Я ніколи не думала, що писати про батька дуже нелегко. Таке враження, що ти намагаєшся його піймати, а він вислизає. І зібрати воєдино всю його історію, яка вже давно стала часточкою мене самої, виявляється, невимовно важко.
Мій батько, Юрій Миколайович Хрипунков — моя гордість. Він був і залишається кращим, незвичайним, багатогранним. Справжнім героєм. Його знають тисячі людей, але мало хто бачив його справжнього. І, як виявилося, навіть я знаю далеко не все про цю нескінченно дорогу, рідну людину, про його долю, яка була настільки великодушна, що берегла його від усіх лих. Вона зберігала його і для нас з мамою, і для всіх тих, кого він учив і продовжує вчити, за його власними словами, «величі життя».
Військовий моряк, полярний капітан, що навіки пов’язав свою долю з морем, у столиці шахтарської Донеччини — велика рідкість. Але його історію тісно переплетено з цим краєм: адже це батьківщина нашої родини. І навіть тут, у «сухопутному» Донбасі, він зумів знайти себе, не знехтувати пам’яттю про свою велику професію моряка. Він просто зумів тут жити і, як і раніше, приносити людям багато доброго, незважаючи на те, що він був позбавлений свого улюбленого моря, яке було для нього всім. Він досі любить повторювати стародавній вислів: «Плавати — значить жити!»
Нікому з «сухопутних» ніколи не зрозуміти глибинного сенсу його унікальної професії. Її вибирають люди, які вважають своїм покликанням постійно боротися за спокій і мир у своїй Вітчизні, в ім’я благополуччя людей. «Наша професія відрізняється від інших ризикових професій — шахтаря, льотчика, наприклад, — тим, що у них ризик триває декілька певних годин. Ми ж йдемо в море на багато місяців. І кожна хвилина — це величезне напруження: де буде ворог, коли почнеться бій, де корабель наткнеться на міну? Це цілодобовий ризик, готовність до небезпеки 24 години, помноженi на довгі роки», — розповідає він.
Дивно те, що, загалом, ні раніше, в 60 — 70-і, ні тим більше зараз ми майже нічого не знали і не знаємо про цих людей. Якось так вийшло, що нове покоління захисників, яке билося вже після Великої Вітчизняної, в своїй більшості проходило повз нас непоміченим.
А їм не потрібно було служіння вітчизні заради вдячності чи слави. «У чотири роки я подивився фільм «Малахов курган», де моряки кидалися під танки, і я вирішив також стати моряком». Мріялося не про славу, а про можливості віддати життя за чиєсь щастя.
Він став не просто моряком, він став героєм, хоча всіляко заперечує це. З самого початку його навчання в Севастопольському вищому військово-морському училищі ім. Нахімова його та інших курсантів спочатку «готували до війни». «У нас у нашому випускному альбомі на найпершій сторінці слова адмірала Макарова: «Пам’ятай війну!» Ми повинні були завжди знати, що в будь-який момент ми можемо почати воювати».
Вся юність була підготовкою до війни. Тоді така доля вважалася дуже почесною. До числа військових моряків потрапити було не так просто. Потрібні були чудове здоров’я, залізний характер і воля, бездоганні бойові знання. 15 років батько віддав саме бойовому флотові. Це була важка служба, повна небезпек і фатальної «випадковості». Під час служби на підводному човні, наприклад, екіпаж двічі перебував на межі загибелі: один раз, коли в торпедному відсіку зірвалася торпеда, але, на щастя, не встигла вибухнути, другий раз — коли човен стрімко йшов на глибину.
Зараз все це здається нам виявом вищої жорстокості країни, яка спочатку прирікала молодих, здорових хлопців на таку страшну долю. Але батько розцінює це інакше й не втомлюється сперечатися про це: «Це не жорстоко! Поки що світ зосереджений лише на експансії, війні, захисті вітчизни. І той, хто не вміє нападати, не зможе й захистити свою Батьківщину». У цьому переконаний кожен морський офіцер.
Вони були готові до того, що бій почнеться в будь-який момент. Так, 1962 року вони мирно стояли на рейді, коли прийшов раптовий наказ знятися з якоря і йти у бік Куби. Там якраз йшла війна. Такий же мирний перехід з Балтійська до Севастополя привів їх на війну в Єгипті 1967 року, де батькові довелося бути командиром десанту.
Зараз про багато цих «малих війн» майже ніхто не пам’ятає. «Наші хлопці брали участь у масі «дрібних» бойових зіткнень — у Кореї, у В’єтнамі, в Анголі, в Афганістані, Єгипті, в районі Куби і подібних. Мабуть, було десятки зо два таких невідомих воєн…». Сьогодні всі хлопці, що вижили тоді, щорічно йдуть скромною, що рідшає рік у рік, колоною воїнів-інтернаціоналістів на парадах 9 травня в Севастополі. Їх головне завдання — що б то не було зберегти пам’ять один про одного, як живих свідків своїх «невідомих» битв. Вони дружні як і раніше, вони бережуть один одного, як і тоді. Друзі на флоті — більше, ніж друзі. Це цілий світ. «Ми разом пережили багато подій. Тому без друзів все це переносилося б як пекло… Коли мої товариші вмирали, я знав, що вмирає частина мене», — говорить батько. Йому боляче кожного року дізнаватися про те, що лави колишніх «однокашників» стрімко меншають.
Морська дружба — це коли кожен у відповіді за інших. Одного разу батькові вдалося дивом врятувати корабель від неминучої загибелі. «Коли корабель зупинився в десятках метрів від скель, з якими мав зіткнутися, я зрозумів значення давнього вислову: капітан після Бога — перший».
Доля капітана — це більше ніж життя. Він незамінний, адже йому відпущено вищу міру відповідальності: він не головою — душею відповідає за життя свого екіпажу. Батько був капітаном «від Бога». Йому доводилося не лише приймати єдино вірні вирішення нерозв’язних завдань, але й виступати в абсолютно різних ролях — бути суддею, вчителем, лікарем… Одного разу він, не маючи ніяких медичних навичок, боровся за життя одного з членів команди, який дуже серйозно постраждав. На борту не було лікаря («моряки звичайно — народ здоровий»), і батькові довелося ним стати. Він витримав це випробування. Порятунок чийогось життя вже перестав бути обов’язком, — це було вже щось більше. І саме воно у результаті виявилося фатальним для його служби.
1975 року в районі Білого моря команда ставила гідрографічний буй, і кранівник зробив помилку, внаслідок чого зірвався гак, — і буй пішов прямо на двох матросів, одним із яких був батько. «Як вийшло так, що я за лічені секунди прийняв рішення, я не знаю. Я встиг відштовхнути напарника, але буй все одно мене зачепив, зламавши декілька ребер». Звичайно ж, його тут же доставили до шпиталю, звідки він благополучно втік через два тижні. Знову в море! Але травма була фатальною. За 2—3 тижні він знову сильно захворів — на цей раз на запалення легень, після чого й був відправлений у запас за станом здоров’я.
Це був перший важкий удар, але миритися з ним він не став. Закінчив штурманський факультет і знов повернувся в море — на цей раз як капітан науково-дослідних суден. І це було зовсім інше життя.
«Моє життя складається з декількох міні-життів», — пояснює він. 15 років бойового флоту, близько 20 років флоту цивільного... Дві різних долі, що сполучилися в одній. А потім ще одне, сухопутне життя, також повне яскравих подій.
Весь цей шлях — уособлення легендарної величі офіцерської гідності, високої честі, самовідданості і служіння обов’язку. «Я стояв і на відкритому містку, служив на підводному човні, на есмінцях… Я зрозумів, що без любові до своєї справи нічого не буває. Лише з любов’ю в тобі відкривається те, до чого ти був покликаний. Професія стає долею. Я люблю море. І вважаю, що морська служба — одна з найпрекрасніших!»
Служба на цивільному флоті також не була простою. Походи Північноморським шляхом також були небезпечними і непередбачуваними. Довгі зимівлі, полярна ніч тривалістю в 4 місяці, полярне сяйво, білі ведмеді… «Ми застрявали в крижинах у Арктиці, вони буквально давили нас… Січень-лютий у Гренландському морі — суцільний нескінченний шторм, коли корабель йде носом у хвилю і здригається… Це дуже ризиковано». Але і це можна було пережити, потрібно було просто полюбити цей світ. «Лише віч-на-віч зі світом починаєш розуміти всю сутність величі океану, нашої Землі. Вся суть світу проходить у тебе перед очима… Море для мене — все!», — говорить він тепер.
…Остаточний відхід зі служби був пов’язаний з появою родини, моїм народженням. У Донецьку немає моря. І я досі не уявляю той біль, який батькові довелося відчути, коли він назавжди перебрався на суходіл. Розставання навіки — найсерйозніше випробування для моряка. Існує думка, що багато хто з них, йдучи у відставку, не витримує, спивається, втрачає себе. Часто так і буває: адже якщо людина все своє життя займається якоюсь справою, живе нею, то, коли доля її вириває з цього, відбувається свого роду «ломка». Це, звичайно, не наркоманія, але це дуже складно пережити: адже людина виявляється просто нездатною до іншого способу життя.
Кажуть, що кожен моряк бачив свій цвинтар загиблих кораблів. Він сприймається як символ великого випробування: або витримаєш, або загинеш. І якщо ти зможеш провести свій корабель небезпечним шляхом, якщо не даси йому затонути, розбитися, — значить, і ти сам вже не зламаєшся ніколи… У батька також було таке місце — Кильдін-Могильний, але він зумів провести корабель вузьким, звивистим шляхом, не допустивши його загибелі. 20 років потому перед ним стояло не менш складне завдання: не допустити руйнування свого життя, своєї душі.
Тут і почалося ще одне життя — викладацька діяльність. «Я займався з дітьми, вчив їх моря. Я дуже багато знаю, і хотілося передати все це дітям. Я дуже багато вчився, дуже багато читав. Хотілося розповісти дітям про велич моря, про велич життя. Їм потрібні ці знання». Тут він також не зміг не стати кращим: якийсь час опісля отримав звання заслуженого працівника освіти України.
Він вибирав ще безліч справ, які завершував з честю. Зараз він також не сидить склавши руки і постійно щось робить. Є в нього така особливість — не втрачати жодної хвилини, коли він навіть у рекламну паузу між новинами вхитряється зробити сотню справ. Він і зараз ще займається з дітьми, працює у виборчій комісії… «Чоловік повинен бути духовно багатим, він має бути різнобічно розвинутий, і це дозволить йому виживати. Все, за що я беруся, мені подобається: якщо я ходжу в морі — це все моє життя, якщо я вчу дітлахів — я віддаюся цьому повністю. Я все роблю з любов’ю!»
Любов — ось те головне, що потрібно їм усім, викинутим на берег, бо вони разом із морем втратили частину себе. Їм необхідна наша любов! І я розумію, що дуже багато що тут залежить від мене. «Життя триває. І я пишаюся цим. Просто потрібно бути веселим, щоб ти йшов життям не легковажно й не серйозно, а з веселощами і хвацько», — я завжди хочу чути від нього ці слова. Тепер настає час моєї відповідальності.
