Якщо хтось із моїх співвітчизників захоче уточнити свої права і обов’язки як громадян Української держави, то, здається, нема нічого простішого: слід лише зазирнути в Конституцію України (1996 р.). Другий розділ Основного Закону, що має назву «Права, свободи та обов’язки людини та громадянина» і зокрема конституційні статті з 21 по 68, якраз і присвячені цьому питанню. Утім, процес читання української Конституції громадянина не заспокоює і не дає йому впевненості не те що в дні грядущому, але й безпосередньо в сьогоднішньому. Адже багато статей нашого дуже непоганого Основного Закону, на жаль, «функціонують» тільки на папері. Відтак читання слід супроводжувати постійним і неухильним напруженням думки, щоб, порівнюючи задеклароване з реальністю, мислити і прозрівати. Прозрівати і мислити. Сьогодні для цього склалися підходящі умови.
«ВТРАЧЕНІ» ЛЮДИ
Попри те, що сьогодні українці врешті-решт сповістили світу: «Ми — є! І ми — нація!», попри те, що не тільки думкою, словом, але й активною дією ми засвідчили, що найжаданішою, «найсолодшою» реальністю для нас, як і для більшості європейців, є та, де вільно дихають СВОБОДА й ДЕМОКРАТІЯ, чимало серед нас, перефразуючи Миколу Шлемкевича, «втрачених українських людей». Це наші старі, що порпаються на смітниках, шукаючи щось для поживи. Це науковці і вчителі, що стоять нині на базарах, — чи таких «прав» вони бажають своїм дітям? Це ще зовсім не старі чоловіки й жінки зі зморщеними обличчями й покрученими й зашкарублими від роботи руками. Щось стискається всередині, коли мимоволі порівнюєш їх зі спокійними і впевненими в собі літніми європейцями-екскурсантами, що гуляють вулицями нашої столиці.
Серед «втрачених» — ті, хто все ще сліпо йде за комуністами. Ці, останні, вміло жонглюючи словами, здобували собі підтримку з боку окремих співгромадян, тривалий час спекулюючи своєю опозиційністю до влади. Але звернімо увагу, як стрімко ця «опозиційність» завершилась цілковитим порозумінням з тією ж таки владою. Утім, не одних комуністів: до цього табору приєдналися і прогресивні соціалісти. Одне тішить: можливо, така мімікрія комуністичних та «прогресивно-соціалістичних» улюбленців частини наших сто разів обдурених пенсіонерів та тих, хто все ще скімлить за «совєтськими благами», обернеться якщо не мінімальною для них кількістю місць у Верховній Раді після парламентських виборів 2006 р., то все ж їхньою суттєвою мінімізацією.
А ось те, чого розум просто не хоче сприймати жодною мірою: якась неприродно згорблена жінка в телевізійному кадрі стверджує, що діти на Донбасі працюють в шахтах, намагаючись в такий спосіб допомогти своїм родинам. А об’єктив телекамери між тим рухається далі і вже вихоплює нові непривабливі картинки з життя українських східних теренів. На одному з них з якоїсь нори викочувалися вагонетки із дрібним вугіллям. Кажуть, що саме так виглядають входи до численних нелегальних шахт десь на Донеччині, що приносять неймовірне збагачення одним та ранні каліцтва (причина яких часом й до статистики не потрапляє), а то й смерті — іншим. Переглядаючи такі телевізійні «одкровення», мимоволі згадую, як щоразу бідкається приятелька, тільки-но мова заходить про батька — колишнього шахтаря. Відпрацювавши у шахтах Луганщини не один рік, він захворів на силікоз. Тепер — задихається, оскільки «працює» тільки невелика частина легень. Однак він так сподівається на життя і зокрема на цілюще повітря полів Київщини…
Кому ж, так би мовити, на руку відокремлення від України східного регіону? Тим, кому в один із днів не вдалося піднятися на поверхню з шахти живим? Тим, хто шматками випльовує свої легені і сподівається на доброчинність можновладців сусідньої держави? Чи тим, чиє дитинство проходить, сказати б, зовсім не по-дитячому? Звісно, не їм. Вони — маріонетки в руках тих, хто хоче продовжити цей кошмар заради свого збагачення в омріяному удільному князівстві під назвою «південно- східна автономія». Або — в складі Росії. Наші новоявлені «сепаратисти» (в недалекому минулому — активні борці «за єдину Україну»), думається, виступають найперше за «сепаратизм» своїх награбованих капіталів від будь-якого контролю з боку всього українського народу.
Близько ста років тому один із представників української інтелектуально-політичної еліти — М. Міхновський, замислюючись над взаєминами двох народів, зауважував, що сподівання на «милості» росіян по відношенню до «інородців» Російської імперії можуть бути тільки наслідком нестачі політичного досвіду самих «інородців»: росіяни добре розуміють свої інтереси і пильнують їх «більше і ліпше», ніж те уявляє собі «простакуватий український інтелігент». Інші, як, приміром, федераліст і прибічник України в складі Росії М. Грушевський, тільки після невдач Української національної революції 1917 — 1920 рр. змогли реально оцінити суть взаємин двох «братніх народів». Його оцінка концентрувалася у вкрай лаконічному і алегоричному запитанні: «Каїне, де твій брат Авель?»
Але чи розуміють свої можливі «російські перспективи» пересічні мешканці сходу України? Вихід все ж є, варто тільки відгукнутися на заклики Майдану: «Донецьк, Донбас! Приєднуйся до нас!»
Сьогодні наше право і обов’язок сказати «ні!» лукавству (чи то в донецьких, чи то в російських «шатах») сепаратистів. Сказати заради того, щоб не стати цілком «загубленою нацією», яку, як бачимо, тільки-тільки віднаходить чи відкриває для себе Європа і світ…
ІЗ РОСІЇ НЕУПЕРЕДЖЕНО
Незважаючи на те, що стаття 34 Основного Закону України гарантує право «вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір», упродовж виборної кампанії країна зіткнулась із брутальним її спотворенням або замовчуванням. Відтак сьогодні завдяки інформаційному вакууму або дезінформуванню наші проблеми зростають зі швидкістю снігової кулі. «Жахалки про Ющенка» зробили свою справу на сході України, — люди бояться В. Ющенка та людей, які його оточують. Доклали до цього зусиль і російська влада, і російські ЗМІ, і російські політтехнологи.
З урахуванням цього особисто для мене певною несподіванкою виявилась публікація в російському журналі «Власть» статті «Украина на закате эпохи Кучмы». (2003 р., №10, сс. 68-74).
Несподіванкою було, насамперед, правдиве висвітлення подробиць біографії В. Ющенка як одного із реальних, на думку автора публікації, претендентів на посаду президента у 2004 році (зокрема деталі стосовно перебування батька, Андрія Ющенка, в Освєнцімі). Крім того, зауваження автора про те, що коли В. Ющенко висувався на пост прем’єра, в Україні «практично не було серйозних політичних діячів, які б правдиво претендували на це місце», адже країна стояла на порозі дефолта і мала колосальний внутрішній і зовнішній борг, економіка «знаходилася в стані кризи, без всяких надій виходу із неї», а «злиденне населення» роками не бачило ні пенсій, ні зарплат. Однак «…Ющенко успішно здав прем’єрський екзамен».
Автор статті відзначив, що жоден з урядів не досягав затвердження програми своєї діяльності в стінах законодавчого органу республіки, але ющенківським амбіційним «Реформам заради добробуту» це таки вдалося. На ділі ж плани уряду обернулися тим, що 2000 рік став «першим в історії України, коли офіційно був зафіксований ріст реального валового внутрішнього продукту». Крім того, в Україні вперше було відмічено ріст промислового виробництва — одразу на 12,9%. Уряд В. Ющенка, на думку автора, забезпечив прозорість процесу виконання державного бюджету, і, передовсім, його соціальну спрямованість. Зрештою, вперше за стільки років бюджет був урядом виконаний. Автор статті досить ретельно і неупереджено проаналізував внесок уряду В. Ющенка у розвиток фінансової сфери і банківського сектора економіки України й оцінив його як однозначно позитивний.
Надзвичайно показовим (з огляду на сьогоднішні наші реалії) є авторські оцінки політики уряду В. Ющенка щодо Росії. Зокрема відзначено, що позиція самого глави уряду стосовно Росії впродовж багатьох років лишалася стабільною і зводилася до того, що «для України Росія — партнер номер один, з погляду стратегічного партнерства, з погляду економічних відносин». Свідченням цього було, з-поміж іншого, й те, що уряд В. Ющенка «повністю відмовився від фінансової допомоги з боку МВФ і Світового Банку». У 2000 р. товарообіг між Росією й Україною вперше за кілька років почав зростати і склав 17%. 2000 р. став роком залучення в Україну крупного російського капіталу.
Якби ця інформація поширювалася (насамперед на сході країни), а не замовчувалася, може, і не було б сьогодні сепаратистських заяв, — обізнаність населення Донбасу із реальним станом речей у свій би спосіб вибила б, думається, грунт із-під ніг сьогоднішніх новоявлених «сепаратистів».
ОБОВ’ЯЗОК ГРОМАДСЬКОЇ НЕПОКОРИ
Розбудовуючи у своїх державах демократію та наражаючись при цьому на численні труднощі, люди західної цивілізації впродовж останніх століть постійно замислювалися над способами та інструментами запобігання та боротьби із різного роду несправедливостями в суспільстві. З одного боку, борці з несправедливістю прагнули до облаштування життя соціумів, членами яких вони були, на основі та за допомогою законів. З іншого боку, громада, притиснута несправедливим, випродукуваним можновладцями законом, робила спроби опиратися його дії і, як наслідок, потрапляла в свого роду глухий кут: влада вимагала дотримання встановленого нею закону.
У середині позаминулого століття, у 1849 р., з’явилося есе Генрі Девіда Торо «Про обов’язок громадської непокори». У ньому автор вдався до міркувань щодо можливості демонстративних актів порушення закону представниками народу або здійснення дій сумнівної законності задля привернення уваги суспільства до нелегітимності чи етичної або ж політичної, невиправданості запроваджених владою законів, прийнятих політичних рішень або здійснених нею заходів.
У ХХ ст. для популяризації стратегії громадянської непокори чи не найбільше зробив лідер індійського національно-визвольного руху Магатма Ганді, очоливши свого часу ненасильницький спротив британській колоніальній адміністрації.
Так у вирі боротьби народилися незаперечні істини. Згідно першій, суспільства мають перейматися непорушністю принципу верховенства права, а не закону. Адже цей останній може бути несправедливим, а відтак суспільство має право і повинно боротися за його скасування чи вдосконалення. Суть іншої полягала в тому, що ніхто, ні під якими приводами не може узурпувати владу, чи просто «затриматись на посаді», спираючись на будь-які причини. Тільки народ є джерелом влади. Виборні особи мають регулярно переобиратися. Змінність влади на всіх рівнях (в центрі і на місцях) в результаті чесних виборів — неодмінна умова демократії.
Розмірковуючи про нашу ненасильницьку (за характером) помаранчеву революцію, я думаю про колосальну терплячість мого народу і безмежні апетити влади, про наші конституційні «права на папері», про закони «для проформи». А ще, пригадуючи зауваження маркіза де Кондорсе про те, що «якби королі та священики раніше збагнули здатність друку викривати їх та позбавляти влади, то вони задушили б його при народженні», віддаю належне тим, хто свідомо чи несвідомо прийняв «обов’язок громадської непокори» і ніс нашому суспільству (чи то українською, чи будь-якою іншою мовою) зерна правдивої інформації, в такий спосіб захищаючи його від охочих до масштабних маніпуляцій. Прийде час, коли нація належно поцінує їх.
