Вдивляючись у дзеркало

Ось і закінчується 2004 рік. Із ним іде в минуле й пострадянська Україна — країна, в якій ми жили 13 років. Уже абсолютно зрозуміло, що тієї країни більше ніколи не буде. «Помаранчева революція» поки що змінила все — і нічого. І хто знає, може, урок, наданий українським народом, ще раз наочно продемонструє бажаючим бачити істинність принципу Лампедузи? («Усе має змінитися, щоб усе залишилося по- старому». — Ред.)

Утім, ми, зрощені цією країною, дуже змінені, багато змінивши за цю осінь, сподіваюся, залишимося. І не лише ми. Не варто помилятися щодо того, що припинять своє існування сформовані минулого десятиріччя, яке іноді з легкої руки спікера іменують «епохою Кучми», основні політичні інститути та встановлені тоді ж засади політичної культури незалежної держави. Проте не перебільшуватимемо значення та впливу політичних фігур та їхньої спадщини. Україна — молода держава, але стародавня країна. І це ще раз підтвердила оранжева осінь.

Могутній міський рух, що підніс на Печерські пагорби лідерів однієї з партій, став своєрідним чарівним дзеркалом, подивитися в яке напередодні Різдва і доречно, і поки ще не страшно. Дзеркало, як і годиться, випромінює міфи. Але крізь них усе ж таки видно, що в Україні — середньовічній Гардаріці — нарешті знову найважливішим політичним гравцем стало Місто. Саме європейське Місто, а не військово- адміністративна ставка з обслуговуючою її потреби поселенням. Те, що не вдалося на зламі 1920—1930 хХаркову, зробив Київ. Український міський буржуа, міщанин повернувся на політичну сцену. І дай Боже, щоб XXI століття стало його добою.

Але це результат, досягнутий, так би мовити, «плебеями». А «патриції» вперше за 80 років були по справжньому перелякані. Українські еліти побачили, наскільки примарна стабільність, наскільки близьке провалля. І тліє надія, що цей переляк запам'ятається надовго. І наступний президент пам'ятатиме про «листопад 2004-го».

А саме в цьому — запорука того, що фактична конституція наближатиметься до Конституції писаної. Що її статті з 21-ї по 68-у поступово ставатимуть реально чинними. Що суд із місця для кляузництва та «розв'язання питань» перетвориться на найважливіший інститут захисту прав і свобод людини та громадянина. І ще багато чого. Утім, усього цього може й не трапиться, адже переляк — почуття в цьому випадку необхідне, проте аж ніяк не достатнє.

У чарівному «помаранчевому дзеркалі» видніється й щось вельми слабо помітне і тим більше усвідомлюване в звичайному житті. Проглядають, або, точніше, вгадуються прототипи дійових осіб нашого політичного театру, точніше, їхні справжні ролі. І чи варто дивуватися, коли за спиною лідера привидиться пурпурна тога, в довгому коридорі Банкової вгледиш величаву фігуру павича, а президентський радник обернеться константинопольським логофетом? Ну, а спільне для Майдану й Іподрому прагнення до Справедливості та Правди вже неодноразово відзначали. Візантійська традиція, попри всі численні прокляття, не лише жива, а й залишається однією з основ нашого політичного буття. Без глибокого усвідомлення цього неможливо зрозуміти сучасну Україну.

І ще. Виділення та визнання візантійського коріння, відновлення за ним «громадянських прав» важливе не лише для соціокультурних досліджень і практичної політології. Кавказ і Балкани — природні вектори нашої зовнішньої політики не тільки з геополітичних, а й у зв'язку з очевидними політико- культурними міркуваннями. Тбілісі, Єреван, як, проте, і Стамбул, Афіни, Белград, Софія і Скоп'є повинні бути в центрі уваги не тільки нашої дипломатії, але й таких активних нині неурядових організацій.

Шанс на отримання статусу активного геополітичного гравця, здобутий Україною в 2004 році, вже зараз спонукав до глибоких роздумів «пікейних жилетів», кабінетних вчених, і не тільки їх, у прегордому Вашингтоні, затишних і не дуже столицях Старої та Нової Європи, підмороженої Москви та величавому Пекіні. А що якщо цей шанс буде в якій-небудь формі реалізований? Коли як не перед Новим роком порозмірковувати про це?

Давним-давно, понад п'ятсот років тому Москві вдалося в символічній, та й у цілком реальній боротьбі відвоювати «отчину і дедичину» Рюриковичів, спадщину золотоверхого Києва. А велике князівство Литовське, Жмудське та Російське, друга (а може, перша?) «руська» держава, що сформувала альтернативу ординському в своїй основі Порядку організацією суспільного життя східних слов'ян на основі домінування Закону, програла. Хоча пам'ять про цей досвід зберігалася в свідомості еліт і зрідка проривалася в актуальну політику. Досить пригадати підписаний Анною Іоанівною ультиматум верховників, розірваний однією з найслабших російських імператриць негайно після сходження на петербурзький трон.

Можливість через століття продовжити досвід Вільни, яку має зараз Київ, становить найбільший виклик для Східної Європи. Успіх нової України стане не тільки нашою перемогою, а й прикладом для наших північних і східних сусідів. Про вельми ймовірну поразку навіть якось моторошно й думати в передноворічний тиждень. Хоча, безумовно, необхідно.

І в таких роздумах найважливіше місце має зайняти вишиковування нового балансу між сучасною шляхтою/козацтвом, тобто середнім класом та магнатами, інакше — олігархами. Здається, що завданням має стати не їх ліквідація «як класу», а побудова цивілізованих моделей взаємодії держави, бізнесу та суспільства. Великий національний бізнес — основа конкурентоспроможності сучасної економіки, але йдеться саме про бізнес, який виробляє такий собі продукт, у тому числі й нематеріальний, а не присвоює державну ренту. Причому бізнес, що усвідомлює свою соціальну відповідальність. Ой, як хочеться помріяти в грудневу ніч. А раптом здійсниться?

Не можна забути й ще про одну фатальну для нас проблему, через яку багато в чому відбулося падіння Литви: Західна Русь не змогла створити ефективну державу. Швидке формування державницької системної бюрократії — необхідна умова успішності нової України. І насамперед — дієвої системи забезпечення національної безпеки. Адже адекватні військово-політичній ситуації Збройні Сили, сильні, але контрольовані цивільним президентом спецслужби, сучасні як за функціями, так і за методами діяльності правоохоронні органи — не атрибути, а основа державності та навіть фізичного виживання країни і її громадян.

І, нарешті, третє питання — забезпечення консолідації українського народу — громадян України всіх національностей. Адже необхідність забезпечення та реалізації регіональних інтересів очевидна і ніким не оспорюється.

Підтвердило «майданівське дзеркало» й цінність особливих відносин України з Польщею та Литвою. Саме до О. Квасневського та В. Адамкуса звернулися в критичній ситуації за посередництвом і тогочасний глава держави, і тогочасний лідер опозиції. І це засвідчене президентом Польщі. Відносини в трикутнику Україна — Польща — Литва мають найвищий потенціал для подальшого розвитку. Хоча трикутник — у цьому випадку фігура не зовсім стійка, східноєвропейський чотирикутник Київ — Варшава — Мінськ — Вільнюс виглядав би набагато завершенішим. Та й більш знайомим, — отака модерна Річ Посполита, в значенні «спільна справа», звісно. Так й багатьом великим світу цього такий союз був би, можливо, вельми цікавим, як і іншим — надзвичайно неприємним, а то й небезпечним. Але, втім, що не примариться перед Новим роком, не привидиться в чарівному дзеркалі!..

І останнє — але не за значенням. Наше чарівне дзеркало має дивну властивість: воно відображає як події, що вже відбулися, так і розмиті видіння можливого майбутнього, які ще треба реалізувати. І першим завданням при цьому стає інтелектуальне конструювання, дописування цих можливостей. Саме від адекватності інтелектуалів, їхньої уяви, творчої сміливості та відповідальності багато в чому залежить, чи перетвориться немовля в синьо- жовтій люльці на прекрасного Принца, чи ж стане Лускунчиком без надії на чудове перетворення в хоч якійсь окресленій перспективі.