Українські еліти взагалі схильні до комерційних оборудок навіть у найвідчайдушніших ситуаціях. Повітря в Києві завжди пахнуло зрадою... Головна… проблема була в самому Кучмі, який не хотів жодної стійкості, крім себе. Така його філософія. Якби в нас 1999 року Єльцин повівся як Кучма, то Москва скипіла вже десь до жовтня і Путін би президентом ніколи не став.
Гліб Павловський. «Независимая газета», 7 грудня 2004 р.
Грудень взагалі завжди чудернацький місяць. Тягне на підбиття підсумків року і навіть — перепрошую за пишномовний вислів — на міркування про смисл пережитого року. А вже якщо у вас простуда і ви перебуваєте у вимушеному тимчасовому ув’язненні вдома, дивитеся та слухаєте нинішні груднево-революційні українські новини — ви приречені на подібні роздуми. А тут ще натрапив я у своїй домашній бібліотеці на одну книжку. Відкрив навмання сторінку, та й зачитався. Так народилася перша історія.
ІСТОРІЯ ПЕРША
«Був чудовий зимовий вечір. Стояв легкий морозець. Тихий сніжок. Справжній дзвінкий грудень.
У резиденції голови Верховної Ради Республіки Білорусь ми зібралися утрьох: Шушкевич, Кравчук і я.
Зібралися, щоб вирішити долю Союзу».
Це — уривок із книжки Бориса Єльцина «Записки президента», виданої 1994 року. Нагадаю, що написав це все Єльцин у зв’язку з тим, що 8 грудня 1991 року Білорусь, Росія й Україна підписали Біловезьку угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. Таким чином СРСР припиняв своє існування, ішла в історію ціла епоха.
Слід сказати, Єльцин у своїх оцінках чесний і намагається бачити системні передумови того, що сталося в Біловежжі. Природно, він починає з серпневого путчу 1991-го, з ГКЧП, з того, що майже всі тогочасні «союзні республіки» відреагували заявами про власну незалежність.
Тоді склалася цікава ситуація — ситуація двовладдя. Всі союзні органи немов заціпеніли. Було ясно, що реальна влада у республік, оскільки центр просто скомпрометував себе, деморалізований і втратив кредит довіри колишніх союзних республік. І хоча Горбачов ще в листопаді 1991 го запевняв, що новий союзний договір буде підписано 29грудня, було зрозуміло, що це утопічні плани.
Якщо на «національних околицях» все було більш-менш ясно (там проголошували незалежність, шукали шляхів оформлення власної державності), то в Росії ситуація була складнішою, оскільки фактично були ніби два президенти — Михайло Горбачов і Борис Єльцин, хоча перший і вважавався Президентом СРСР. І, звісно, це двовладдя потрібно було долати.
Але повернуся до нотаток Єльцина. Він пише: «Ідея нової державності народилася не сьогодні, не в моїй голові або у Шушкевича, Кравчука». Далі він згадує події 1917— 1918 років і ті процеси руху до незалежності різних народів, які почалися, але були перервані централізаторськими діями більшовиків. Але могутній порив до свободи був. «І Україна, — зазначає Єльцин, — ішла на чолі цього процесу.»
У книжці Єльцина важливі рядки, присвячені його ставлення до Горбачова: «Я розумів, що мене звинувачуватимуть у тому, що я зводжу рахунки з Горбачовим. Що сепаратна угода — лише засіб усунення його від влади… Тому рішення було вдвічі важчим. Крім політичної відповідальності, треба було прийняти ще моральну».
І Єльцин, як відомо, такий вибір зробив. Ще цитата: «Я добре пам’ятаю: там, у Біловезькій пущі, раптом прийшло відчуття якоїсь свободи, легкості. Підписуючи цю угоду, Росія вибирала інший шлях розвитку… Вона вибирала нову глобальну стратегію. Вона відмовлялася від традиційного образу «володарки півсвіту», від озброєного протистояння із західною цивілізацією, від ролі жандарма в розв’язанні національних проблем».
Ви розумієте, про які важливі речі пише Єльцин, який не вітав двічі Кравчука з обранням президентом і не розводив демагогію про втручання Заходу в чиїсь там внутрішні справи.
Словом, 8 грудня 1991-го троє політиків у Біловежжі не розвалювали колись могутній СРСР, а, створюючи СНД, прагнули зробити «шлюборозлучний процес» з Російською імперією цивілізованим.
Утім, цікаві деталі Біловежжя ми не пропустимо. Леонід Кравчук, в очікуванні прильоту Єльцина, пішов на полювання. І завалив кабана. Коли справа дійшла до підписання документа, Єльцин, як мені розповідав сам Кравчук, почав сумніватися. І тоді Леонід Макарович сказав: «Ну, добре, Ви не підписуєте. І ким Ви повернетеся в Росію? Я повернуся в Україну як обраний народом президент, а Ви в якій ролі, як і раніше, в ролі підлеглого Горбачова?»
І ось тоді Єльцин, за словами Кравчука, взяв ручку і підписав угоду, сказавши: «Так, з Горбачовим треба кінчати!» І Єльцин від тієї позиції не відступив. Ні до свого відходу, ні після.
Зі Станіславом Шушкевичем (йому, до речі, 15 грудня виповнюється 70 років) також все зрозуміло. Перший голова Верховної Ради незалежної Білорусі, один із тих, хто підписав Біловезькі угоди, свою позицію також не змінив. Утім, увійшов він в історію не лише з цим, а й з тим, що його пенсія, як голови Верховної Ради, в лукашенківській Білорусії становила трохи більше одного долара. Ось уже справді: пенсія — це лебедина пісня зарплати. Особливо для опозиціонера.
Але найцікавіший від усіх Кравчук. Спостерігати за ним сьогодні, коли на кону доля України, особливо забавно. Він начебто і не ревізує те, що підписав 8 грудня 1991-го, але кого ж він захищав, на чиєму боці у президентських перегонах був? Відповідь: на боці тих, хто фактично пропонував покласти край незалежності України, на боці тих, хто безпардонно втручався і втручається у внутрішні справи України. Будьмо об’єктивними: Кравчук — ніби й не кабан, якого завалили. Але і явно в цій ситуації не орел.
Утім, в українському політикумі орли майже не водяться. Чи клімат у нас такий, чи що…
ІСТОРІЯ ДРУГА
Вона навіяна розмовами про необхідність запровадження надзвичайного стану в Україні. Мовляв, бурлить народ, дестабілізує становище. Слід би президенту і владу застосувати. І тут у нас хороша можливість ще історію пригадати.
Річ у тому, що саме в грудні, а конкретно 13 грудня 1981 року, глава тоді ще Польської Народної Республіки Войцех Ярузельський запровадив у Польщі воєнний стан. Для початку поставимо запитання: а хто, власне, запроваджував воєнний стан?
Попри те, що Ярузельський носив темні окуляри, його важко назвати Піночетом. Ярузельский народився 6 липня 1923 року. Під час війни разом з сім’єю був депортований до Сибіру. У 1943-му він вступив до армії генерала Берлінга на території СРСР. Пройшов бойовий шлях з I армією Війська Польського і став наймолодшим генералом Польщі.
Після війни закінчив Вищу школу піхоти й Академію Генштабу Війська Польського. З 1960 року був на вищих постах у збройних силах: був начальником Головного політуправління, начальником Генштабу, заступником міністра, міністром національної оборони. Забезпечував польську військову участь в окупації Чехословаччини в серпні 1968 року.
У лютому 1981-го, на тлі потужного демократичного руху на чолі з профоб’єднанням «Солідарність» та його лідером Лехом Валенсою, Ярузельського призначено головою Ради Міністрів ПНР, у жовтні він став першим секретарем ЦК ПОРП.
Ось саме в цій ролі він і запровадив воєнний стан, що тривав до 22 червня 1983 року. Переважна більшість поляків вважає тепер, що цей крок був вимушеним. Багато хто думає, що позиція генерала тоді дозволила уникнути іноземного вторгнення і громадянської війни, запобігла втручанню у справи країни Радянського Союзу та країн Варшавського Договору за чехословацьким зразком.
«Якби не танки з польськими орлами — на перехрестях Варшави стояли б танки з червоними зірками», — так оцінюють той крок Ярузельського, який, на відміну від Імре Надя в Угорщині в 1956-му та Олександра Дубчека в Чехословаччині в 1968-му, не допустив радянської інтервенції та запобіг кровопролиттю.
Отже, що ми маємо? По-перше, абсолютну впевненість суспільства в тому, що воєнний стан запровадила гідна поваги людина, патріот, який не бігав по допомогу до сусідніх держав, скажімо, не літав до «Внуково 2» за порадою in the last minute.
По-друге, запровадження воєнного стану було меншим злом, бо воно було спрямоване не проти власного народу, а передусім проти агресії ззовні. До речі, тоді в польських туристичних агентствах була модною така реклама: «Відвідайте Радянський Союз, поки він не відвідав нас!»
Проте задамося риторичним запитанням: чи ви можете собі уявити, що зробив би Ярузельський, якби в тих умовах якісь регіональні польські «вожді» задумали проголосити якусь «автономію»? Правильно, він би їх негайно притягнув до найжорсткішої форми відповідальності, незалежно від їхнього політичного «забарвлення», оскільки йдеться про цілісність держави. Ось тепер і відчуйте різницю між тією далекою грудневою польською історією і нашою нинішньою…
Ось що сам Ярузельський згадував: «Я запровадив воєнний стан, але донині глибоко переконаний, що це рішення було правильним і необхідним. Моє президентство було досить коротким, але сприяло тому, що Польща вийшла на дорогу демократії, законності, свободи слова, ринкової економіки».
Недарма 1988 року Ярузельського обрали президентом Польщі. На запитання: «Чим пояснити той факт, що навіть для прихильників «Солідарності» ви виявилися єдиним кандидатом у президенти?» генерал відповів так: «Мені здається, що тоді тільки людина, яка мала довіру армії та вплив на велику частину суспільства, могла привести до змін мирним шляхом. Задоволений, що перехідний період вдалося пройти без кровопролиття і революційних потрясінь».
З президентської посади Ярузельський пішов уже в нових умовах під тиском громадськості 1990 року, мирно передав владу своєму політичному опоненту Леху Валенсі. Зауважте: Ярузельський не чіплявся за владу, а залишив її, щойно зрозумів, що йому її не втримати. Або треба втримувати з чужою допомогою або за допомогою крові.
Пішов він, до речі, ще до завершення каденції, а на запитання, чому він так вчинив, Ярузельський відповів: «Опитування показували, що я мав велику підтримку. Водночас на мене чинили тиск, передусім з боку Леха Валенси та його оточення. У ЗМІ під гаслом «Час — на зміни!» постійно обговорювалася теза, що Валенса повинен стати президентом. Я ніколи не гнався за владою, тому дав зрозуміти, що готовий поступитися. Хоча Мазовецький та частина тогочасної опозиції, наприклад Міхнік, мене відраджували. І все ж таки я виступив з пропозицією про скорочення терміну своїх повноважень. Я вважав, що здійснив покладені на мене обов’язки перехідного етапу». Ось так, і не злорадів, мовляв, подивимося, як ви без мене проживете, як один відомий вам український ще президент…
Утім, не будемо ідеалізувати генерала Ярузельського. Йому пригадали жорсткі заходи й навіть намагалися судити. У кожну річницю запровадження воєнного стану молоді люди біля його будинку на тихій вуличці у Варшаві запалюють свічки і вимагають його арешту. Щоправда, все це набуло, швидше, характеру ритуального. Переважає думка, що судити Ярузельського має право тільки історія.
Недарма ж за результатами опитування тижневика «Політика» він увійшов до першої десятки списку «100 поляків ХХ століття», очолюваного Іваном Павлом II. 2003 року 80-річний ювілей Ярузельського широко відзначили в країні, незважаючи на опір правих політиків і багатьох засобів масової інформації.
Ось такий дивний генерал в темних окулярах. Людина, яка запровадила воєнний стан, але не зрадила свою країну. Ще один живий урок українським політикам.
