Хітом телетижня стали, безумовно, теледебати — другі протягом цієї президентської виборчої кампанії. За оцінками експертів, вони привабили 89% аудиторії. Для України — це суперрейтинг! І дуже добре, що цього разу формат теледуелі був не таким прісним, як уперше. Адже, за великим рахунком, телеглядачів, серед яких навряд чи ще є виборці, які не визначилися, а якщо і є, то їхній відсоток мінімальний, цікавили вже не передвиборні програми кандидатів, не виклад поглядів із економічних або інших питань. Цікавило їх публічне з’ясування стосунків, здатність до розмови «очі в очі». За період тривалої виборчої кампанії й одним, і другим претендентом на президентську посаду сказано один про одного було досить. Але не прямо, а на мітингах і в ЗМІ. Взагалі, в Україні засоби масової інформації давно перетворилися на інструмент спілкування політиків один із одним. Хоча вважається, що вони спілкуються і віч-на-віч, а не лише за допомогою диктофонів, телекамер і мікрофонів, і це спілкування разюче відрізняється від того, що можуть спостерігати всі інші. Ось і хотілося подивитися, як представники конкуруючих політичних сил поговорять не один про одного, а один із одним. От і завмерла країна на дві години біля телевізора. Видовище вийшло. Знову було багато всього наговорено — й цікавого, й смішного. Відразу після теледебатів на «5 каналі», наприклад, відбулося обговорення «публічної сутички» з участю психологів і політологів. Звісно, цікаво дізнатися думку фахівців про мову тіла, «яка не бреше», про те, що означає швидкість руху назустріч один одному для ритуального рукостискання. З погляду поведінських характеристик усе дуже цікаво. Але якщо сприймати теледебати не тільки як цікаве видовище, хотілося б все ж таки більш глибокого аналізу. Наприклад, якщо зібрати й проаналізувати все сказане кандидатами в президенти із самого початку виборчої кампанії й до її фінішу, багато несподіванок може виявитися. Особливо щодо послідовності.
Що стосується інших проектів телетижня, привернула увагу дводенна «спецоперація» Костянтина Стогнія «Донбас-Карпати: ціна вибору» («Інтер»). Сенс проекту полягав у тому, що дві групи журналістів «забарвилися» різною символікою й вирушили в протилежні сторони: «помаранчеві» — на Схід України, а «біло-блакитні» — на Захід. Як сказав автор проекту, метою двох «оперативних» подач було показати, як політика сприймається на побутовому рівні. Автора зрозуміти можна — витівка оригінальна, хоча дещо провокаційна: іноді створювалося враження, що журналісти, задіяні в «польових роботах», — аж ніяк не байдужі свідки, що фіксують реакцію на свою «кольорову» появу. Хоча якби політичні пристрасті в країні не досягли б такого напруження, то й подібний проект сприймався значно спокійніше й без (можливо, невиправданих) підозр.
Практично заочну «школу отруювачів» влаштував у неділю в «Детально з Дмитром Кисельовим» (ICTV) автор і ведучий цієї програми. Йшлося знову про отруєння одного з кандидатів, хоча тема й тон нинішніх обговорень були зовсім іншими. У передачі цього разу брали участь фахівець із діоксинів, член парламентської комісії з розслідування отруєння та один з підозрюваних в організації або здійсненні отруєння.
Уже ніхто не сперечається про те, що діоксин взагалі можна було застосувати для такого випадку, — сперечаються про види отрути й способи її умисного «внесення» в людський організм. Обговорювали й наслідки подібного отруєння — як довго він виводитиметься, чи можна прискорити процес «розпаду», наскільки небезпечним є вплив. А все ж таки цікаво, як Дмитро Кисельов виходитиме із цієї теми — вибачиться перед потерпілим, що було б цілком природньо, чи шукатиме всілякі виправдовування своїм минулим визначенням?
Як і раніше тримає руку на пульсі подій «1+1». У «Я так думаю», наприклад, знову розбирали можливі наслідки політреформи, намагалися з’ясувати, «правити чи царювати» буде новообраний президент у політичних умовах, що склалися. Інна Богословська вважає, що ухвалена політреформа не вирішує питання відповідальності влади, а лише відкриває шлях для широкої демократизації країни. Так, історичний факт, що всі президентські республіки, порівняно з республіками парламентськими, далі від демократії. Але ж і парламентаризм буває різним. Він може бути європейським, а може бути й радянським, коли, нагадаю, те ж гасло «вся влада радам» вимовлялося як заклинання, й лише.
У «Документі» Юрій Макаров із гостями, серед яких був німецький парламентарій, литовський політолог і екс-міністр закордонних справ України Борис Тарасюк міркували про можливості й перспективи нашої країни як повноправного члена Євросоюзу. Сьогодні всіма визнано, що й підтвердили закордонні учасники програми, які останні події в Україні примусили світову спільноту інакше подивитися на нашу країну. А цей новий погляд показав, що в України, виявляється, дуже симпатичне європейське обличчя. Якщо дивитися не на обличчя влади, оскільки народ, як було зазначено, владу свою переріс. Ще одна цікава аналогія прозвучала в «Документі» з приводу страхів і небезпек входження України до Євросоюзу. Як зауважив один із запрошених, це як перший в’їзд на автобан. Спочатку страшно, незатишно від розгубленості, від швидкості тих, хто рухається поряд. Але до цього швидко звикаєш.
А в «Подвійному доказі» за допомогою Валерії Новодворської обговорювали проблему люстрації. Звісно, малося на увазі, напевно, не тільки очищення від старих кадрів у посткомуністичних країнах. Питання про люстрацію спірне, й не всі вважають її виправданою, навіть там, де вона відбувалася. Але всім так хочеться нових і чесних людей у владі, що тему програми зрозуміти можна. Тим більше, що соковиту та яскраву мову Новодворської, її нестандартні й відверті визначення того, що відбувається в Росії й не лише, й чому це відбувається, були не тільки доречні, а й дуже цікаві.
