грудні лише в запорошено-сірій, сумовито нудній, порівняно з помаранчевим карнавальним Києвом, Одесі, глядач якої на виставі розділився на синьо-білих та помаранчевих. Одні аплодували антиукраїнським випадам Олексія Турбіна, озвученого Костянтином Хабенським, інші підтримували долонями репліки про те, що «Антанта нам допоможе», бо «Європі потрібна Україна, вільна від більшовицької Москви». Якби вистава в ті дні потрапила до столиці, то реакція на неї могла б бути непередбачуваною. По-перше, через присутню у Булгакова (і схвалену головним цензором п’єси — Сталіним) політичну некоректність щодо України. По- друге, через усе ту ж революційну романтику, що захлеснула нас, у яку не вписувалася обивательська, з точки зору всякого романтика і революціонера, турбота Турбінних про своє особисте, просте людське щастя, сховане від суспільних катаклізмів у стінах затишного дому.
Втім, у виставі Женовача відсутній навіть натяк на будь-які стіни. Немає в домі й кремових штор, за якими Турбіни та їхні друзі ховаються від знегод та небезпек світу, який вибухнув класовою і національною ненавистю. Сценограф Олександр Боровський створив похилий металевий поміст (чим не Андріївський узвіз) з чорними, без ліхтарів, стовпами, які загрозливо стирчать, нагадуючи шибениці в очікуванні жертви. Немов старовинні меблі, що скотилися з цього помосту, скупчилися біля порталу — точний і ємний образ перекошеного, здибленого революцією і війною життя. Невидимими, але міцними стінами відкритого всім революційним вітрам дому Турбіних стали сповнені любові й турботи одне про одного стосунки героїв, які, збираючись разом за столом, перетворюються на прекрасну компанію давніх щирих друзів.
Щоб компанія, яка живе на історичному протязі, стала і для нас по-компанійськи близькою і зрозумілою у своїх невдачливих бажаннях і турботах, режисер запросив у виставу відомих за телесеріалами акторів. Друг і однокашник Костянтина Хабенського Михайло Пореченков одягнув мундир капітана Мишлаєвського, який з однаковим завзяттям захищає Вітчизну, друзів і горілку, в якому вловлюєш виправку і манери відомого поручика Ржевського. Олександр Семчев, який прославився пристрастю до пива, незважаючи на свої габарити, ухитрився залізти в шкуру Ларіосика — сміливе, несподіване призначення режисера, який зумів виявити в такому величезному, огрядному тілі актора трепетну, дитячу душу, яка, як і душі всіх цих загартованих порохом та горілкою офіцерів, прагне любові. Поряд з красивою, граціозною Оленою (Наталя Рогожкіна) незграбний у своїх рухах та зізнаннях герой Семчева виглядає настільки смішним, наскільки й зворушливим.
Центром оселі, як це й споконвіку заведено, тут є жінка. В Олені Рогожкіній, яка в цій ролі стала відкриттям для московських критиків, при всій її жіночій чарівності немає манірного кокетства. Їй вдається органічно поєднати роль дбайливої матері з роллю прекрасної пані. Краса не позбавляє її гострого розуму, здатність піклуватися про всіх голодних, холодних і нужденних не заважає залишатися спокусливо витонченою, а капітуляція перед залицяннями світського фата Шервінського, без характерної для адюльтерів вульгарності й пережимів зіграного Анатолієм Бєлим (ще одна прекрасна робота в цьому дивовижному акторському ансамблі), не позбавляє її чистоти та цнотливості. Як не закохатися в таку жінку! Акторський дует Рогожкіної та Бєлого, які зуміли тонко зіграти порух двох сердець від легкого флірту до серйозних, довічно взятих на себе зобов’язання одне перед одним, викликає у глядача непідроблене захоплення — так хочеться, щоб у цьому шаленому світі вирування амбіцій хоч хтось був щасливим.
«Білу гвардію», як і всяку іншу хорошу п’єсу, можна начинити чим завгодно. У першій постановці «Днів Турбіних» (під такою назвою було поставлено у 1926 році у МХАТі інсценування роману «Біла гвардія») Булгаков, театр, і частина публіки, що ностальгує за дореволюційною Росією, з одного боку, прощалися з безповоротним відходом минулого, з іншого — намагалися навести мости з радянським сьогоденням, яке нагрянуло, немов у страхітливому сні. Якщо вірити глядачам, що бачили «Дні Трубіних» у Паневежисі, геній післявоєнного литовського театру Юзас Мільтініс своєю виставою з’ясовував відносини литовців та інших поневолених імперією народів з Росією, акцентуючи увагу на амбіційності, національній зарозумілості, гордині російських офіцерів, через яку вони й програли війну.
Взявши на себе сміливість створити четверту сценічну редакцію «Днів Турбінних» у МХАТі, для якого п’єса ця є знаковою, Сергій Женовач не став з’ясовувати взаємини з минулим. Історія, суспільні катаклізми для нього є лише пропонованими Долею обставинами, в яких ми маємо зберегти своє людське обличчя, своє людське щастя. І чим жорсткішими видаються ці обставини, тим більшою міцністю, цінністю та красою володіють людські стосунки, які зуміли уберегти себе від всесвітнього хаосу.
Останні події в Росії лише підтверджують своєчасність і актуальність «Білої гвардії» для росіян. Те розчарування в громадських і політичних інститутах, яке вони переживають, покладено в саму основу змісту вистави Женовача. Один із кращих сучасних російських режисерів поставив «Білу гвардію» про тих (і для тих), хто втратив залишки суспільної віри, для кого єдиним притулком, щастям і сенсом у житті залишилися сповнені вірності та ніжності інтимні (не в розумінні ліжка, звісно) стосунки з близькими, рідними по крові й духу людьми. Народжена в Москві, яка конвертувала за якесь десятиліття духовні цінності у валюту, «Біла гвардія» Женовача є свого роду етичним маніфестом режисера і людини, яка ще застала епоху неспішних дружніх бесід, епоху задушевних компаній, у яких стосунки цінувалися більше, аніж володіння, а дружба не мала еквіваленту в жодній валюті. Нинішньому нашому егоїзму та роз’єднаності Женовач протиставив зникаючу з колись затишного для нього світу тісних компаній дружбу, жертовність, солідарність. І доти, доки ця готовність до жертовної любові та дружби жива хоча б на театральній сцені, у світі залишається надія.
P.S. Подивившись виставу в Одесі, я сповнився гордості за Україну, будучи впевненим, що ми завдяки своїй революції в питаннях суспільного життя наздогнали і перегнали Москву. Бо, погодьтеся, життя для блага миру має більшу цінність, велич і красу, ніж турбота про вузьке коло друзів та родичів. Суспільна віра рушиться в нас не тому, що мир не гідний нашої любові й турботи, а тому, що політики, які взялися піклуватися про нього, виявляються людьми, м’яко кажучи, невисоких моральних якостей. Зустрівшись у Києві з Сергієм Васильовичем Женовачем, інтерв’ю з яким вийде в найближчих номерах «Дня», я почув від нього, що росіяни суспільну ейфорію революції вже пережили, і тепер у них настав період протверезіння. «Біла гвардія», по суті, і є відповіддю обдурених громадян політикам. Дуже не хотілося б стати свідком того, як наша нова влада вбиває в народі зароджену в неї віру, і ми у часи історичних зламів, подібно героям Булгакова, віддамо перевагу хмільному застіллю своїх квартир перед вулицями та Майданом. Аби цього не сталося, новому президентові та його команді слід ходити не лише в народ, але й до хорошого театру.
