Ви знаєте, син же знав, що трапиться щось страшне. Може, не знав, але відчував. Напередодні першого вересня йому снилося дерево в формі людської руки. І з гілок крапала кров. Він навіть намалював це дерево, хотів мені щось розповісти, але в мене не було часу його слухати. Я відправила його до школи, а його там убили. Йому ще 14 не було, а його убили. Господи, чому, за що?
Ось уже три місяці мати ставить ці запитання всім, хто мав хоч якийсь стосунок до трагедії, яка розігралася в перші дні вересня в середній школі осетинського міста Беслан. Дні, коли від рук терористів загинуло за офіційними даними понад триста, а, за словами мешканців міста — понад сімсот заручників.
У ті страшні дні вересня за подіями в Беслані стежив увесь світ. Мільйони людей, сотні міст і організацій відправляли до Росії допомогу для звільнених заручників. Серед них були й мешканці Одеси. Весь вересень одесити несли до стін російського консульства іграшки, продукти, вірші і квіти. А на початку грудня, на запрошення міського голови та одеської осетинської діаспори, до міста було запрошено на відпочинок і лікування 9 родин колишніх заручників із Беслана. Всього 29 осіб. Сказати, що їх зустріли тепло, значить не сказати нічого. «До кого б ми не зверталися з проханням допомогти в організації відпочинку цих дітей, — розповідає глава осетинської діаспори Казбек Марзаганов, — усі відразу ж відгукувалися. Міське управління освіти, керівники підприємств, спорткомплексів, усі хотіли хоч якось узяти участь». Гостей розмістили в одному з кращих санаторіїв на березі моря. Завалили іграшками і цукерками. Організували навчальні заняття в новій школі, екскурсії, поїздки в театри і музеї. Загалом, постаралися зробити все, щоб хоча б ненадовго відвернути дітей та й дорослих від тяжких спогадів.
Двотижневий курс лікувальних і відновних процедур беслановські дітлахи і їхні батьки проходили в одеському Центрі реабілітації дітей-інвалідів, знаменитому Будинку з Янголом. Тут ми з ними й зустрілися. Чорняві хлопчаки з променистими, хитруватими очима і руда дівчинка з криками носилися спортзалом, а потім пірнали до басейну з пластиковими кульками. Декілька молодих жінок і старшого віку сиділи віддалік, спостерігаючи за своїми чадами. У коридорі нудьгували, очікуючи, батьки. «Ось у цій родині, — вказує на одну з молодих жінок із хлопчиком Марина, організатор поїздки, — в заручниках були мати, син і трирічна дочка. Мати з сином врятувалися, а дівчинка згоріла. Її лише за ДНК і вдалося ідентифікувати. Батько тепер їх нікуди одних не відпускає. У його рідного брата також уся родина була в заручниках. Маленького сина врятували, а дочка-першокласниця загинула». 1 вересня чомусь виявилися закритими усі дитячі садки в Беслані. У результаті в заручники було взято десятки молодих жінок з малюками, що прийшли до школи подивитися святкову лінійку. «А ось це Ліана Кокоєва, — продовжує розповідь Марина. — Вона просто героїчна жінка. Їй вдалося врятувати двох своїх дітей, племінницю і ще двох чужих дітей. Вони тепер її мамою називають». Коли терористи виставляли у вікнах живий заслін, Ліана сховала дітей, і її поставили замість них. Жінка отримала три кульових поранення, у неї була пробита легеня. Але, навіть стікаючи кров’ю, вона декілька годин під час штурму прикривала дітей своїм тілом. Потім, коли все закінчилося, сама дійшла до машини «Швидкої допомоги» і лише тоді знепритомніла. Два тижні 27-річна Ліана перебувала в комі. Насилу, але лікарям усе ж вдалося повернути її до життя, відновити. І сьогодні вона з родиною змогла приїхати до Одеси. «Я тут уперше змогла зітхнути на повні груди, — сказала Ліана. — Відчути себе, нарешті, спокійно».
Карину з однорічною дочкою на руках, у числі 26 інших заручників, вивів зі школи Руслан Аушев. У приміщенні залишилася і загинула її десятирічна дочка. Всі ці місяці мати гризе себе, що не змогла її врятувати, померти замість неї. «Вона мене там у школі, якось спитала: мамо, тобі чиє життя дорожче — твоє чи твоєї матері? — розповідає жінка крізь сльози. — Я відповіла, що моє. А вона подумала і говорить: а мені твоє дорожче. Скажіть, як мені жити після цього?»
Роберт — пожежник, під кулями, буквально навколішки, гасив палаючий будинок, що був розташований біля школи. Потім допомагав винести заручників. Коли повертався з пораненим хлопчаком на руках, під ногами вибухнув фугас. Контузило. У Роберта в школі загинула рідна сестра і двоє небожів. У рідної дочки, яка, на щастя, була поза школою, під враженням події почалися серйозні проблеми зі здоров’ям. У Беслані це не рідкість. Багато хто з дітей, хто був просто свідком вересневих подій, стали заїкатися, втратили сон. Що вже говорити про тих, хто опинився всередині школи. Вони й сьогодні погано сплять ночами, плачуть і здригаються від гучних звуків.
Взагалі, гості з Беслана не люблять спілкуватися з пресою, говорити про ті дні, про себе. Дуже свіжі ще спогади. А ще, за словами однієї жінки, їм «рекомендували не особливо розповідати про події тих днів». Тому ті, у кого є можливість, сьогодні мовчки виїжджають із Беслана, з Росії. Але ті, хто залишився, продовжують ставити владі незручні запитання. «Ми не винуватимо в тому, що трапилося, солдатів, які там були, — говорили матері. — Коли все почалося, вони кинулися під кулі навіть без бронежилетів. Ми не винуватимо ворогів, бо вони вороги. Ми винуватимо лише владу і Президента, який поклявся на Конституції захищати нас і не зробив цього». Колишні заручники організували в Беслані власну слідчу комісію. Можливо, через деякий час ми довідаємося про нові подробиці захоплення заручників.
Життя в Беслані триває. Відбудовується висаджена в повітря будівля першої школи. Фінансову допомогу будівельникам надає і одеська мерія. Тому вирішено було один із класів відновленої школи назвати «одеським».
