Як відомо, учасники акцій протесту нині «кинули матраци» майже в усіх географічно близьких до Майдану Незалежності спорудах. Найбільш організованим революційним приміщенням на сьогодні є Українській дім. Якщо в перші дні спротиву там ночували всі бажаючі помаранчево налаштовані гості столиці, то тепер мешкає «народна дружина». Це загони, сотні, які блокують політично важливі адміністративні об’єкти. Фактично, Український дім перетворився на казарму «Помаранчевої армії». Крім того, тут розміщено пункт підтримки всіх учасників опору — від медичної допомоги до квитків у різні кінці України.
ПРО «СПРАВЖНЄ ДЖАКУЗІ» ТА ПОМАРАНЧЕВІ ЯЛИНКИ
Потрапити в Український дім сьогодні важче, ніж до Кабінету Міністрів. Паспорт, і тільки паспорт, хіба що журналістське посвідчення. На запитання «навіщо?» охоронець діловито відповів: «Ходить тут багато провокаторів». А на запитання, чи не може бути в провокаторів паспорту: «Дівчино, ви хочете зайти, чи мені вас не пускати?». До речі, провокації-провокаціями, а крадіжки в Українському домі трапляються. Об’єктами їх найчастіше стають мобільні телефони. Нещодавно групу крадіїв вдалося вловити — їх не віддали на народний суд, а передали «в обійми» міліції. Злочинці були сторонніми, хоч і прикрашені помаранчевою символікою.
Зсередини Український дім менш за все нагадує Палац мистецтв. Перше незвичне — запах, запах не мармуру і чиновницьких чи богемних посиденьок, а немитих людей і складу харчів. «А як ми миємося?, — здивувалася Мирослава Василівна з Дрогобича, — Під краном в туалеті миємося. Спочатку обличчя, потім шию, потім ноги». Інші частини тіла можна помити в бані, куди мешканці колишнього музею Леніна ходять невеличкими групами. «А ще кияни часто запрошують до себе, мені тут розповідали дівчата, як милися в справжньому джакузі на квартирі в «нового українця». Помитих в «справжньому джакузі» знайти не вдалося. «В мене ванна звичайна, але люди миються з задоволенням», — киянка Марія Олександрівна саме шукала бажаючих скористатися її санвузлом і вільним ліжком. Взагалі, умови проживання залишають простір для героїзму. Простояти на Майдані день чи ніч, за свідченнями революціонерів, набагато легше, ніж тиждень митися під краном в туалеті.
В центрі холу Українського дому стоїть ялинка, звісно, помаранчева. Матраци і пінопласт розкладені всюди, практично на кожному кроці, і на них — люди. Біля деяких, на вигляд абсолютно вільних, «лож» стоять таблички «зайнято». «Хазяїн місця відійшов у якихось справах, але завбачливо попереджає оточуючих про своє швидке повернення», — пояснили мешканці сусідніх матраців. Чи зручно їм? «Зручно, а чого б це нам було не зручно?». Житло постійних мешканців виглядає інакше — відгороджені ширмами закутки, в кожному закутку — окрема сотня. В холі також «висить» телевізор, по якому кілька десятків людей спостерігають за ходом переговорів. На цьому розваги закінчуються. «Весь вільний від чергувань час ми спимо» — пояснили хлопці з Івано-Франківської області.
Зрозуміло, що «дружина» — то здебільшого молоді хлопці, хоча зустрічаються і літні люди, і дівчата. Представлені також різні соціальні верстви, навіть ті, що зазвичай тримають свою хату осторонь. Як пояснив Олександр iз Чернівців, байкери взагалі-то народ аполітичний, але цього разу хвилювання за долю рідних і Батьківщини пересилило усталені життєві принципи: «Я приїхав до Києва самотужки, першу ніч провів у Будинку профспілок, і там зустрів підполковника міліції, груди якого прикрашала табличка «Донбас за Ющенка». Вдалося також зустріти в Українському домі родину з Вінницької області, чоловік і жінка прихопили з собою до Києва трьох дітей у віці від двох до п’яти років. Брати чи не брати з собою малюків — голова родини довго не вирішував: «А чого б не взяти їх з собою? В мене син, Павло, майбутній гетьман! Я його і назвав на честь Скоропадського, тільки він в мене буде не Скоропадський, а Дикий, гетьман Павло Дикий». Правда, в Українському домі родина знаходилася тимчасово, а жити вони влаштувалися у Боярці, під Києвом.
«КУДИ ПІШЛИ, А РУКИ МИТИ?»
Така різношерста компанія тримається дуже організовано і долає певні бар’єри, з якими навряд вдалося би впоратися в звичайних умовах. Наприклад, в Українському домі, зрозуміло, заборонено палити. Вийти на вулицю досить проблематично, бо треба проходити крізь велику кількість кордонів, і якби люди взялися бігати на перекур, черги біля тих кордонів сягнули б Майдану. Тож народні дружинники палять значно менше, ніж зазвичай. І, звісно ж, не п’ють — варта має дуже суворі вказівки щодо запаху алкоголю та інших ознак сп’яніння. Основна клієнтура медиків помаранчевих — люди з зірваним горлом. В цілому ж, як розповідають лікарі, під час надзвичайних подій організм людини мобілізується, тому хворіють учасники спротиву значно менше за пересічних громадян. Дуже серйозно контролюється чистота в їдальні. «Куди пішли, а руки помити!, — волає відповідальна за цю процедуру жінка на вході до їдальні, хоча ми йдемо зовсім не їсти і взагалі їжі в цей час нема. — Все одно помийте, а потім будете дивитися!», — не здається жінка.
Неподалік від медиків в Українському домі можна зустріти психологів. За їхнiми свідченнями, молодь, що заходить до них на розмову, здебільшого стурбована міжособистісними стосунками і своїм професійним майбутнім. Тобто тим, чим завжди стурбована молодь — нічого особливого події останніх тижнів у ці турботи не внесли. Втім, психологи відмічають, що клієнти їм часто трапляються емоційно виснажені, хоч і готові стояти на Майдані до переможного кінця. Молодь не агресивна, гості з Донбасу почуваються психологічно комфортно. «Найвлучніше слово до поведінки донеччан — по- свійськи», — кажуть психологи. Що цікаво, нема ефекту людини у натовпі — кожна особистість тримається цілком свідомо і організовано.
У втомі ніхто не бажає зізнаватися. «Мені не хочеться додому, бо дуже гарно тут», — каже Василь з Дрогобича. «Я звичайна людина, — розповідає байкер з Чернівців, — але коли я тут, мені хочеться всім казати «дякую» і «будь ласка»... «Ми не маємо права здаватися, в нас є моральний обов’язок перед народом, перед киянами, що так добре до нас ставляться», — так мотивувала свою боротьбу Марічка зі Збаража. А в киян, до речі, запас доброти не вичерпується. Вже біля наметового містечка до мене підбіг чоловік, і намагався сунути в руки двісті гривень — на мобільний зв’язок, а біля намету Інституту журналістики вже стояли викладачі з каструлями гарячої їжі...
