Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Новорічний гороскоп

24 грудня, 2004 - 00:00
МАЛЮНОК IГОРЯ ЛУК’ЯНЧЕНКА

Там, де над Майданом височіє Будинок профспілок, колись стояв обшарпаний Будинок учителя, а від нього до філармонії стояли непоказні будинки й будиночки, за якими ховалися двори й дворики з дуже неохайним, перепрошую, дизайном. Я зайшов у один із них, зазирнув у папірець з адресою й за хвилину стояв перед дверима з типовим для комуналок набором кнопок для дзвінків (до кого йдеш, тому й дзвони, а всіх не баламуть). Пахло котами. Двері розчинилися, і через поріг на мене глянув дуже високий і дуже вузький чоловік з пожовклими від тютюну сивими вусами; мав на собі, сказати б, дворянський домашній халат з великими відлогами, з-під якого визирала зблякла «тільняшка». Я привітався і сказав, що прийшов до друкарки. Чоловік якось винувато усміхнувся й пояснив:

— Это моя жена. Она умерла… Ничего, заходите.

У коридорі було темно, пахло гасом і примусом; біля одних дверей стояв реліктовий самовар, біля інших — дитячий візок важкого формату; на стінах висіли цинкові ночви, велосипед з одним колесом і кілька вінків цибулі. Не крадуть, подумав я; треба знати, що таке комуналка, бо інакше мій рефлекс на цибулю зрозуміти важко.

Ми зайшли у велику (власне, довгу) кімнату з одним вікном. На підвіконні стояла висока друкарська машинка, похмура, як і все, що я охопив поглядом: круглий стіл, покритий фіалковим обрусом, великий настінний годинник з непорушним маятником, чотири чи п’ять стільців уздовж однієї стіни та дзеркало у фігурній рамі темного каштанового кольору. На неприбраному ліжку лежав якийсь клунок, а з-під подушки визирали палітурки кількох товстих книг. Господар простягнув мені руку:

— Олег Игоревич… Можно сказать — Рюрикович, где-то так.

Рука була вузька, суха й тепла. Це мене трохи втішило, бо почувався якось непевно. До того ж, я побачив, що Олег Ігоревич гарно поголений, і пахло від нього «Шипром» (а це була неабияка розкіш тодішнього життя). Що, зрештою, не покращувало ситуацію: я приніс течку зі своїми віршами; друкарка померла, то мушу знайти іншу. Вірші мої писалися, сказати б, нападами — то по кілька за день, то жодної рими впродовж багатьох місяців. Добігав кінця мій десятий медінститутський семестр (лишалося два тижні до Нового року), і я намірився послати вірші в якийсь часопис. Назагал ставився до них, якщо не скептично, то принаймні стримано, але… «Литераторы и артисты самолюбивы, как пудели», — писав колись Купрін, і чогось «пуделячого» не був позбавлений і я.

— Раздевайтесь, — сказав Олег Ігоревич. — Хотите чаю? Скоро сорок дней как похоронили, где-то так…

Це, вочевидь, був поганий знак для моїх віршів, проте мене більше бентежила думка, як звідси піти, не образивши господаря. Двері рвучко розчинилися, й у кімнату заскочив хлопчина років восьми-дев’яти.

— Слушай, Олег, — сказав він, не звертаючи уваги на мене. — Давай я буду жить у тебя, а то мать меня ест поедом.

— Сначала научись играть в шахматы. — Господар легенько підштовхнув малого до дверей; на лівій руці мав лише два пальці — великий і мізинний. — Соседское поколение, а я здесь старейшина. Раздевайтесь… Владимир? Вам идет это имя.

Я завагався. На той час знав уже багатьох дідів — добрих і лихих, цікавих і не дуже, але то був, кажучи фігурально, сільський чорнозем; Олег Ігоревич мав щось таке, яке виростає лише на міській бруківці, щось мало мені знайоме; до того ж, інтригували ті книжки під подушкою — просто підкладає їх під голову чи на ніч читає? А якщо читає — то про що?

Олег Ігоревич грів на примусі воду, пересував стільці від стіни до столу й готував чайне начиння, вправно послуговуючись скаліченою рукою. Допомагати собі не дозволяв. Я водив очима по кімнаті й зверху на одежній шафі побачив дівочий портрет у рамці з ніжкою. Дівчина не пасувала до цієї невеселої кімнати. Була не просто молода й гарна, а така… перепрошую за банальне порівняння, була сонячна. Хоча усміхалася ледь-ледь, світилися їй очі; важко уявити, що шафа під портретом може бути вкрита тонкою плівкою пилу, а десь у кутку за шафою сидить голодний міський павук. Такою, вочевидь, була та, якої вже нема майже сорок днів. Сумно!

— Вы принесли что-то на машинку? — запитав Олег Ігоревич, коли ми сіли до столу. — Стихи? Вот как… Не беспокойтесь, я напечатаю. Одним пальцем, если вам не очень срочно. — Він розкрив мою течку, прочитав кілька віршів і підняв очі. — Вы учитесь в университете? В медицинском, ага… А я, представляете, топограф-геодезист. Если ты измерил криво, не сумел нарисовать, будет чудо, буде диво, потечет речушка вспять…

Олег Ігоревич прочитав уголос мій вірш. Це мені не сподобалося, бо він не знав української, жахливо вимовляв слова, а вони від того здавалися жалюгідними й самі по собі. Не буду я цього всього ні передруковувати, ні кудись посилати, і взагалі… Але тут знову заскочив хлопчина з «соседского поколения» і, тріумфально глянувши на господаря, поставив на стіл тарілку з добрячим шматком сирної бабки.

— Вот, Олег, ешь давай, а то мать говорит — скоро помрешь с голоду. — Олег Ігоревич подякував, помовчав, а тоді встав, підійшов до вікна, повернувся до нас спиною; було видно, що витирає очі. Хлопчина смикнув його за халат. — Ну, не плачь, не маленький… Давай будем бабку есть!

І ми її втрьох таки з’їли. Хоча, як по правді, не дуже вона мені смакувала, бо самітників завжди жаль, а коли йдеться про самотнього чоловіка — особливо.

Домовилися, що прийду через кілька днів; я запитав про гроші, але господар сказав «потом, потом» і додав, перехопивши мій погляд на портрет:

— Это дочка… собственно, падчерица… не сложилось у нас, а я вроде злой мачехи, где-то так.

Знову збиралося йому на сльози. Їдучи додому в Святошин, я мимоволі пригадував і неприбрану постіль, і затоптану підлогу, й ту клешню замість руки, якою Олег Ігоревич таки примудрявся тримати шклянку з чаєм.

Через п’ять чи шість днів (якщо не помиляюся, надвечір, після четвертої «пари») я йшов по Хрещатику за своїми паперами. Йти не хотілося. До Нового року лишалося менше десяти днів. Хоча в січні починалася сесія, на п’ятому курсі це бентежить мало. Настрій був святковий; хотілося скоріше забрати вірші, віддати гроші (заощаджені з пісного особистого бюджету) і відсторонитися від думок про старого геодезиста, якому не можеш допомогти. Водночас було трохи й совісно — за те, що молодий, що маєш дівчину, з якою невдовзі одружишся; за те, що думки про новорічний подарунок для неї здаються важливішими від чужої печалі. У незатишний той дворик я зайшов не в найкращому гуморі, до того ж посковзнувся й мало не впав на східцях. І тут почалася казка. Почалася з того, що двері відчинила Прекрасна Дама. Мала на собі звичайне пальто й простенький капелюшок. Була на десять років старшою за свій портрет на шафі — й вдесятеро кращою, бо вже мала те, чого не мала в дівоцтві: потужні принади зрілої жінки. Поки я вітався й щось пояснював, з коридорного присмерку матеріалізувався Олег Ігоревич — у білій сорочці й офіцерському мундирі, накинутому на плечі, при орденах, але без погонів.

— До завтра, папа, — сказала Дама й пішла.

Ми лишилися в коридорі, але сьогодні там пахло не примусом, а парфумами «Ландыш серебристый». Моя течка з паперами лежала на столі, цього разу прибраному білою скатертиною. Ліжко було покрите чимось атласним, але подушка лежала зверху — і з-під неї таки визирали книжки. Олег Ігоревич глянув на мене заклопотано:

— Что-то вы такой усталый… Котлету хотите?

Я подякував і відмовився. Вірші були надруковані з тими неприємними хитрощами, до яких треба вдаватися, друкуючи український текст російським шрифтом. Але я був утішений тим, що в цій похмурій кімнаті почало розвиднюватися, і сприйняв це спокійно. Якби ще на тому годиннику заворушився маятник… Господар примружив око.

— Знаете что? Сейчас мы поработаем над вашим гороскопом. Вы верите звездам? Они того стоят. — Я щось промимрив. Тоді (як і тепер) не мав схильності до всіх отих містично-окультних штучок, з яких під час війни найпоширенішим було ворожіння на картах. Щоправда, в повоєнну пору, маючи 10 — 11 років, я співробітничав з однією цікавою пані, яка заробляла на життя за допомогою морської свинки: звірятко витягало зубами з коробки фантики «з судьбою», а я ті фантики писав — або копіював старі, або вигадував нові («Будьте осторожны в сентябре», «Вас помнят и не забудут», «Пусть ваше сердце будет из чистого золота»). — Итак, юноша, когда своим рождением вы осчастливили этот мир? Февраль? Прекрасный месяц. Вы, следовательно, Водолей. Посмотрим…

Олег Ігоревич вийняв з під подушки грубий том у трохи потертій (і від того ще розкішнішій)шкіряній палітурці. Гортав, роздивлявся карти неба, щось підраховував, закривши очі й ворушачи губами. Зрештою я дізнався про себе багато цікавого. Саме це й запам’ятав, забувши про речі менш цікаві чи навіть такі, що якісь мої чесноти ставлять під сумнів. Так до гороскопів ставляться всі (поспостерігайте за собою, шановний читачу).

Олег Ігоревич прочинив двері й гукнув у коридор:

— Серега! Встань передо мной, как лист перед травой! — за хвильку Серьога вже був тут — той самий, що не навчився ще грати в шахи й любив сирну бабку. Господар показав на нього довгим пальцем. — Вот вам еще один Водолей. Ба а альшой будет человек!

Серьога гмикнув і пішов. Грошей моїх Олег Ігоревич брати не захотів. Вірші я надіслав поштою в редакцію журналу «Вітчизна», де вони й зотліли. І хай собі — за п’ятдесят років, які минули відтоді, я написав багато інших.

Володимир ВОЙТЕНКО
Газета: 
Рубрика: