Наша зустріч з лідером Об’єднаної громадянської партії Білорусі, віце-спікером Верховної Ради Республіки Білорусь 13 скликання відбулася в Мінську в «знаковому» для опозиції місці — парку за містом, який місцеві жителі називають Бангалор. Саме тут президент Білорусі Олександр Лукашенко офіційно дозволяє збиратися людям, невдоволеним його правлінням. Але, як сказав Анатолій Володимирович Лебедько (в білоруській транскрипції — Лябедька), «ми принципово не ходимо сюди мітингувати, а йдемо до центру, заздалегідь знаючи, що будуть репресії з боку влади». За словами Лебедька, сьогодні багато білорусів із хвилюванням дивляться, як розгортаються політичні події в Україні.
— Переважна кількість громадян Білорусі не має правдивої й точної інформації про те, що відбувається в Україні, — сказав Анатолій Володимирович. — Інформаційна блокада наших каналів ТБ і радіо змусила мене поїхати до Києва і самому побачити, як народилася «помаранчева революція». Те, що відбувається нині у вас, — це не внутрішні українські події. Якщо ваша країна зуміє відстояти демократію та свою цілісність кордонів, то це може стати уроком нам — білорусам. Я сподіваюся, що зміни убік свободи в нас також стануться, і ми, об’єднавши свої лави, зможемо перемогти на президентських виборах 2006 року. Тому, коли ми кажемо Україна, то маємо на увазі Білорусь. Після того як побував у Києві, я зарядився позитивною енергетикою й абсолютно переконаний, що девіз української опозиції «Свободу не спинити» актуальний не лише для вашої країни, а й для Білорусі. Нам треба створювати єдиний українсько-білоруський фронт демократичних сил, і тільки тоді ми переможемо.
— Чи можна проводити паралелі між ситуацією в Білорусі та в Україні?
— Можна, але в Білорусі процес авторитаризму зайшов набагато глибше, ніж у вашій країні. Одна з проблем в Україні та в Росії — проблема олігархів. На певному етапі це стає перешкодою для розвитку. Але наявність кількох кланів примушує їх домовитися про правила гри. А в цих зазорах виникають елементи свободи слова, незалежні фінансові потоки тощо. Проблема Білорусі в тому, що в нас тільки один олігарх, і він є главою нашої держави. Модель управління країною, вироблена Олександром Лукашенком, досить проста і примітивна, але для авторитарного правителя вона ефективна. Росія багато що бере на озброєння з Білорусі. Лукашенко створив вертикаль влади, а тепер Путін починає її вибудовувати за білоруським проектом. Наш президент давно вже поставив електронну пресу під повний контроль, те саме вже сталося в Росії.
У нас 80% людей залежать від щедрот Лукашенка, бо зарплату й стипендії всі білоруси отримують із державних джерел. Лукашенко свідомо вбиває будь- яку альтернативу, душить бізнес, підприємницькі структури. У нас діє на 100% контрактна система на всіх підприємствах й установах. Людей повсюдно переводять на річні контракти. А це означає, що якщо людина впродовж року виявить свою нелояльність до режиму, наступного року вона виявиться безробітним на вулиці. Декому довелося залишити професію, багато хто був змушений навіть залишити країну. Наприклад, наш колишній керівник республіки Станіслав Шушкевич нині отримує пенсію, розмір якої 1,5 долара! Щоб вижити, він їздить читати лекції за кордоном. Хоча в Білорусі прийнято закон «Про пенсійне забезпечення колишніх керівників», але за особистою вказівкою президента Лукашенка на Шушкевича ці пільги не поширюються, і його пенсія не індексується. І це відносно людини, яка свого часу була главою нашої держави.
— В кіосках «Белпреси» не можна знайти опозиційних видань. Їх можна купити тільки з рук у кількох місцях Мінська. Де у вас їх друкують — у Білорусі чи за кордоном?
— Лише за останній рік у нас припинено і закрито 17 друкованих суспільно-політичних видань, думка яких не збігалася з офіційною. Нині комуністи мають свою газету, але її наклади не можна порівняти з офіційними виданнями. Наприклад, під час останньої виборчої кампанії газета «Радянська Білорусь» — офіційний орган адміністрації Лукашенка — вийшла з накладом три з половиною мільйона примірників. А наймасовіша опозиційна газета «Народна воля» виходить накладом у 35 тисяч. Де друкувати — залежить від політичного клімату в нашій країні. Якщо Лукашенко вирішує показати себе демократом, то з’являються тимчасові «послаблення» і вдається друкувати газети в Білорусі, а якщо реакція посилюється — тоді є два варіанти: звертатися по допомогу до друкарень Вільнюса або Смоленська. Нині ціла низка газет змушена друкуватися в Смоленську.
...Є офіційні цифри про те, що нібито 79% людей підтримали Лукашенка на виборах. Так, до нинішнього парламенту не пройшов жоден депутат від опозиції. Олександр Григорович може радіти, що його сценарій переміг, але він повівся зовсім не як переможець. Коли в Мінську вийшли 4 — 5 тисяч людей, що протестували проти фальсифікацій виборів, наш президент віддав наказ саджати невдоволених до в’язниць, міліція жорстоко побила маніфестантів. Так переможець не повинен поводитися. На мою думку, репресії є ніщо інше як свідченням слабкості Олександра Лукашенка.
— Хто ж тоді, на ваш погляд, віддає голоси «за» Олександра Лукашенка?
— Електорат Лукашенка — люди, яким за 60 років. Вони живуть у селах або невеликих містечках і мають освітній рівень досить низький. Лише 20% його електорату — це люди, переконані, що Лукашенко найкращий президент. Інших Олександр Григорович бере страхом. Саме страх — найголовніший союзник Лукашенко. Ми єдина республіка в колишньому СРСР, де досі не змінили назву КДБ. І це зроблено свідомо. Сильний страх до цієї організації на генетичному рівні у кількох поколінь білорусів. Якщо й надалі нинішня ситуація в нашій країні збережеться, то молодь стане схожа на своїх батьків, дідів і прадідів. Але я все одно свої надії пов’язую з молоддю. Саме нова генерація зуміє скинути пута авторитаризму.
— Білорусь довгі роки вважали таким собі «соціалістичним раєм», де багато товарів місцевого виробництва і людям жити добре. Але зайшовши до кількох магазинів і на ринок, можна пересвідчитися, що ціни (порівняно зі середньостатистичною зарплатою) у вас великі, а якщо порівнювати їх з українськими, то на деякі види продуктів і товарів навіть вищі...
— Наша офіційна статистика повідомляє, що середня зарплата в Білорусі 150 доларів. Хоча в Ліді вона становить 134 долара. Головний «коньок» Лукашенка полягає в тому, що в нас немає війни та дешеві продукти. Але ви самі пересвідчилися, що продукти зовсім не дешеві. Так, були часи, коли Білорусь називали вітриною сільськогосподарських продуктів СРСР. Але це вже давно в минулому. Послухаєш новини по ТБ — цього року зібрали небувалий урожай, а продукти дорожчають. Отже, щось не так у лукашенківському господарстві.
Я не знаю, чим займається українське посольство, але по білоруському телебаченню щодня показують репортажі, як важко живуть у вас у країні: відключають світло, опалювання, багато хто живе за межею бідності. Зрозуміло, що це пропагандистський хід, щоб білоруси не рвалися за демократією і свободою. У нас у Мінську ціни європейські, а зарплата залишається радянською. Я дуже боюся, щоб в Україні не сталися якісь криваві події, бо це стане ударом для всіх людей. Натомість буде в Лукашенка козир сказати: «Так, у нас маленькі зарплати, у нас високі ціни, у нас немає м’яса, зате в нас все спокійно і немає війни».
Лукашенко ніколи не піде на вільну торгову зону. Будь-яка відкритість економіки на ринку — це для нього смерть. Тому Лукашенко проводить політику зовнішньоекономічного курсу ізоляції. Білорусь — закрита країна, керована через систему перерозподілу. У нас 40% усіх підприємств — банкрути. Щомісяця у графі прибутків — прочерк. Водночас зовнішня кон’юнктура дуже допомагає Лукашенку. Це передусім надлишок російських нафтодоларів. Але щойно зміниться зовнішня кон’юнктура, то проблеми будуть величезні. У нас інвестицій — нуль: тобто те, що ввозиться і вивозиться, в сумі не дає прибутку. Лише 6% підприємств випускають продукцію, яка готова конкурувати на європейському ринку. Решта підприємств, заводів і фабрик побудовані у 60 — 70-і роки. Ось саме тут закладена величезна міна.
Чим бере людей Лукашенко? Частина населення з ностальгією згадує старі часи. Інші підпадають під вплив його популістських ідей. Управління — рулетка. Президент запускає рулетку — і ніхто з міністрів не знає, проти кого стрілка зупиниться. Якщо проти тебе — ти стаєш «жертовним бараном». Чому ми в Білорусі погано живемо, — запитує Лукашенко? І сам же відповідає: це тому, що є ось такий міністр-шахрай. Людям подобається, коли зверху знаходять винного в усіх їхніх бідах. У нас влаштовують ціле шоу над шкідниками, яке транслюють по ТБ і радіо.
— Можна сказати, що міф про ваше «економічне диво» виявився перебільшеним. А чи спостерігається національне відродження? До чого привела двомовність у Білорусі?
— До приходу до влади Лукашенка в нас почала потихеньку відроджуватися білоруська школа. У дитячих садах малюки заговорили білоруською мовою. Але Лукашенко став президентом і все це знищив. Сам він не знає ані російської, ані білоруської мови. Минулого року закрився наш останній Білоруський ліцей. Тепер заняття проходять по квартирах, по офісах партій. Зараз якщо молодь хоче знати білоруську мову, то їде до Литви вчитися. У нас у всіх вузах, як правило, викладання ведеться російською мовою. Можна нарахувати одиниці білоруських шкіл, що збереглися. Двомовність призвела до фактичного знищення білоруської мови.
У нас нещодавно провели опитування. В анкеті запитали — якою мовою ви розмовляєте? До 60% відповіли «білоруською». Але це неправда. Білоруську мову ви рідко почуєте на вулицях Мінська, з екранів ТБ, радіопередач. Сьогодні якщо людина в місті розмовляє білоруською, значить вона опозиціонер. Мова поки що зберігається в селах, вона там «полуросянка» (суржик). Все діловодство на підприємствах й установах ведеться російською мовою. В іншому — білоруській мові відведено роль бутафорії. На афішах, на вивісках, у пресі вона начебто присутня, але все ж таки носить декоративний характер. Інтелігенція з цього питання б’є на сполох. І наш президент видає указ, за яким 60% творів на FМ-радіостанціях має звучати білоруською мовою. Але цей указ не можна виконати, оскільки наші найпопулярніші білоруські рок-групи й естрадні співаки є російськомовними виконавцями. А багато творів, написаних білоруською мовою, включено до «чорних списків» і згідно з попереднім указом Лукашенка — заборонені. Можна, звісно, з ранку до ночі крутити одних «Піснярів», але це не вихід зі становища.
