Хіба міг я подумати, працюючи довгими зимовими вечорами 2001— 2002 рр. у Канаді над книгою «Україна: виклик і вибір» (виданою київським видавництвом «Дух і Літера» у 2003 р.), що так швидко й казково справдиться моє пророцтво? Цитую: «У близькому майбутньому (до 2005 р.) відбудуться певні політичні й кадрові зміни у вищих ешелонах влади... розпочнеться процес Очищення...
Повернувшись в Україну у 2003 році після майже десятирічної роботи за кордоном як посол, поринувши в українську політичну дійсність, я вжахнувся тому приниженому стану, в якому опинилися держава та суспільство. У Києві у 2003 р. мене не полишало відчуття, що Україна, як у машині часу, повертається в радянське минуле: багато моїх знайомих зізнавалися, що страх поселився в їхніх душах. Вони почали боятися голосно висловлювати думки в службових кабінетах, розмовляти відверто по телефону. Боятися потрапити в автокатастрофу або під каток податківців. Вражали деякі ЗМІ: звикнувши до Сі-Ен-Ен та канадської Сі-Ві-Ес, я відчував себе безсилим у цьому королівстві безсоромної брехні, лицемірства та брудних пропагандистських кампаній. Я з гіркотою згадував свої наївні канадські пророцтва: українська дійсність не віщувала нічого доброго. Навпаки — все виглядало так, наче я повертаюся в свою молодість: всевладдя КДБ, газети «Правда», телевізійної програми «Время» й товаришів з вулиці Орджонікідзе (тепер — Банкова).
Це відчуття посилилося з початком виборчої кампанії 2004 р.
Починалися геополітичні змагання за долю України — без щонайменшої гарантії на справедливе суддівство. Законослухняних громадян, народних обранців, які насмілилися піти в опозицію, перетворили на ворогів народу, їх «мочили» цинічно й жорстоко, не думаючи навіть про те, що, можливо, опозиція прийде колись до влади. Як тут було не згадати Канаду, в якій лідер опозиції має офіційну резиденцію, трохи меншу за резиденцію прем’єр-міністра, а опозиція є шанованою й невід’ємною частиною суспільного життя.
І — неочікувано — як спалах молодого помаранчевого полум’я, як весна, як осяяння — почалося очищення.
Події листопада-грудня 2004 р., названі помаранчевою революцією, стали переломним моментом в історії України: вперше за 13 років існування української держави було зроблено серйозну спробу змінити небезпечну траєкторію її розвитку, яка стала катастрофічною в останні роки (2000—2004): на Європейському континенті активно будувалася напівфеодальна-напівмонархічна автократично-кланова держава.
Прем’єр-міністр В. Янукович — кандидат від влади на посаду президента України — приніс із собою специфічні методи керівництва, випробувані в Донецькому регіоні: тотальне поєднання політичної, державної та економічної влади в режимі ручного управління, нехтування демократичними процедурами, соціальну демагогію, популістську риторику й повне нерозуміння великого духовного, історико-культурного й національного феномена, яким є Україна.
Ця небезпека не одразу була усвідомлена українським суспільством. Більше того, значна частина політикуму (так звана «провладна коаліція») із задоволенням зустріла висунення кандидатури В. Януковича на посаду президента України, вітаючи його як продовжувача «розбудови» популярного на теренах СНД типу держави, в якій добре живеться лише тим, хто наближений до особи монарха.
Помаранчева революція почалася зі смертельно небезпечним запізненням: адже В. Янукович майже був проголошений новим президентом України. Це був жест відчаю мільйонів людей, які за кілька днів прозріли й зрозуміли, чим загрожує країні влада нового правителя. Масові протести охопили західну й центральну — найбільш європеїзовані — частини України.
Ця яскрава, мирна, карнавальна й водночас грізна для існуючого режиму революція назавжди увійшла в історію України та займе своє почесне місце поряд з періодом творення Центральної Ради в 1917 році. Вже з’явилися тисячі публікацій у вітчизняних та зарубіжних ЗМІ, друкуються перші книжки, створюється телевізійний, поетичний, образотворчий і музичний літописи «помаранчевих» подій; дослідники приступили до збирання документів і архівних матеріалів, пов’язаних з листопадом-груднем 2004 р. Це романтичне дійство не могло також не породити нових міфів, легенд і спрощених популістських уявлень про винятково складні соціально-політичні процеси, що відбувалися в Україні у ті дні.
Так, у багатьох вітчизняних і західних публікаціях стверджується, що:
— в ході помаранчевої революції народилася нова українська політична нація та сформувалося громадянське суспільство;
— в Україні з’явилося незалежне судочинство та докорінно змінилася ситуація зі ЗМІ, які, немовби за помахом чарівної палички, стали вільними й незалежними.
До цієї тези, що виникла на хвилі суспільної ейфорії, російські та проросійсько-донецькі пропагандисти додали антитезу з арсеналу «холодної війни»: в Україні здійснено антидержавний, антиконституційний переворот («путч») за прямого втручання США та ЄС у справи суверенної країни.
Ці та інші твердження- схеми, попри привабливість деяких із них, не відповідають дійсності й вимагають деміфологізації.
1. Події 22 листопада — 26 грудня 2004 року не були РЕВОЛЮЦІЄЮ у повному значенні цього слова (якщо під революцією розуміти докорінну зміну політико-державної системи, правлячих еліт та суспільних відносин).
Це лише багатообіцяючий і підтриманий мільйонами громадян ПОЧАТОК довгого революційного процесу (згадаймо Велику французьку революцію 1789—1794 рр., російську революцію 1904—1906 рр., «відкладену» до 1917— 1920 рр., польську революцію під прапорами «Солідарності» 1980—1989 рр. тощо). Процес революційних змін українського суспільства (або, як я його називаю, «процес очищення») займе від п’яти до десяти років i буде болісним і складним, зі спробами контрреволюційного реваншу. Адже конфлікт точиться між двома Українами — європейською та радянською, тією, яка хоче жити за законом, єдиним для всіх, і тією, якій добре велося у напіврабському затінку колишньої імперії, де регулярно сплачували мізерну зарплатню та пенсії, забираючи натомість свободу інформації та свободу вибору.
2. В Україні лише народжується нова політична нація, і цей процес запізнився у порівнянні з іншими країнами (Німеччина, Польща, Чехія, Італія і т.п.) на 100—200 років. Попередня українська держава не приділяла уваги створенню нації в європейському смислі цього слова. Майдан у своєму веселому, карнавальному вигляді унаочнив зміни в демографічній і соціальній ситуації в Україні: на життєву арену вийшло НОВЕ покоління 25—35-літніх євроукраїнців, які енергійно виштовхують на узбіччя політики покоління червоних директорів, радянсько-комуністичних бюрократів та підстаркуватих націонал-романтиків початку 1990-х. Таким є безжальний закон оновлення. Правлячі клани, ведучи запеклу боротьбу за розширення сфер владного політичного, економічного та інформаційного впливу в державі, не помітили народження в Україні нового середнього класу — дрібних бізнесменів, багатостраждальних «човників», гастарбайтерів, яким удалося заробити трохи грошей, таксистів, власників кафе й ресторанів, комп’ютерних програмістів, ремісників, фермерів — людей переважно молодих і енергійних, які виступили проти свавілля держави на захист своїх прав. Події 2004 р. нагадують буржуазно-демократичні революції ХVII—ХIХ столiть у Європі, спрямовані проти феодально-монархічних режимів.
3. В Україні лише формується громадянське суспільство. Навряд чи справедливо називати громадянським суспільством ті 150—200 більш-менш впливових неурядових організацій та фондів (НУО), які існують на західні гранти. Сьогоднішні НУО можна лише вважати каталізатором, що сприяє виникненню громадянського суспільства, є його предтечею. Тільки запровадження сильного місцевого самоврядування й поява масових загальнонаціональних НУО (із захисту прав людини, охорони довкілля, захисту споживачів і т.п.), до голосу яких прислухатиметься держава та політичні партії, означатиме, що в Україні сформовано громадянське суспільство.
4. Сміливе й безпрецедентне рішення Верховного Суду України, який скасував сфальшовані результати голосування 21 листопада, ще не означає, що в Україні утвердилося верховенство права. Дуже непростим і довгим буде процес боротьби з корупцією та беззаконням у правоохоронних органах та судах. Наївною ілюзією є віра в чудове переродження під впливом полум’яних промов на київському Майдані десятків тисяч служителів Феміди — цілої системи, заснованої на корупції та безкарному порушенні законів.
5. Система вільних ЗМІ в Україні тільки починає складатися. Ті, хто звик до брехні, «чорного піару», інформаційного кілерства та геббельсовськи-ждановських рецептів пропаганди, навряд чи перетворяться на Волтерів Ліппманів та Пітерів Дженнінгсів. Завжди існуватиме група впливових політиків, магнатів — власників ЗМІ — та обслуговуючих їх журналістів, яких спокушатиме можливість в ім’я великих грошей і великої влади маніпулювати інформацією, дозувати й викривлювати її в найшляхетніших цілях (зміцнення національного духу, захист здорової моралі, знеславлення внутрішніх і зовнішніх ворогів тощо). Навіть 5-й телевізійний канал («канал чесних новин»), який зіграв видатну мобілізуючу роль у помаранчевій революції, час від часу збивається на примітивну пропаганду, стаючи симетрично-дзеркальним відображенням своїх опонентів. Отже — і на інформаційному полі революція тільки починається.
Найсерйозніший виклик, який стоїть сьогодні перед Президентом В. Ющен ком та його командою, — це тисячократно завищені очікування дива, раптової зміни життя в усіх його сферах на краще: мільйони людей, яким жилося похмуро й безнадійно, повірили (бо не було іншого виходу) в програму відродження суспільства й держави, запропоновану переможцем. А якщо чесно сказати — повірили не стільки в програму, складену в загальних виразах, скільки в самого В. Ющенка, в його харизму, його щире бажання змінити все на краще, в порядність і чесність його команди.
Майбутнє дуже швидко покаже, наскільки обґрунтовані ці завищені очікування; за кредит довіри доведеться сплачувати високі політичні проценти.
Однією з головних, можливо, нездоланних проблем є протиріччя між радикальною, демократично-простонародною, безкомпромісною, низовою, ярмарковою стихією Майдану (який корінням своїм сягає у глибоке минуле — давньогрецьку «безпосередню» демократію, віче Київської Русі, козацькі ради та махновську «селянську республіку», а з другого боку — парадоксально запроваджує на нашій землі традиції мусульманського базару як важливого чинника суспільного життя) і органічно притаманним верхівці політиканством, схильністю лідерів до компромісів та закулісних комбінацій.
Як зберегти безцінну революційну енергію мас (їхню настроєність на рішучі зміни) та водночас не втратити здатність нових лідерів до тонкого політичного маневру заради досягнення цілого ряду вкрай необхідних компромісів — між партіями у Верховній Раді, між керівництвом країни та регіональними елітами і представниками великого бізнесу, між новим поколінням «помаранчевих революціонерів» і лояльними до нової влади професіоналами в дипломатичній службі, військових колах, розвідувальних та силових структурах?
Це архіскладна, делікатна справа, яка потребує нового, свіжого підходу, що засвідчить: в Україні почалися дійсні зміни, а не їхня імітація. Тут може бути корисним кадровий досвід Польщі після перемоги «Солідарності», коли шанс творити Третю Річ Посполиту одержали не тільки представники «революційного» крила (Я. Онишкевич, Б. Геремек, Т. Мазовецький), але й ліберальні комуністи, такі, як А. Квасневський, Л. Міллер, Ю. Олекси та інші. З політичної шахівниці злетіли тільки найбільш одіозні постаті, заплямовані участю у злочинах попереднього режиму.
Серед першочергових кроків нової влади хочеться очікувати:
— надання економічної свободи найширшим верствам громадян шляхом рішучої дерегуляції й дебюрократизації ускладнених процедур (можливість зареєструвати новий бізнес за п’ять днів, різке зменшення перевірок, ліквідація преференцій з боку держави окремим представникам бізнесу, податкові пільги і т.д.);
— докорінної реформи правоохоронних органів з метою дійсного забезпечення верховенства права в країні; відділення виконавчої влади від судової; встановлення при Президенті України спеціального відомства з нагляду за дотриманням конституційних прав і свобод громадян;
— започаткування стратегічного діалогу між регіонами України з метою подолання існуючих протиріч і вироблення загальнодержавної програми децентралізації влади при максимальному наданні регіонам економічних і соціальних прав за умови збереження унітарного характеру держави;
— підготовки реальної реформи державного устрою України з урахуванням європейського досвіду;
— максимального сприяння іноземним інвестиціям в економіку України шляхом лібералізації митних та реєстраційних процедур, жорсткої боротьби з корупцією в цій сфері;
— реалізації кількох програм зі збільшення зайнятості населення (наприклад — програми будівництва дешевого житла, що надається в кредит на 20—25 років, створення модерної транспортної інфраструктури, як це було в США, організація технопарків, заходи з відродження маленьких міст і містечок України, розвиток туризму);
— забезпечення надійності соціальних програм, реальна реформа охорони здоров’я.
Усі ці заходи (а їх набагато більше, ніж перераховано тут) треба проводити з обов’язковим урахуванням європейських стандартів, серед яких пріоритетними вважати ті, що забезпечують високу якість життя (якість повітря, питної води, харчових продуктів, товарів споживання і т.п.).
Не менш важливою є демократизація державного й суспільного життя: зміна радянської моделі Кабінету Міністрів, відхід від нудно- казенних ритуалів брежнєвської епохи, від візантійських церемоній, довжелезних автомобільних кавалькад та бундючних парадів і довгих — у стилі генеральних секретарів КПРС — промов-повчань Президента на всі теми, від сільського господарства до оперного мистецтва.
Ознаки нового, більш демократичного та європейського стилю проглянули в Карпатах, коли прямо під рясним снігом була підписана Карпатська декларація президентів України та Грузії, — а самі президенти підписували її в яскравих лижних строях.
Утвердженню нового стилю нового керівництва сприяла б відмова від похмурого будинку на Банковій. Маріїнський палац міг би стати Білим домом для Президента України, а у приміщенні Міністерства охорони здоров’я можна було б розмістити Раду національної безпеки й канцелярію Президента.
Усе це великою мірою залежить від особистості нового Президента, від його моральних якостей, почуття гідності й відповідальності за Україну.
Головним підсумком, за яким судитиме народ, чи збуваються його мрії, буде, безперечно, не зовнішня атрибутика, а загальна атмосфера в державі: чи стало легше, заможніше жити громадянам в Україні? Чи вдалося подолати відчуження держави від народу? Чи перестали боятися люди говорити те, що думають? Чи хоче жити і працювати в Україні талановита молодь?
Серйозної розмови заслуговує феномен В. Януковича та тих 12 млн. виборців, що проголосували за нього. Згадаймо, що 26 грудня 2004 року члени команди В. Ющенка прогнозували вагомішу перемогу їхнього кандидата (у співвідношенні принаймні 60:40). Повній, неупередженій, об’єктивній оцінці результатів виборів не допоможуть розмови про підступне регіональне начальство та зомбування людей дезінформацією. Навіть якщо кілька мільйонів виборців проголосували за Януковича в силу регіонального патріотизму або повної відсутності моральних критеріїв, проблему звести лише до схематично-поверхових пояснень не можна.
Так, мільйонам людей вдовбували в голову, що В. Ющенко — втілення Зла, Князь темряви в бандерівсько-есесівській уніформі, який переслідуватиме всіх російськомовних громадян і заборонить на території України твори Пушкіна і Толстого. Нісенітниця? Звичайно. Але трагедія полягає в тому, що мільйони людей повірили в це, бо були готові повірити.
Тут широке поле для досліджень у сфері психології та соціології. Незважаючи на десятиліття офіційної радянської пропаганди про народи-брати (росіяни, українці, білоруси і т.д.), які люблять і поважають один одного, ми зіткнулися з феноменом недовіри, нелюбові, а часом і ненависті до всього українського — нашої історії, мови, культури, ментальності. Відкрилася гірка істина: частина громадян України зневажають Україну та українців і тому негативно поставились до кандидата, який щиро любить свою Вітчизну. Мене вразила статистика: у регіонах, де проживає понад 13% росіян, більшість виборців проголосувала за В. Януковича. На жаль, команда В. Ющенка в ході виборчої кампанії в російськомовних регіонах не змогла представити беззаперечні аргументи на користь свого аж ніяк не російськожерного кандидата (хоча заради справедливості треба зазначити, що влада — як центральна так і місцева — майже не залишила їм шансів на вільний доступ до виборців).
Схиляння мільйонів симпатиків Януковича до «українського вибору» може відбутися не шляхом силової українізації чи транслювання по ТРК «Україна» гопаків з ранку до вечора, а, насамперед, через надання вагомих економічних аргументів. Куди поділися російськомовні «народні фронти» в Естонії, Латвії, Литві? Зростання добробуту та європейські перспективи — ось надійні ліки проти сепаратизму.
Можна згадати, як перед подібним викликом опинилася Канада, коли Квебек — бунтівна франкомовна провінція — стояла за крок від виходу зі складу Країни кленового листа. Тільки загроза відтоку капіталів та англомовного бізнесу з Квебеку й різкого погіршення економічної ситуації остудила гарячі голови прибічників «Блакитної лілії».
Що стосується самого В. Януковича, який грубо, наче слон у порцеляновій крамниці, розіграв російську карту (наприкінці виборчої кампанії, мабуть, образившись на Україну та українців, він узагалі почав розмовляти тільки російською), то його політична доля бачиться під великим знаком запитання. Чи справді він здатен очолити сильну опозиційну фракцію чи партію? Віктор Федорович довів, що він далеко не Р. Ніксон: він не вміє тримати удар, не вміє оговтуватися після нокдауну — перейшовши на притаманну йому мову погроз і образ, обіцяючи організувати силові акції («мало не здасться»), В. Янукович показав своє безсилля. А руйнівників і невдах в Україні не люблять, навіть у Донбасі.
Донбаським вугільно-металевим картелям краще подбати про отримання квот від ЄС та США на експорт металу, аніж ставити під загрозу прибутки та стабільність на догоду ображеному політичному аутсайдеру.
Вибори стали видатною геополітичною подією початку ХХI століття; вони відбувалися в контексті значних геополітичних змін у світі, пов’язаних із посиленням процесів глобалізації й нового переділу планетарного політико- економічного й військового порядку. Сполучені Штати як єдиний полюс сили у світі раніше інших країн розпочали новий етап інтенсивної боротьби за енергетичні ресурси, створюючи наднаціональну мегакоаліцію й посилюючи свої позиції в геостратегічних регіонах світу — навколо Перської затоки та Каспійського моря. Значення України, яка прилягає до цих регіонів, зростає. Незважаючи на стратегічне співробітництво з Росією у сфері боротьби з мусульманським тероризмом і користування російськими енергоджерелами, Сполучені Штати не можуть погодитися із втратою України, поглинанням її новою енергетичною, «ліберальною» російською імперією. Події листопада— грудня 2004 р. переконливо довели це. Напередодні помаранчевої революції у Вашингтоні, під час зустрічей з Кондоліззою Райс, Коліном Пауелом, сенатором Джоном Маккейном — так само, як і в Києві, під час візитів Генрі Кіссінджера, Ричарда Голбрука та інших видатних діячів — довелося почути тверді й недвозначні заяви: Україна має бути незалежною, демократичною, інтегрованою в євроатлантичні структури країною, зберігаючи при цьому добросусідські відносини з Росією.
Разом з тим Сполучені Штати, не приховуючи своїх геополітичних інтересів, діяли під час президентських перегонів коректно, не втручаючись у внутрішні справи України й прямо не підтримуючи одного з кандидатів. Один вашингтонський діяч сказав мені: «Ми підтримуємо лише чесний і прозорий характер виборів. Якщо вибори відбудуться без широкомасштабної фальсифікації, виграє Віктор Ющенко. Ми переконані в цьому...»
Росія діяла у прямо протилежний спосіб: сконцентрувавши гігантські фінансові, інформаційні, розвідувальні та інші зусилля, напустивши на В. Ющенка зграю агресивних, нещадно-цинічних «політтехнологів», наші сусіди грали на українському полі настільки безсоромно, що викликали масову зворотну реакцію, додавши до числа прихильників В. Ющенка принаймні кілька мільйонів виборців. І це при тому, що, за моїми оцінками, співвідношення впливів Росії та США дорівнювало 10:1 на користь Росії. Згадати хоча б небачене в історії справжніх незалежних держав втручання президента В. Путіна в інформаційний простір України під час його інтерактивного інтерв’ю? Чи можна уявити собі президента Мексики, який прямо з приміщення Білого дому закликає американських виборців підтримати вигідного Мексиці кандидата у президенти США, який обіцяє ввести другу, крім англійської, іспанську державну мову для 30 млн. американців мексиканського походження?!
Дивуєшся, наскільки короткозорими виявилися славнозвісні російські дипломатичне й розвідувальне відомства, ті аналітичні центри, в яких, здавалося б, мала бути в пошані об’єктивна інформація.
Пригадую, як під час президентських перегонів у США в 1996 р. Посольство України у Вашингтоні ретельно відстежувало всі перипетії виборної кампанії, даючи зважену, об’єктивну інформацію в центр щодо ОБОХ кандидатів — Б. Клінтона і Р. Доула, приділяючи особливу увагу перспективам українсько- американських відносин у разі перемоги того чи іншого кандидата. Це аксіома дипломатії — не робити різких (позитивних чи негативних — все одно) жестів щодо кандидатів, хоч би як хтось із них подобався. Завжди треба зберігати вільне поле для маневру. Згадаймо, які сумні наслідки мала необачна заява прем’єр-міністра Канади Ж. Кретьєна щодо бажаності для Канади перемоги демократа А. Гора над республіканцем Дж. Бушем. Прийшовши до влади, Дж. Буш не забув цієї заяви, й американсько-канадські відносини були заморожені. Тільки відставка Ж. Кретьєна розрядила цю неприємну ситуацію.
Серед причин російської поразки в Україні — катастрофічне нерозуміння російською елітою характеру відносин між двома народами, великих відмінностей, що історично склалися в роки імперського панування й поглибилися за період існування незалежної України.
У результаті виборів можна стверджувати, що Україна (принаймні дві третини її простору й населення) обрала європейський — демократично-індивідуалістичний — незалежний шлях розвитку; модель, у якій цінується індивідуальна свобода людини, де панує принцип «не людина для держави, а держава для людини».
Можна з жалем ствердити, що наразі Росія обирає іншу — централістськи-імперську парадигму свого майбутнього розвитку, модель, на мій погляд, абсолютно програшну й архаїчну, як у внутрішньому, так і в зовнішньополітичному плані.
Вдумаймося в слова такого натхненного співця імперії, як Олександр Проханов: «Россия и сейчас империя. Ее дальнейший распад, если он произойдет, превратит Россию в конгломерат пространств... Если лишить Россию имперскости как принципа ее создания, то от России останутся одни ошметки. В общем- то, от нее уже остались одни ошметки, когда была разрушена великая геополитическая машина, создаваемая тысячелетиями...» («Известия», 15 грудня 2004 р.)
Що й казати — не українська це мрія.
Сумною ілюстрацією до сказаного є найновіші дані щодо рейтингу економічної свободи за 2004 р.: Росія зайняла 124-те місце з-посеред 161-ї країни, посівши цю позицію між Руандою, Румунією й Камеруном. На цьому тлі багатообіцяючим проривом є 88-ме місце України (Heritage Foundation, Wall Street Journal).
Хоч і із запізненням, але, здається, прокинулися євробюрократи з Брюсселя, які погордливо відштовхували Україну упродовж багатьох років. Стоячи перед гострими демографічними й енергетичними проблемами (депопуляція, нестача енергоносіїв), лідери ЄС готові прийняти до складу Союзу Туреччину. Але, за прогнозами деяких аналітиків, Центрально-Східна Європа, такі країни, як Польща, Литва, Україна, Білорусь, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія (так звані «нові європейці») мають у ХХI ст. унікальні шанси пришвидшеного розвитку, враховуючи майбутні кліматичні катастрофи, нестачу питної води і земельних ресурсів, які торкнуться Західної Європи.
Перед Президентом В. Ющенком постануть фундаментальні зовнішньополітичні проблеми:
— як нормалізувати взаємини з Росією на основі не малоросійськи-холуйської відданості «білому царю», а по-справжньому рівноправних взаємовигідних відносин?
— що робити з ЄЕП?
— як ввічливо попрощатися з СНД — номенклатурним зібранням колишніх перших секретарів, абсолютно недієздатним протезом СРСР, замінивши його на менш помпезний і більш дієвий механізм дво- і багатосторонньої співпраці?
— як вдихнути новий імпульс в об’єднання ГУУАМ — цей геополітичний енерготранспортний союз країн Каспійського регіону та Східної Європи?
— як пришвидшити вступ України до НАТО, поклавши край існуванню нашої країни в сірій зоні безпеки (важливим було б розміщення бази НАТО на території України — для врівноваження існування бази ЧФ РФ у Севастополі)?
— які першочергові кроки необхідно здійснити для відновлення в повному обсязі стратегічного партнерства України зi США?
І, нарешті, одне з основних питань:
— як переконати об’єднану Європу в серйозності українських намірів? Як довести власному народові життєву необхідність обраного геополітичного курсу?
Хочу зазначити, що Україні конче потрібні власні аналітико-прогностичні мозкові центри — на кшталт відомої американської «Ренд- Корпорейшн», незалежні від примх держави, які працюють не для задоволення потреб якогось лідера чи структури, а задля вічних істин, нерідко гірких для володарів світу сього.
Напередодні початку виборчої кампанії (9 квітня 2004 р.) я виступив у газеті «День» зі статтею «Пейзаж перед битвою», в якій спробував окреслити певні параметри майбутніх перегонів.
У статті прозвучала думка про невблаганну зміну моделі Української держави і зростання ролі Верховної Ради. Напружена й непередбачувана дійсність листопада-грудня 2004 р. перевершила всі прогнози: у ті дні Верховна Рада ще раз, як і в 1991 році, стала єдиним легітимним органом влади в Україні, який спромігся прийняти історичні рішення, рівнозначні проголошенню нової держави, — назвімо її Україна-2, що прийшла на зміну колишній Україні-1. На тлі зростаючої зливи заяв про причетність до перемоги тих чи інших діячів і політичних груп треба побачити цю не надто рекламовану, але об’єктивну істину. Ця нова Верховна Рада ще відіграватиме доленосну роль у новій Україні-2.
Перечитуючи свою квітневу статтю, в якій містилося немало слушних передбачень, я переконався, як важко бути Нострадамусом «близького майбутнього»: нормальної людської фантазії не вистачило, щоб уявити все, що чекало нас у цьому страшному сюрреалістичному дійстві з демонами, отруєннями, злочинами та щасливою передріздвяною кінцівкою.
Виборча кампанія виявилася настільки брудною й кримінальною, наскільки її організатори та тіньові кардинали планували та здійснювали її.
Виборча кампанія виявилася настільки чесною й радісно-переможною, наскільки прозорими й чистими залишилися джерела народної віри в справедливість.
Не кожному поколінню дано пережити такі всесвітньо-історичні події, як закінчення «холодної війни», падіння радянської імперії, виникнення Української держави і, нарешті, її відродження — спалах надій на вільну демократичну долю України.
Нам — дано.
Будьмо гідними власної історії. Не зрадьмо її.
